Тому, що ти є
Шрифт:
Але Сашко говорить, що він відмовляється розуміти, відмовляється слухати її пояснення. Бо він кохає її, а хто заслуговує найбільше на щастя? Так, ті, кого ми любимо, найперше на нього заслуговують, і, що б вона не робила та не казала, лаяла, просила, запевняла, він не залишить і не відмовиться від неї нізащо, бо і вона його кохає, саме так — зараз він знає напевно, бо кохатися можна тільки з тим, кого любиш, хіба ні?
— Я тебе саму нікуди не відпущу, і, навіть коли ти того не захочеш, люба, я все одно буду завжди поруч. Не обтинай собі крила… І Бог з ними, з твоїми вітряками, ми разом впораємося з ними.
Десь зовсім поруч, можливо за стіною, лунає музика…
Оксана, збентежена почутим, але й щаслива, кладе свою долоню в Сашкову, притуляється до його плеча:
—
— Ні, Оксано, ні! То музика мого серця…
8. Крила
— Юрасику, а злазь-но, голубе, з тієї груші, кому сказала! — Під деревом сердита жінка. Смарагдові очі говорять, що гніву в словах таки більше, ніж у погляді.
Карі очі малого світлячка та матері зустрічаються.
— Мамо, я злізу, та тільки ти, той, пообіцяй, що не дуже лаятимешся.
— Він мені ще й ультиматуми ставить. Погляньте на нього! Добре-добре, сиди там. Прийде тато з лікарні, тоді й ременяки скуштуєш. І нема чого дивитися на мене майже безвинним поглядом, знаю, що у своє виправдання якусь каверзу вигадаєш.
Слова про татів ремінь діють майже миттєво, і, поки Оксана договорює тираду до кінця, білявий хлопчина років шести, сумно шморгаючи носом та тулячи до себе щось загорнуте в поділ темно-синьої курточки, стоїть внизу, винувато опустивши додолу очі.
— Господи, лише шість років, а він на таке високе дерево заліз! А якби впав та вбився? Чим ти думав? — Голос уже зовсім лагідний. Оксана пригортає до себе сина, помітивши, що той щось тримає у пазусі. — Що там у тебе?
Звичайна для Юрка історія. Хлопчина підібрав сороченя, що випало з гнізда, та поліз на дерево повертати маля додому, до мами. Але не зовсім розрахував сили, бо гніздо таки трохи зависоко. От і застряг дорогою. Що воно далі чинити — лізти вперед чи вернутися назад? І коли саме над цим міркував, мама нагодилася. Ото халепа, сороченя не врятував і ще й покарають. Але ж він хотів якнайліпше, бо всім-всім на світі, малим і великим, потрібна мама.
— І що мені з тобою робити, га? В понеділок була кішечка, позаминулої середи — ворона з переламаним крилом, а ще миші, хом’яки, про дрібну комашню і не згадую. Добре, що не біля лісу живемо, а то, гляди, і вовки, і лисиці, і дикі кабани у квартирі поселилися б. Бабуся Василина того б точно не пережила.
— А бабуся Оля? — Малий зацікавлено задивився на маму.
Бабуся Оля добра-предобра, завжди заступається за нього перед батьками. Каже: «Юрчик має добре серце, як і його дідусь, — то дар Божий. Не сваріть за це». А його, правда, не дуже й сварять. Він знає — це для годиться мама з татком бурчать, у дорослих так заведено — виховують. Бо ще жодного разу нікого з підібраних ним безхатченків на двір не викинули. Дехто з врятованих друзів зараз мешкає у квартирі бабусі Олі, дехто у них, дехто у добрих людей. Бабуся Оля ніколи не відмовляє в прихистку знайдам, каже, що їй так навіть веселіше. Але ж Юрчик знає, що насправді тут геть інше. Бабуся у нього добра-предобра. Щодня Юрко з матусею та татком відвідують бабусю, а заодно і песика Бровка, і котика Білика, і хом’ячка Яшку, його Юрчик знайшов місяць тому переляканого, хворого і ледь-ледь живого під лавкою в дитячому садочку. От би було класно мати свого маленького вовчика чи лисенятко!
— Так-так, молодий чоловіче, повільніше, будьте ласкаві, з мріями. Вас ще не прощено і навіть не покарано. — Малий і не помітив, як почав мріяти вголос. — Розумію, що то благородно — таке чинити, але ж не самотужки, га? Дерево зависоке для вас, козаче. От прийде тато з роботи, і тоді разом можна, а так… Якби впав з груші, то що б тоді робила твоя мама?
— Мамо, я не подумав. — Юрко опустив очі додолу і був готовий розревітися. Мама ж у нього найкраща, а якби й справді впав?
— Ну, все, шибенику, ходімо до хати. Бабуся Василина хвилюється, а їй не можна. Ти ж знаєш — хворе серце. Називається, онучок пішов гуляти, визирає у вікно — тебе у дворі нема. Тривожиться старенька, телефонує мені у школу. Я ж добре знаю, де ти можеш бути. Поруч — у шкільному садочку.
