Тому, що ти є
Шрифт:
Спеціально вимкнув світло, щоб помилуватися білою звабою за вікном: гола, замерзла, брудна, пошматована, покоцана морозами, недобрими вітрами земля робилася на очах незаймано-білою, урочисто і майже цнотливо вдягаючи на себе сніжні шати. Білі, схожі на метеликів сніжинки летіли і летіли з неба, опускаючись додолу, танцювали у вальсі, так схожому на той, у якому вони кружляли з Оксаною тоді… Який то був щасливий вальс, запах її волосся, тонка мережка шовку вій, які сполоханими пташенятами ваблять, стиглі вишні губ і очі — смарагдове небо затуляло білий обрій за вікном собою.
— Бути тільки з тобою?
— Так!
Очі в очі, неначе уперше, неначе востаннє.
—
— Так!
Краплі роси на сполоханих віях.
— Хочу тебе?
— Так!
І майже невагоме просто у вухо:
— Бути з тобою, бути в тобі?
— Так! Так! Так!
Як одне ціле, рухаються руки, рамена, шепіт губ, любистковий запах волосся, торкання вуст, стогін вальсу чи вітру, чи твій, чи її, солодкий шал поцілунків, музика для двох, і танець для двох…
— Ти мій?
— Я твій…
— Ти моя?
— Я — твоя. І ти у мені…
І серце разом з думками — одне, і тіло разом з серцем — душа. І її очі навпроти — заради яких ладен померти вже зараз, тут, хай вона лишень накаже чи захоче цього… Переповнені криниці. Ті очі зроблять для тебе усе… Накривають шаленством уста…
Усе?
Усе… Бо ти, Олександре, віслюк, бо ти дозволив їй піти. Ні, то не вона пішла, це ти дозволив їй зробити це. Вогонь усередині готовий спалити. Стільки років пройшло, а він все вертає й вертає в минуле. Не відпускають ті очі, вуста, її любистковий запах, кутики вуст, що ледь помітно всміхаються, і сум в очах, бо вона не твоя, не твоя, нічия. Відчував нутром — нічия, і не зумів, а може, побоявся втримати. Бо чи можна втримати вітер, бо чи можна втримати аромат квітки в долонях, коли вона в’яне?
— Господи, чому так пече? — здається, фізично відчуває жар усередині. Якщо він зараз нічого з собою не вдіє, то перетвориться на попіл.
Олександр квапливо надягає пальто на білий халат. Бігом на вулицю, без шапки та рукавиць, туди, де ніч, туди, де сніг, хай ліпше буде зимно.
Тихо. Ніч, але не темно. Білий обрус осяває усе довкола. Спить місто. Сашко відійшов трохи вбік, подалі від ліхтарів, де можна просто побачити небо, туди, де воно ще залишилося. Задер голову догори — небо мовби зрівнялося з землею, чи, може, то земля піднялася до неба. Вже й не добереш — де що, бо кругом біло-біло, і сніжинки, сніжинки, сніжинки. Пригадав бабусину казку про сніжинки-близнючки, що падали з неба, тримаючись за руки. Одна весело і щасливо наспівувала, бо вважала себе справжньою красунею, яка створена для того, щоб світ милувався її вродою. Друга сумно тремтіла від страху перед незвіданим, бо там, унизу, так сіро та незатишно, вона впаде і розіб’ється — це точно. А коли пощастить і не розіб’ється, то її розтолочать ногами люди або сонце розтопить своїм теплом. Весела сніжинка, як могла, заспокоювала зажурену сестру. «От побачиш, — гомоніла безжурно, — там, унизу, буде добре. Люди милуватимуться нашою довершеністю, а навесні ми станемо водою, яка задзвенить струмком, що впадає у море, а те — в океан. Це ж так цікаво і так прекрасно». Раптом нізвідки прилетів бешкетник вітер, розлучивши сестричок навіки. І кожна з них полетіла назустріч долі, яку сама собі щойно вибрала.
Стояв з піднятою догори головою, наче старався розпізнати серед тисячі інших дві казкові сніжинки. Раптом хтось сильно штовхнув його. Мало не впав від несподіванки. Поруч стояв пес, обіпершись на його ногу, той самий, якого недавно підгодовував бутербродами, і жалібно скавулів.
— Чому не спиш, друже, ніч на вулиці? — доброзичливо озвався Сашко й погладив собаку по голові. — У мене робота така — не спати час від часу, чергування, пацієнти. А ти чому не спиш?
