Ти чуєш, Марго
Шрифт:
З-за столу встав найголовніший:
– А це що за бомж?
– "пожартував" він щодо Андибера, і вся його компанія розсміялася.
– Кати звідси, бо буде больно!
Андибер своєю шикарною посмішкою обеззброїв того. Подивившись на нього звисока, він спокійно, але переконливо сказав:
– Тихо будь! Андибер такого не любить! "Круті", немов загіпнотизовані пітоном кролики, зіщулилися і стали маленькими-премаленькими.
"Ей, не єсть же се, братці, козак, бідний летяга, а єсть се Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький".
Ця сцена не лишила байдужим нікого. Жінки
Шеф замовив пива і від задоволення не на жарт розвеселився:
– Андибере! З тобою можна йти в розвідку! Той тільки посміхався.
– Слухай, звідкіля ти такий узявся?
– Зі степу...
"Ой полем, полем килиїмським, битим шляхом ординським, гей гуляв, гуляв козак, бідний летяга, сім год і чотири да потеряв з-під себе три коні воронії..."
– У вас є українська музика, холера ясна?
– заревів п'яний шеф.
– Тут шанують державну мої чи ні?
Директор ресторану заметушився і через деякий час полилася класна пісня.
Віка пішла танцювати з Сергієм. Леська з шефом. Свєтку запросив "місцевий авторитет". Вася запросив офіціантку. А Марго з Андибером.
"А вона, а вона, - долинав мужній баритон, -сидітиме сумна..."
Андибер співав Марго на вухо:
"Моя дівчинко печальна, моя доле золота, продовжую кричати: ніч безмежна і пуста..."
їй було лоскотно і приємно. Водночас усередині пробудилися дикі фантазії.
Робота тривала.
Час від часу соціологи збиралися на робочі наради в гуцульських колибах або затишних приватних ресторанчиках, розсипаних по всій Західній Україні.
Матеріали опитувань свідчили, що Україна вступила у черговий період Руїни. Піднесенням, про яке так переконливо говорить влада, і не пахне. Народ, плюнувши на те, що діється нагорі, ліпить унизу своїми руками своє життя. Нікому не вірить. Не має авторитетів серед живих. Сміється з рейтингів, які подаються в газетах, з партій, з державних бутафорій, з пихи недолугих політиків. Народ ображений на владу, що вона неправильно витрачає кошти. Ненавидить владу і зневажає мас-медіа за те, що ті вважають людей дурнішими за себе. Насправді народ мудрий. Набагато мудріший від влади. Влада ж, заражена епідемією комплексу неповноцінності перед своїм народом, каже: "народ темний і не розуміє наших високих намірів; народ не завжди правий". Ні. Народ завжди правий. Народ не хоче жити за тими законами, які витворює еліта. Вона витворила своє - неписане законодавство, яке вставляє палки в колеса писаному законодавству, перетворюючи останнє на імпотента від народження. На супротив офіційному законодавству та інструкціям влади, народ живе за тими законами, які вважає правильними. У душі народ чекає приходу месії або харизматичного лідера. Владу - і абстрактну, і конкретну, в персоналіях, ненавидить, зневажає, уникає. Головна цінність —' він сам зі своїм мікросвітом. Головний ворог - влада, яка постійно руйнує цей мікросвіт. Висновок: влада в Україні є особливо аморальна і надто далека від народу.
– Ну що, мої дорогі колеги, будемо з цим робити?
– питав шеф, вдихаючи чутливими ніздрями запах смаженого на вогні м'яса, що готувалося до їхньої вечері.
Питання
– Ну скажіть хоч хтось хоч що-небудь!
– спонукав до одкровення шеф.
– А в чім проблема?
– поцікавилася Віка.
– Хіба це неправда, блін?
– Дитино, все правда. Однак у цьому світі панує кривда.
"У цьому світі?
– повторила Марго.
– Гарна думка".
– Наша правда нікому не потрібна.
– Як не потрібна?
– завелася юна поборниця за права людини.
– Хай тим дебілам нагорі вона непотрібна, а нам? А народу?
– Люди й так її знають, без нас. Так хочеться "взути" владу цими матеріалами, а вийде, що влада "взує" нас!
– Нам капець, — спокійно сказала Леська.
– Всі зібрали "на чорний день"?
– Знову ви каркаєте?
– заверещала Свєтка.
– Ви мене доконаєте!
– Ми тебе?
– обурилася Леся.
– Та це ти нас доконала своєю біганиною голяком навколо сіл уночі. У Любинцях досі думають, що ми влаштували там шабаш відьом! Уже три відправи зробили проти нечистої сили.
– Дайте мені влаштувати моє приватне життя!
– Світлячок, - лагідно сказав шеф.
– Пан Роман нас усіх "наколов". Він старий приколіст.
Усі зацікавлено поглянули на нього.
– А ви що думаєте: все, що він говорив, -правда?
– здивувався шеф.
Судячи з мовчанки, друзі були переконані в цьому.
– А я...
– пробував заперечити Васьок.
– Я ж гроші загубив!
– Васьок, - розважливо сказав шеф.
– Навчися розрізняти два слова - "загубив" і "пропив". Це різні речі.
– А шо таке?
– вставила свої "п'ять копійок" Віка. Вона теж хотіла знати про всі секрети друзів
її мами.
Дорослі мовчали, як партизани. Ще не вистачало ганьбитися перед малолітніми!
– Ну блін, подумаєш!
– не на жарт розсердилася та.
– Як опитування молоді, то Вікторія - наша надія", а як секрети, то "Віко, марш у свій пісочник"!
Леська скривилася, і донька замовкла. Вони розуміли одна одну з півслова. Очевидно, шлись і Леська була "важким підлітком".
Марго встала з-за столу, щоб піти "до вітру". За нею підхопилася і Леська. Відійшли трохи далі від колиби і присіли за ялиночками.
– Щось ти, Лесько, часто пісяєш...
– сказала Марго.
– І на лиці змінилася... Ти стопроцентне вагітна. Це я тобі кажу.
Ти. Марго, як завжди, права. Залетіла я з тріском. Що мені робити?
– Як що? Народжуй!
– Ні, я робитиму аборт!
– Лесько, благаю, не роби цього. Не бери гріх на душу.
– Куди мені до моєї компанії ще й дитину?
– Шеф на тобі одружиться. Уявляєш його міну, коли він дізнається! І як це тобі вдалося, га?
Що вдалося?
– Завагітніти?
– Ой і не питай: "стидно признаться"...
– "Стидно" - кому? Мені?
– Здається, це сталося у Кобилохвостівці...
– А-а-а! Знамениті походи по хмиз? Та не. У хаті!
– Господи, ну ви й наглюки! Повна ж хата людей була!
– В тому-то й річ. Ви спали всі, як убиті. От нам і припекло. Туди-сюди, так-сяк... Знаєш, як ризик підстьобує?