Третя карта
Шрифт:
З Штірліцем він привітався стримано, бо кожен відчував особливість того лиховісного часу, що настає. Він заздалегідь готувався до того, щоб очолити націю — кутики рота опущені донизу, брови насуплені, жовна перекочуються від ушей до гострого підборіддя: Сулла, істинний Сулла! Тим-то він і має бути стриманий із представником тієї влади, яка зайде на землю, що належить йому.
— Голодні? — уривчасто запитав Бандера. — Я скажу, щоб накрили стіл.
— Дякую, — відповів Омельченко, — ми щойно поснідали.
— Справді, ми щойно
Бандера пограв обличчям — одразу й не збагнеш, чи то жаль, а чи гірка іронія.
— Але ж кава з джемом — не сніданок. Це необхідність. Я звелю засмажити яєчні з салом, у нас на батьківщині так їдять, еге ж, пане Омельченку?!
Німецькою Бандера розмовляв з акцентом, старанно обдумуючи фразу — очевидно, заздалегідь складав її в голові. «Так говорять люди, — подумав Штірліц, — хворобливо самолюбні, ті, що бодай найменшою мірою бояться видатись кумедними».
— Ні, ні, — квапливо відмовився Омельченко, хоч, видно, смажені скуштувати йому кортіло, — спершу справи, Степане, спершу справи. Часу обмаль.
— Справи то й справи, — згодився Бандера. — Прошу сідати.
— Передусім нас цікавить, як ви уявляєте роботу Української ради в перші дні після початку кампанії? — спитав Омельченко. — Нам відомо, що голова ради, адвокат Горбовий, наш давній друг і надійний союзник рейху, та чи не здається вам, що звідти просочується інформація?
— Цього не може бути, — зневажливо примружившись, відповів Бандера. — У раді зібрано перевірених борців.
— Я не одержував інформації про створення ради, пане Бандеро, — суворо заперечив Штірліц. — Однак я дізнався про це тут, у Кракові, од чужих нам людей.
«Не ти, а Омельченко, — зразу ж збагнув Бандера. — Він зустрічався з Романом Шухевичем і Лебедем, а ті через душевність свою бовкнули!»
— Мої люди нічого не приховують од представників СД та німецького командування, — промовив Бандера.
— Будемо сподіватися, що це так, — сказав Штірліц, зручніше вмощуючись у кріслі. — Очевидно, ви створили раду, щоб заздалегідь провести вододіл між вами та українським комітетом на чолі з паном Кубієвичем?
— При чому тут Кубієвич? — Бандера знизав плечима. — Він маріонетка в руках у Мельника.
— Це не моя прерогатива, — зразу ж одрізав Штірліц. — Я хочу запитати вас, пане Бандеро: як ви собі мислите співробітництво з гетьманом? Він поза вашими чварами з Мельником, проте і його люди не увійшли до ради.
— Ти що ж, — крізь зуби сказав Бандера Омельченкові, — не міг із цим питанням сам прийти? Обов'язково треба було білизну вивертати?
— Ти дивно говориш, Стефане, — Омельченко назвав Бандеру на польський кшталт. — Я — це я, але гетьман до тебе з цим проханням не звертатиметься.
— Це питання обговорювалося в міністерстві доктора Розенберга. Ми консультувалися, — збрехав Бандера, і Штірліц зауважив, що «вождь» знає про створення нового міністерства східних територій, яке було вищим секретом рейху. — Я вважав, що гетьманові у Берліні легше домовитися з Розенбергом, аніж мені тут із його представниками.
— Ви маєте на увазі оберштурмбанфюрера Фохт»? — запитав Штірліц.
— Саме його.
— Важко з ним працювати?
— Він розумна, прониклива людина, але йому здається, і що він знає українську проблему краще, ніж я та мої люди.
— А в чому суть проблеми? — запитав Штірліц. — Сформулюйте.
— По-моєму, це ясно. Створення дружньої Німеччині, сильної України, спроможної провадити збройну боротьбу проти Совєтів.
— Це висновок. Але не проблема, — сказав Штірліц. — Та й потім — ви певні, що Німеччині на даному етапі вигідно мати у своєму тилу Україну, а не територію? Ту, де розміщені військові з'єднання, де випікають для війська хліб і влаштовують лазарети для поранених?
— Пробачте, але я вже досить широко обговорював цю проблему, — настирливо повторив Бандера. — З панами із відомства доктора Розенберга.
«Чого ж ти про армію мовчиш, сучий сину? — подумав Штірліц. — Чого ж ти все на Розенберга звалюєш?»
— Доктор Розенберг, — вступив Омельченко, — справді падає цьому питанню великого значення. Гетьман зустрічався з його референтами двічі.
Бандера насупився, жовна стали гострі — от-от розірвуть тонку шкіру на щоках.
— Я не зовсім розумію предмет розмови, панове, — мовив він. — Як на мене, то все достатньою мірою узгоджено й вивірено… Ви, — він важко глянув на Штірліца, — цікавитесь подробицями у зв'язку з якимись обставинами, що заново відкрились? Тоді я хотів би почути, якими саме.
— Я представляю розвідку, пане Бандеро. Політичну розвідку рейху. Деталями займаються служба безпеки й гестапо. Мене цікавить, яким ви мислите собі німецький тил на Україні? Німецьким, окупаційним тилом чи тилом українським, із своїм управлінням?
— Я мислю собі німецький тил монолітом, який створимо ми, — знову збрехав Бандера, і Штірліц зрозумів, чому він збрехав йому.
Ця людина не могла думати ні про що інше, окрім своєї ролі в процесі, у будь-якому процесі, тож йому було цілком байдуже все інше, — німецьке, українське чи яке завгодно інше.
Зрозумівши, що Бандера збрехав йому, Штірліц заговорив про подробиці, дав Омельченкові вести розмову. Домовляючись про кандидатів од гетьмана, «політик» кокетливо відмовлявся од місця, запропонованого йому в раді, а Штірліц, слухаючи їхнє швидке торохтіння, думав про розкладку сил, що поступово йому відкривалася, і про те, як ці сили зіткнути — можливо, це хоч трішки допоможе його Батьківщині.
Потім, не бажаючи заважати Омельченкові виконати головну частину його завдання, Штірліц попросив дозволу ознайомитися з новими розвідданими з України та й вийшов до іншої кімнати…