Тому, що ти є
Шрифт:
Він міцно тримав Оксану за руку. Вона глянула в його очі і похолола — божевільний погляд, божевільні очі. Не стала поки що пручатися, розуміла — цього не варто робити, якщо тільки вона хоче жити.
— А то я вбив Полінку, Оксаночко, бо вона була нечемна. Якщо ти будеш нечемна, то Владичок тебе також уб’є. Тільки не кажи нікому, добре? — Тоді він приклав палець до вуст і розсміявся. — Вона пішла від мене, розумієш? Покохала іншого! А мені що накажеш робити з моєю любов’ю, га? Так не можна, ні… Бачиш-но, «застарий для неї»? Й дурню всяку мені патякала — друзями давай залишимося. Які там, достобіса, друзі? І я собі вирішив — якщо не хоче бути зі мною, то Бог з нею. Може, і справді так ліпше. Два роки минуло, невісточко. Ти думаєш, моя Іреночка
Сигізмунд Владиславович розтиснув руку, Оксана висмикнула свою і зірвалася на ноги, перелякано задкуючи. Свекор підняв на неї очі, повні сліз, і крізь схлипування промовив:
— Викликай міліцію, Оксанко. Я вбив Поліночку, і мені, певне, також уже не жити.
Так і сидів, обіпершись спиною до ліжка, притулившись головою до Поліного волосся, яке звисало світлими пасмами додолу. Закрив очі, старим зморщеним обличчям текли сльози. Оксана відчувала, що сама от-от не втримається і почне плакати, кричати, божеволіти. Дивилася налякано то на Сигізмунда, то на мертве тіло Поліни. Жах своїми пазурами всередині нищив її, в голові паморочилося, мала взяти себе в руки. Тримаючись за стіни, добрела до шафи, відкрила її та витягла біле простирадло, накрила ним Полінку. Задеренчав Полін мобільний, що валявся в коридорі на стільчику. Телефонував Сергій — не відповіла. Що вона зараз йому скаже? Натомість вийняла свій і набрала номер міліції…
Згодом був суд. Вона — головний свідок, і вона розповідала… Про Полю і про Сигізмунда, про їхнє спільне минуле, про Сигізмундову любов до насильства. Ірена знавісніло раз по раз схоплювалася зі свого місця, викрикуючи: «Шльондра, повія!», сиплячи на голову клятої невістки слова-слова-слова… Байдуже, все стало байдуже… Крах родини Брехів, крах ілюзії. Заплакані очі людей в залі, й очі, що палають ненавистю до неї, — очі Влада та Ірени… Сигізмунда визнали неосудним — божевільним. Так, Брехи мали добрі зв’язки, але, слава Богу, не на тому світі, тому що в приватній психіатричній спецклініці через півроку Сигізмунд Владиславович повісився.
Через тиждень після його похорону її чекав під дверима квартири Владислав… Почорнілий і п’яний. Він говорив, говорив, говорив, а вона слухала те п’яне скімлення і чекала — коли він заткнеться нарешті й піде. Тому що втомилася когось в чомусь переконувати, тому що вона віднині вже не Брех, навіть в паспорті прізвище — Кущинська.
— Курво, чому ти мовчиш? Що ти накоїла? А я ж тебе так любив. А тепер — ненавиджу.
Владислав хапає її за плечі, маленьку і худеньку, підносить в повітря, мов вітер галузку, і вона летить. Світ згас, отямилася вже в лікарні, струс мозку, забій грудної клітки, зламані ребра. Владислав просто скинув її зі сходів… Добре, що не вбилася.
Рани загоїлися, ребра зрослися. Залишилися синці, які вперто не зникали, наче спомин про сотворене її колишнім чоловіком. На Влада вона відмовилася писати заяву в міліцію, його і так Господь покарав жорстоко, хоча Мар’янка тоді просто напосілася на матір… Та хіба від того, що Влад потрапить за ґрати, щось зміниться? Влад продовжував топити своє горе в горілці, а Ірена звинувачувала в усіх бідах невістку, час від часу потрапляючи до божевільні.