Собака відбіг убік та, присівши на задні лапи, уважно дивився на чоловіка.
— Їсти хочеш? Зачекай, друже, я тобі щось принесу. В мене, як завжди, є з собою, — змовницьки підморгнув собаці Сашко.
Олександр попрямував у бік лікарні, однак пес кинувся навперейми і загородив дорогу, сердито гавкнув два рази і всівся на задні лапи, пильно дивлячись на чоловіка.
— Отож, їсти не хочеш. Добре, а що ж тоді тобі від мене треба? — не сподіваючись на відповідь, просто так запитав Олександр.
Враз пес зірвався на ноги і кинувся бігти в сторону парку. Через метрів десять зупинився, два рази гавкнув, наче кликав за собою. Сашко здивовано стенув плечима. Собака повернувся назад, оббіг навколо Олександра, знову віддалився на декілька метрів і гавкнув. Пес таки його кудись запрошував. Сашко рушив за ним, сам не розуміючи чому. Можливо, хотів відчути себе трішки божевільним. Собака відбігав, зупинявся, гавкав, крутив головою, показуючи мордою поперед себе, і знову біг.
От і парк. Сніжно і тихо-тихо тут. Дивна пара простує незайманим простором, лишаючи на ньому сліди, що їх за кілька хвилин замете сніговим віником зима. Вже чути десь неподалік ніжний шепіт Стирки, яка попри сніг чи дощ завжди з однаковою впертістю несе свої води. Он видніється міст Скупого кохання. Під однооким ліхтарем проглядають вкриті білим його поруччя. І враз собака на мосту зупиняється біля снігової кучугури, тоді стає на ту купу передніми лапами, розгрібаючи сніг та гавкаючи. А там зовсім і не сніг, а…
Сашко кидається чимдуж до собаки, вірніше до тієї купки, що лежить на мосту. Господи, пес привів його до людини, яка просто замерзає на мості посеред ночі та посеред зими. Видно, втратила свідомість, бо ж собаці не вдалося його чи її розбудити своїм гавканням. Сашко стає навколішки, струшуючи своїми теплими руками з бузкової куртки сніг. Навпомацки намацує руку людини. Рука холоднюща. З її розмірів та тендітності розуміє — жіноча.
— Тільки не мертва, ні! Будь живою, будь ласка, будь живою! — Він весь мов струна, руки — надчуттєвий механізм.
Пульс, де пульс? Слава Богу, намацав. Є, ледь-ледь чутний, правда. Олександр скидає з себе пальто, залишаючись в халаті, накриває ним жінку. Кладе обережно ношу собі на руки і, пригортаючи безвладне тіло, — може, так хоч трішки він його зігріє, — швидко несе в бік лікарні. Шапка сповзла жінці не тільки на очі, закриваючи навіть губи, голова відкинулася назад. Сашко затримується на мить, поправляє руку під головою жінки, притуляє її міцніше до себе і… Торопіє… Запах, ледь-ледь чутний запах любистку та вітру, запах, який він не сплутає з жодним іншим. Так пахнути може тільки вона. Але цього не може бути. Чи може? Зупиняється під ліхтарем, квапливо поправляє на голові жінки шапку, відкриваються знайомі кутики уст, зажурено підняті вгору, кирпатий носик, завжди гордо задивлений в небо, заплющені Оксанині очі, наполохані вії ледь помітно тремтять. І Сашко просто зривається на біг, міцно тримаючи в руках та притискаючи до себе найціннішу у світі ношу.
— Вона буде жити, жити, жити, — переконує сам себе, переконує тих, що вгорі, говорить світові.
Далі все робив, як на автоматі, — перша допомога при переохолодженні. Обмороження, слава Богу, не було. Собака встиг вчасно…
Оксана лежала під крапельницею — жива, але непритомна. Вже ранок, а вона ніяк не приходить до тями. Сашко відчуває майже інтуїтивно, що тут справа не тільки в переохолодженні, ще щось не так. Оксанка виглядає геть змарнілою та виснаженою. Наче якийсь паразит висмоктав з неї сили і все ще живе усередині, бо як по-іншому можна зрозуміти оте змучене зболене тіло, що лежить навпроти нього? Та найгіршим видається те, що воно геть чисто не бореться з тим, що вбиває його, а наче навпаки — здалося остаточно.