Ти чуєш, Марго
Шрифт:
– Їдьмо звідсіля, шефе, - благав Вася.
– Тут добра не буде!
Завтра вранці й поїдемо! Не хвилюйся! Ці місця відразу чужинців не приймають. Трохи помучать - а потім звикають.
– Я не хочу, шефе. Ні за які гроші не хочу!Знаєте, кого я тут зустрів?
– Кого ти тут міг зустріти, окрім баби Секлети і діда Каюка?
– Я бачив чоловіка, голого, з гаком під грудьми.. А-а!
– немовби згадав шеф.
– Так то Стефко
Нечемний. Його турки підвісили за те. що він пив горілку вдень у Рамазан. Не бійся його. Він нічого лихого ще нікому не зробив.
– Господи!
– -
її почала гладити по голові Льоля: Заспокойся! Я теж не відразу звикла.... Так це правда?
– Що саме?
– Що тут бродять духи.
– А чого ж неправда?
– спокійно говорила! Льоля.
– А що тут такого?
– Ні, я цього не переживу!
– плакала Свєтка.
– Для мене це занадто! Васю, поїхали!
– Як? Зараз?
– здивувався він.
– Та ми з цього яру зроду не виїдемо!
– Як ти їздив по ярах у таку погоду, так ми і виїдемо.
– А справді: як я їздив?
– Може, ти взагалі не їздив?
– спитав Андибер.
– Я вже сам не знаю...
– - завагався Вася. Після того, як я побачив чоловіка з вовчою головою...
Песиголовця? поправив його шеф. Оцього справді слід боятися. А що він робив?
– Махав мені, щоб я вийшов з машини. То ти не вийшов?
Я що, дурний?
– А як він від тебе відв'язався? А я перехрестився...
– Молодець, Васьок! За що я тебе люблю, так це за кмітливість!
– розреготався шеф.
У хаті всі почали сміятися. Всіх просто охопила істерика. З медичної точки зору це було само-позбавлення від стресу, однак із точки зору немедичної це був "дурдом "Веселка". Навіть важкий підліток Віка зняла навушники і реготала до сліз. Один Сидоренко спав. Це був його спосіб зняття стресу. Насміявшись удосталь, усі полягали спати. Спали міцно і солодко. Лише Льоля час від часу примарою ходила по хаті, не в змозі заснути від шарудіння мишей.
Уранці всіх розбудило розпачливе Стьопине нявчання. Свєтка прокинулася першою і стала всіх розштурхувати. Прокидалися легко і з гарним настроєм. Вийшовши з хати, всі пороззявляли роти. Яр у ранковому сонці переливався смарагдом свіжої зелені, вкритої крапельками дощу. В повітрі стояв запах трави, мокрої родючої землі й акації. Акації рясно росли обіч яру, білі грона сніжнимі плямами біліли на зеленому тлі. Співали пташки Кувала зозуля. Стіл, на якому вони вчора вечеряли був застелений сільською клейонкою в букетики квітів, а на ньому стояли дві макітри з варениками, величезна сулія з мутною горілкою, кількакілограмова паляниця домашнього хліба, кілька кружалець ковбаси, великий шмат сала, великий глечик з молоком і маленький зі сметаною, банка маленьких квашених огірків. Серед усього цього багатства сидів Стьопа і розпачливо нявчав.
– Що це за скатертина-самобранка?
– солодко позіхаючи, спитала Марго.
– Сам не знаю.
– здвигнув плечима шеф.
– Тут, крім Секлети, нікого нема. Хіба вона?
– Та де, - втрутилася Льоля.
– Вона сама з мишами сидить.
– Більше нема кому. Може, постаралася бабуся для Грицька (так звали шефа): я їй місяць тому вислав сотню.
Очевидно, шеф забув, що в нього в тилу є серйозний супротивник, тож і ляпнув останню фразу.
– Що? Сто гривень?
–
Шеф відразу роздратувався і сказав:
– Усе! Після сніданку рушаємо. Льолю, ти лишаєшся тут.
Льоля як з кулемета застрочила. Вона була простою жінкою. Тож говорила те, що думала. А думала те, що почувала. Льоля була четвертою дружиною шефа. Після вертихвістки Вероніки, шлюб з якою тривав півроку; після професорської доньки Андромеди Аристархівни; після спекулянтки Каті йому закортіло чогось простого і земного. Йому захотілося щовечора мати смачну вечерю, а щоранку гарячий сніданок, спати на білосніжній накрохмаленій білизні і не прасувати самому сорочок. Він це все й отримав від Льолі. Проте вжитися з нею не міг. Його гонка натура сина львівського батяра і співачки із тріо бандуристок просила не лише матеріалізованого домашнього вогнища, а ще й духовного підживлення. Льолю було щиро жаль. Вона торохтіла, нарікаючи на свою долю, її перебив Вася:
– Шефе, ми з цього яру не виїдемо.
І справді: дорога, що спускалася до шефової хати, розкисла, тож ні вийти, ні виїхати по ній було неможливо.
– Ага! Бачиш-бачиш! Це тебе Бог покарав!: Ти - підлий, підступний, брехливий!..
Льолине цокотіння явно дратувало публіку. Проте на це не було ради, її заспокоїла Свєтка. Як не дивно, та послухалася і стихла.
Публіка почала розсаджуватися за столом. Одна Свєтка насторожено дивилася на наїдки:
– Шефе, це явний підвох. Тут нечистий попрацював. Духом чую. Та й Стьопка нічого не їсть.
Однак ніхто не реагував на її слова, бо шлунковий сік почав активно виділятися. Одні вареники виявилися з картоплею, інші з маком. Домашня ковбаска була, наче з дитинства. Огірочки хрускали, аж слина бризкала з рота. Було смачно. Ні, було дуже смачно.
– Залиште трохи на обід,- сказала запопадлива Леська.
– Хтозна, скільки ми тут прокукуємо.
– Ку-ку!
– згодилася з нею зозуля. Сніданок виявився затяжким. Після нього всі сиділи на призьбі, на траві і грілися, обговорюючи те й се.
– Краса тут надзвичайна!
– замріяно протягла І Леська.
– Мамо, тільки без сантиментів!
– озвалася колюча Віка.
– А чого?
– наїжачилася та.
– А я не соромлюся цього. Де ти бачила таку казку?
– Ніде нікого, тільки ми самі... Неначе, одні в цілому світі... — продовжувала в невластивому їй романтичному дусі Леська.
– А може, так і є?
– оцінила ситуацію Марго.
– Може, ми справді одні в цілому світі? Ви думаєте, що там, нагорі, є люди? Я думаю, що нема. Ми знову в іншому світі.
Ці слова були сприняті як метафора.
Ти знаєш, Марго, -- зрадів однодумцеві шеф, - коли я приїздив сюди на канікули, то опинявся наче на іншій планеті. Тут і час пливе інакше, і простір інакший. Інакші цінності й закони. Тут не можна було жити за законами того світу, звідки я приїхав.
– А я вообще тут балдію, - підхопила розмову Льоля.
– У нас у селі - я з-під Києва - то такого нема. Земля - один пісок. Оце вкалуєш на тій землі, як раб. А вона ще й не родить. А тут: кинув насіння - і турки, як бики. І пріроди в нас такої нема. Нє-е. Тут красота. О!