Тому, що ти є
Шрифт:
Мар’янка на якусь мить спинилася перевести подих. Олександр хутко зірвався на ноги, дістав з шафки пляшечку мінеральної води і налив у склянку. Мовчки простягнув дівчині. Та залпом випила і прошепотіла:
— Дякую.
— Може, ще? — стурбовано докинув.
Махнула рукою — досить, і продовжила говорити, цього разу пильно дивлячись співрозмовнику в очі:
— Ех, Олександре Петровичу, Олександре Петровичу! Мама мені недавно розповіла про вас, хто ви для неї.
Мар’янка спіткнулася на слові.
— Мар’янко, дитинко, чому ж вона раніше до мене не прийшла зі своєю бідою?
— Вона приходила.
— Приходила? Ні, не може такого бути. Коли?
— Давайте все за порядком. А то зіб’юся і доведеться знову починати розповідь спочатку, а цього я вже не переживу. Коли мама повернулася додому після похорону, то мене мусила забирати від Брехів. Таткову типу конференцію перенесли якогось дідька в Одесу. Я вже майже оклигала. Вдома, розстеляючи своє ліжко, я надибала червону спідню білизну, не мою спідню білизну і не мамину, розмір інший і запах. А під подушкою — масажну щітку
Мар’янка встала з крісла, взяла пляшку з водою і, відкривши її, жадібно надпила, роблячи паузу, збираючи докупи сили та слова. Повернулася на місце, сіла, продовжила:
— Мама переживала, плакала. Я верещала як дурна, бо мій тато, моя гордість, моя любов, знається з хвойдою, вертихвісткою. О, я знала гарно приперчені слова. У мене були приступи люті, істерика… Бідна мама метушилася коло мене, як коло великодньої крашанки, а я… Я любила їх однаково, а тато за три місяці ні разу не передзвонив, не перепитав, як я. Не приходили до нас і Брехи-старші, лише Полінка, бідна тьотя Полінка майже весь вільний час товклася у нас. Вона і грішми допомагала, у нас тоді були скрутні часи — якийсь побутовий армагедон настав, чи що: у ванній трубу з холодною водою вночі вирвало, то ми сусідів затопили, холодильник зламався, а все грошей потребує. От тітка Поля і допомагала. Мама запевняла Полю, що поверне все до копійки, на що та лишень відмахувалася: «Я тобі більше завинила, подруго, ніколи не розплачуся з тобою». Поля і сумки з їжею приносила, і мене, недоумкувату, виховувала. Вона вміла, брутально, але чесно. Так, щоб мама не підслухала. Еге ж, якби не її суворість і чесність у поводженні зі мною, не знаю, чи вийшла б я з того ступору. Тоді ж мені тьотя Поліна і розповіла про те, як мама застукала на гарячому татка з тою рудоволосою хвойдою у себе в ліжку і що мамі, певне, ще гидкіше і більше болить, ніж мені, бо… І не мусила більше пояснювати. Може, тоді я і була максималісткою, однак не дурепою. Полінка присоромила мене тою правдою, а це як відро холодної води вилити на голову посеред літа. А мама ж щодня приходила втомлена з роботи і бралася готувати вечерю для здорової як кінь мене, роблячи погідну погоду в хаті, пересилюючи себе… Мені зараз соромно за свою поведінку, але нічого вже не зміниш. Мама тоді пережила пекло — то правда. Потім я випадково підслухала розмову мами з Полінкою на кухні. Посеред ночі о третій годині встала води попити, а на кухні — розмова. Поліна гаряче переконувала маму лишити тата, бо «горбатого могила виправить», бо він жодної спідниці не пропускає в універі, жодної аспірантки. А раніше вона не розповідала цього тільки тому, що не хотіла псувати ту ілюзію щастя, яку мама витворила сама для себе. Мама слухала і мовчала. Мені ж відразу перехотілося води, і я кинулася до себе під ковдру — плакати. Пізніше я дізналася, що бабуся Ірена пару разів приходила до мами в школу, мені однокласники розповідали, однак, що вона говорила мамі, я не знаю, та мама ніколи про це не згадувала. А мама вдома товкла мені те саме: «Тато тебе любить, він хороший, тільки заплутався». О, мама така — заради щастя дитини готова на все. І пробачити, і відпустити, і вернути назад. Мені не ставало легше. І тоді до нас прийшла Ірена Георгіївна — відвідати онуку, а насправді познущатися з мами і розповісти, який її синочок тепер щасливий поруч із Віолеточкою і що от-от подасть на розлучення, але єдине, чого йому зараз бракує, — бачити донечку і який би він був радий, якби його кохана донечка могла б приходити до них в гості. Знаєте, що я після цього зробила? Вигнала ту стару паскуду з хати. Ні, не вигнала, а випхала силою за двері. А мама? Їй треба було тоді брати мене під пахву і втікати з цього міста, з того тераріуму до нормальних людей, а вона… Вона, як завжди, не думала про себе. А наступного дня до нас прийшов тато, очевидно, бабуся переповіла нашу так звану розмову, однак ефект від почутого видався несподіваним, тому що він навколішки просив маму пробачити йому, кинувши під ноги оберемок червоних троянд. За гроші, потрачені на брехівські троянди, ми могли б безбідно жити цілий місяць. Мене наче хто по обличчі вдарив отим трояндовим віником. Я кинулася на квіти з ненавистю і почала топтати їх безжалісно, поки, знесилена, не впала поруч із потрощеними голівками квітів. Я сама була схожа на одну з тих квіток — вбита, зґвалтована вчинками того, кого ще вчора обожнювала. Заради доньки, заради примарного щастя… Хоча ніщо не повторюється два рази, в одну річку двічі не ввійти, і оті два роки, які ми після цього прожили разом, створюючи ілюзію примарного щастя, — то була лише химера. Так, ми їздили відпочивати в Єгипет взимку, в Чорногорію влітку, в Прагу восени, в Японію навесні, щоб доня могла побачити світ… Тато продовжував жити біля нас, та не з нами. Одного разу я, вже шістнадцятирічна панна, прокинулася вночі, не пригадаю зараз, і чому, зупинилася біля спальні батьків. Двері були привідхилені. Не втрималася і зазирнула досередини. Ранок червня дивився у кімнату через щілинку зле стулених гардин. Світало в ті дні дуже рано. Тато спав під вікном на розкладачці, мама сама — на ліжку. Ілюзія, створена для дитини казка… Казка завжди закінчується добре, а життя? Пригадуєте дурний жарт: казка завжди закінчується щасливо, тому що оповідач не знає, що після щастя робити з героями?..
6. Метелик
«Мудрих доля веде — дурних волочить» — так сказав колись Сенека. Вела її доля чи волочила — Оксана досі не зрозуміла. Коли заснула там, на мосту, то наче існувала відразу у двох вимірах. І снилося, і марилося, і ясно бачилося водночас — тут і десь іще поза часом. Гавкання собаки, міцні чоловічі обійми, які накривають її теплом, знайомий шепіт губ, давно не чутий і такий потрібний. Тоді біла стеля і тисячі голочок в руки і в ноги. Пече, болить, а вона не має сили ані крикнути, ані поворушитися… Забуття приходить, наче ліки, непритомність…
Ще два роки вони з Владом після тримісячної розлуки мучили одне одного заради доньки, заради її щастя і… на зло Ірені. Останнього Оксана не могла собі простити, але те останнє таки стало вирішальним. Якби не ті кпини та знущання свекрухи над нею в школі, майже на очах її учнів, а згодом і вдома перед донькою, то вона б ще дуже подумала, чи вибачати Влада.