Звісно, сороченя слід забрати додому і зачекати тата. Хлопчина розмірковує вголос: може, тато дозволить залишити малюка, якщо, звісно, мама-сорока не прийме дитинку. Таке інколи трапляється, тато розповідав. От вороненко вже майже здоровий, татко крильце склав, загоїлося. Вже досить гарно літає, лише ночувати повертається. Ще декілька днів, тато каже, і він повністю одужає. Тоді й не повернеться. Ну, хіба що, може, інколи залітатиме в гості. От класно було б, якби залишився той сороченко у них жити. І малий починає фантазувати, як він вчитиме сороченка літати, говорити. А чому б і ні? Он папуги вміють. А чим сороки гірші від папуг? Навіть кращі.
Оксана раз по раз посміхається, слухаючи мрії малого Юрчика. Вони йдуть весняним подвір’ям. Сонце лагідно і ніжно пестить обличчя. Хіба вона не щаслива жінка — люблячий чоловік, розумний синочок, талановита донька, студентка Краківського університету? Мар’янка телефонувала вранці — казала, що родину чекає великий сюрприз від неї, бо незабаром Великодні свята — от і приїде в гості. Ой, здогадується Оксана, що то за подаруночок. І звати його Анджеєм, надто часто в розмові Мар’янка згадує це ім’я. Та хай, аби тільки те, що відчуває її доня, було справжнім, як у неї з Сашком.
— Мамо, мамо! — Юрко шарпає Оксану за рукав. — Малому сороченку гніздо потрібне. Можна я тут галузок сухих назбираю? А ти потримай малюка, тільки ніжно.
Оксана погоджується. Притуляє тендітне тільце наляканого сороченяти до себе. Сідає на лавку, спостерігаючи за сином. Як добре, що тоді Сашко все-таки поїхав з нею до Києва, майже силою забрав і її, і доньку сюди, додому. Владислав робив в’ялі спроби просити вибачення, навіть одного разу приїжджав перепрошувати. Але тоді їй вже було зовсім байдуже до всього, що він їй говорив, до куплених троянд, до масних слів. Промайнув майже рік після тих подій, і Оксана не захотіла повертатися до столичного життя. Її цілком влаштовувала відсутність Брехів, нова робота вчителя молодших класів у школі. Але навіть перед стратою злочинцю дають виговоритися. Тож таке право мав і Владислав. Оксана запропонувала йому зробити вибір, доволі простий — або вона, донька і квартира для дружньої родини в маленькому провінційному волинському містечку, або столиця, але без них і решта, що мається на увазі під тим словом, тобто брехівщина. Вибір без вибору. Найдужче переживала Мар’янка. Але ніжність і терплячість Сашка з часом зробили своє. Сполохане збентежене пташеня, яке силою вирвали з його золотої клітки й поселили в звичайнісінькому лісі, здавалося не просто наляканим, а панічно вибитим із дійсності. Але як багато важить любов! Вона переходить і на тих, хто є частинкою твого залюбленого чи залюбленої. Бо вона — Сонце. Минув рік, і проміння того Сонця терпляче й обережно розтопило кригу, відігріло збентежену душу Мар’янки, і настав день, коли доня дозволила ще комусь крім мами стати частинкою свого життя. Так, вона прихилилася до Сашка, тим паче що Оксана не боронила доньці спілкуватися ані з батьком, ані з Брехами. Влад одружився з Віолетою, щастя Ірени Георгіївни видавалося майже вимріяно-досконалим. Чому майже? Віолета не може мати дітей, хоча й досі не полишає такої надії, лікуючись в найкращих світових клініках, знаючи, що чоловік і далі не пропускає жодної спідниці у своєму університеті, тим паче що він тепер декан. Про це якось розповідала Мар’янка, повернувшись із чергових відвідин Брехів. Сама Віолета їй у цьому зізналася. Тож, на біду Ірени, задрипанка Кущинська поки що і далі залишалася матір’ю єдиної спадкоємиці брехівського трону. Однак доні, здається, поки що на той трон начхати. Вона замість Київського універу, здається Оксані, на зло Брехам, вступила до Волинського. Закінчила його і от тепер вчиться у Кракові. Вона, як і її тато, дуже любить вчитися, але, як її мама, — не любить, коли на неї тиснуть.
Сашко, її коханий, добрий, ніжний, лагідний, вірний і наполегливий Сашко. І як би далі не склалося життя, вона найщасливіша жінка, бо кохана і кохає. Коли наближення свого коханого відчуваєш навіть фізично, наче через пелену бачиш, як він іде повз міст Скупого кохання, піднімається східцями, і на мить випереджуєш його з’яву перед дверима. Це щастя, коли починаєш чекати на його прихід вже зранку, хоча лише декілька хвилин минуло, як він пішов на роботу. Це щастя — так кохати, донині так кохати, коли тобі вже за сорок і зморшки не додають тобі краси, а для нього й досі ти — Єдина, Жадана, Музика його серця.