Життя стало схожим на смоляну безвихідь — загруз і вже не вибратися. Та то був лише початок поневірянь, як виявилося. Пройшло півроку після тих подій. Наче всі пристрасті вгамувалися — ні Влад, ні Ірена не займали їх, здалося навіть, що ті забули про існування невістки й онуки. Мар’янку це зовсім не засмучувало, бо їм було незле удвох. Влітку на черговому медичному огляді перед початком навчального року лікар звернув увагу на її синець на грудях. От вже шість місяців
Боляче згадувати ті роки, що боролася. Так, боролася, бо мала заради кого жити, бо не звикла здаватися, бо вона не Брех, і не зіп’ється ніколи, і не стане вбивати того, кого найбільше любить, тому що вона Кущинська. Донька свого батька…
Боролася й перемогла. Операція, хіміотерапія — одужання. Через рік — ремісія. Діагноз, мов вирок: невдало зроблена операція. Але і цього разу вона боротиметься, бо вміла боротися, бо вже раз перемагала… І коли не залишилося й надії, квартиру в столиці продали — гроші на лікування, вона приїхала до Сашка як до останнього прихистку, промінчика, який хай не врятує, але хоч зігріє. Може, востаннє, може…
Двері відчинила Василина Степанівна. Зморщена-зморщена стала від літ, але з такою ж гордою поставою та іскорками-живинками в очах…
Запросила на чай… У квартирі ще одна жінка — молода, навіть юна, вагітна, розквітла щасливим квітом, посміхається. Хтось зателефонував на мобільний, вибігла в коридор розмовляти.
— Оксано, знайомся, серденько, то наша невісточка тут порядкує — Галочка. Вони з Сашком чекають дитинку. Ми такі щасливі нарешті. Думала — не діждуся. А як твої справи, як чоловік, як Мар’яночка, напевне, вже студентка? Ти не дуже добре виглядаєш, серденько, чи не захворіла часом?
У двері кухні зазирнули біленька голівка та сині очі щасливого створіння.
— Василино Степанівно, там мій Сашко телефонує, то я піду…
— Іди-іди, серденько, не хвилюйся — все буде гаразд. — Бабуня Сашка підхопилася і заходилася проводжати Галочку до виходу.
Дівчина вже від вхідних дверей гукнула:
— До побачення, пані Оксано, була рада знайомству, можливо, ще зустрінемося…
Отже, Сашко одружений. У нього мила і ніжна дружина, може, трішки замолода, та то таке… Важливо інше — він щасливий, заслуговує на це. Бабуся говорить і говорить, вихваляється успіхами Сашка, невістки. Так-так, Сашко тепер успішний хірург, зі всієї України та й з-за кордону до нього пацієнти прибувають, навіть лікарі на консультації приїжджають. І справа тут навіть не в новій лікарні з найсучаснішою технікою, найважливіше — талант Сашка, золоті руки та серце. Бабуся доливає чаю, підсовує Оксані домашнє печиво. Авжеж смакота! Невісточка ж пекла, тому і смакота…
Говорили-балакали. Так-так, у неї все гаразд… Донька вчиться в університеті. Чоловік багато працює, і очі в поділ заховала. Ні-ні, вона не хвора, просто з дороги, і тому синці під очима, а ще була на цвинтарі, до тата ходила, і спогади так якось накотили дев’ятим валом.
Оксана відчуває, що треба йти. Невже не залишиться? Через годинку, мабуть, і Сашко надійде… Ні-ні, вона лише на мить, так поспішає. Ні, вона не бентежитиме щастя, яке мешкає в цій оселі. Хай хоч комусь буде добре, як казав колись Сашко — ті, кого ми любимо, заслуговують на щастя найбільше. Нехай і не з нами, нехай з кимсь іншим, але хай Сашко зуміє стати щасливим.
Попрощалися, коли виходила, поцілувала в щоку стару й прожебоніла:
— Будь ласка, Василино Степанівно, не кажіть Сашкові, що я заходила, не хочу його бентежити. А коли невістка про щось обмовиться, то пригадайте когось зі своїх учениць колишніх. Благо, Оксана — не рідкісне ім’я. Я хочу, щоб Сашко був щасливий, і, схоже, у нього зараз для цього все є.
Стара пообіцяла і, певно, обіцянки дотримала.
Оксана відкрила очі — біле небо палати над головою. Пі-пі-пі — приєднане до апаратів її серце, поки що живе і розмовляє своєю мовою, повернула очі до вікна — дві постаті: Мар’янка і Сашко на сірому тлі зимового вечора, мовчки дивляться у вікно, можливо, на сніг, а вона — на них… Сльоза скотилася з очей, втома знову закрила очі. Сон, забуття і сон.