«Мій син нарешті зцілився любов’ю справжньої жінки, і ти йому не потрібна». І ще щось про честь, і ще щось про совість, про віру та надію, про Мар’янку… Два роки примарних надій — він виправиться (Полінка мала слушність — ніколи), вона зможе простити (всередині та, що не вміла прощати, щосекундно воювала з тою, що прагнула навчитися робити це). Можливо, оте примусове співіснування тривало б і далі, якби не… Ліпше б цього ніколи не ставалося, ніколи…
В той день Полінчин Сергій зайшов до неї дещо знічений. Вони вже два роки разом, і ось нарешті радісна звістка — Полінка вагітна, на шостому місяці. Оксана знала про це і раділа за подругу щиро. Подружжя жило в маленькому однокімнатному помешканні у спальному районі Троєщини. Свою квартиру Поля залишила Сигізмундові, бо не хотіла мати від нього нічого, навіть спомину. Залишила прикраси, куплені ним, посуд, куплений за його гроші, килими, меблі, роботу також. Сергій приніс Оксані ключі від квартири і просив навідатися до Полі завтра вранці, бо він їде у термінове відрядження, а тут — зима і слизько, а дружина, «ти ж знаєш, уже на шостому місяці, то, може, їй щось треба, та навіть товариство, будь ласка, Оксанко»…
Звісно, звісно, звісно. Вона зайде, обов’язково.
— Мені щось так важко на душі, їхати не хочеться. Поля сміється і каже, що то у мене синдром молодого татуся, — і аж світиться від щастя…
Вранці була неділя, і Оксана, трохи збентежена, поспішила до Полінки, бо на вранішні телефонні дзвінки та не відповідала, ні на домашній, ні на мобільний. Сергій три рази за ранок дзвонив, Оксана, як могла, його заспокоювала… Заспокоювала і себе — може, повимикала телефони, щоб ніхто не турбував, чи розрядилася батарея, або подалася кудись у справах, а телефон залишила вдома.
Коли Оксана зайшла в під’їзд Поліного будинку, хвилювання враз переросло в паніку, щось чорне і гидке літало в повітрі. Найжахливіше було те, що воно наче прилипало до шкіри і вона не могла цьому опиратися. Відчинила двері Сергієвим ключем, тому що на дзвінки у двері ніхто не відповідав, як і на гримання.
— Полінко, Полечко, ти де? — Може, вона вийшла в крамницю за хлібом, а телефони залишила вдома, вкотре себе заспокоювала.
В передпокої на вішаку висіло темно-синє пальто подруги і ще чоловіча дублянка, яка видалася Оксані наче знайомою. Під ногами Поліни червоні замшеві чобітки і ще одні — чоловічі, не Сергієві.
Просто панічно, не роздягаючись, кинулася в кімнату і остовпіла. Вранішнє зимове сонце через розчинені штори заливало кімнату світлом, і в його променях творилося таке божевілля, яке ще довго буде ґвалтувати Оксанин розум ночами. Поперек нерозстеленого ліжка, гола-голісінька, з вагітним животом догори, з виряченими очима, висолопленим язиком та з гримасою болю на обличчі лежала Поліна. Світле волосся ніжним ореолом огортало голівку, руки трималися міцно за шнурок на шиї, який вп’явся їй у шкіру, аж та почорніла… Оксана схопилася за горло, крик застряг десь усередині, заточилася, схопилася за одвірок. Кинулася до подруги, торкнулася ноги — крижана, руки — мертва. І враз вона почула за ліжком чиєсь скімлення. Не розуміючи, що відбувається, кинулася на голос. Скрутившись калачиком на підлозі, поряд із ліжком лежав її свекор — Сигізмунд Владиславович. Очі мав відкриті, руки поклав під голову, наче замість подушки. Він шморгав носом і схлипував.
— Господи, ви живі, слава Богу. Що тут сталося, Сигізмунде Владиславовичу, що тут сталося? Хто це накоїв, хто? — Оксана нахилилася над переляканим, як їй здалося, чоловіком.
Вона панічно вишукувала на тілі свого свекра якісь ознаки насильства та не знаходила. Той від її голосу наче прокинувся, підвівся, сів.
— Оксанко, дорогесенька невісточко, це ти? — І раптом він схопив її за руку, потягнув до себе. Та так сильно, що Оксана аж заточилася і впала на коліна. — Сядьте осьдечки, поруч, поговоримо, а тоді ви зробите те, що маєте зробити.