Третя карта
Шрифт:
— Ви голодні, Магдо?
— Дуже.
— У нашому офіцерському клубі можна непогано повечеряти, але там…
— Не треба. Тут, у кафе, можна одержати хліб і повидло? Цього буде досить.
— Спробуємо. Звідти ніяких вісток?
— Я там була взимку, — усміхнено збрехала жінка.
— Легально?
— Під час лютих холодів.
— Як там? Розуміють, що ось-ось розпочнеться?
— А на мені було осіннє пальто, — адже в Ростоку не буває таких холодів, як там.
— Де
— І мені довелося купити білу теплу хустку з дивною німецькою назвою: оренбурзька.
Штірліц усміхнувся і — несподівано для себе — прибрав волосся їй з обличчя.
— Я не перевіряв вас, але ви справжній конспіратор. Браво!
— Просто, мабуть, ви не дуже давно займаєтесь цією роботою, — мовила жінка.
— Не дуже, — згодився Штірліц. — В цьому ви маєте рацію. Можна запитати про вашу професію?
— Знаєте що, не годуйте мене балачками. Будьте справжнім мужчиною.
— Осьде кав'ярня, — сказав Штірліц. — Ходімо.
Хазяїн стояв за прилавком, під стелею дзижчали мухи, їх було чимало, вони прилипали до клейкого паперу й гуділи, мов літаки під час посадки.
«Навіть рослина боїться несвободи, — подумав Штірліц, — і росте так, щоб оминути перешкоди. А муха порівняно з рослиною — мисляча істота: ач, як хитрує, ногами собі допомагає.
— Ви розмовляєте польською? — запитав Штірліц Магду, і хазяїн, почувши німецьку мову, опустив голову.
— Ні.
— Кави, будь ласка, — сказав Штірліц хазяїнові, калічачи польську мову. — І хліба з джемом.
— Є тільки лимонад, — відповів хазяїн, — прошу пана.
— А де можна повечеряти?
— Мабуть, у Берліні, — тихо відповів поляк. Штірліц, огледівшись, дозволив собі усміхнутися — у кав’ярні не було відвідувачів.
— Ви знаєте адресу, де можна гарно повечеряти? Я заплачу по базарних цінах.
— За такі пропозиції людей ув'язнюють, прошу пана, я не знаю таких адрес.
— Їдьмо в центр, Магдо, — сказав Штірліц. — Придумайте, де я міг зустрічатися з вами раніше: вечеряти доведеться в нашому клубі.
— Що за клуб?
— Німецький, — мовив, розчинивши перед жінкою двері.
— Це непотрібний риск.
— Я ризикую більше, аніж ви.
— Невідомо.
— Відомо, — зітхнув Штірліц.
— Ви могли зустрічати мене у Ростоку. Я викладаю там французьку мову в жіночій гімназії. Якщо ви знаєте Росток, то…
— Знаю. Але я не ходжу в жіночі школи.
— Ви могли забрести на пляж.
— Який?
— Міський. Там один пляж. Я купаюся завжди ліворуч, ближче до того місця, де стоять яхти.
— Ну, от і домовилися. Ви член НСДАП?
— Ні. Я перебуваю в організації «До щастя — через здоров'я».
— Виходить? — запитав Штірліц.
— Знаєте, передайте лишень мені краще те, що треба передати, і я піду на вокзал.
— Чому на вокзал?
— Усі готелі переповнені. — Де ви ночували вчора?
— На Варшавському вокзалі.
— Скільки
— Два дні. У мене путівка на два дні: я знайомлюсь із старовинною столицею слов'янських варварів.
— Ну й гаразд. Перейдемо цей завулок — там моя машина.
Коли Магда угледіла «вандерер» з номером СС, обличчя її напружилося, ноги спружинились і каблучки задріботіли по бруківці — цок-цок-цок, ніби породиста конячка-одноліток.
«Цок-цок, перецок», — пригадав Штірліц щось давнє, але дуже для нього дороге. Він був переконаний, що з цим пов'язане щось особливо важливе у його житті, можливо, найважливіше, та скільки він не пригадував — відмикаючи дверці машини, сідаючи за кермо, одчиняючи протилежні дверці Магді, допомагаючи їй улаштуватися, — пригадати не міг, а потім часу не стало, бо Магда, напружено усміхаючись, сказала:
— Коли це арешт, то покажіть ордер.
Голос у неї був переляканий, але в ньому було оте внутрішнє тремтіння, що свідчить про силу, а не про слабкість.
— Ось повечеряємо, а тоді покажу ордер, — пообіцяв Штірліц, натиснув на акселератор. — І поводьтесь у клубі так, нібито спали зі мною. Цнотливість викликає підозру: розпусники убираються в тогу добропорядних батьків сімейств, але вірять лише тим, хто спить із чужими жінками.
— Послухайте, Бользен, навіщо ви отак граєте зі мною?
— Я ні з ким, ніколи і ні за яких обставин не граю, Магдо, бо гра стала моїм життям. Просто грати невигідно: руйнується пам'ять. Гра передбачає брехню, тож усю оцю вимушену гру потрібно тримати в голові, щоб не сісти ненароком у калюжу. Та й вам, до речі, не раджу грати — я старший за вас років на п'ятнадцять. Чи ж не так?
— Мені двадцять вісім.
— На тринадцять, отже… А прохаю я вас побути зі мною тому, що мені дуже зараз кепсько, і я можу ненароком зірватись. Зрозуміло?
— Зрозуміло. — Магда стишила гучність радіоприймача. — Тільки ви порушуєте всі правила.
— Годі про це. Умієте робити масаж?
— Що?! — знову злякалася жінка.
— Робити масаж, питаю, вмієте?
— Це легше, аніж виконувати мою роботу.
— І оді зробіть лишень мені масаж потилиці й шиї — стрибає тиск.
Тиск у нього був нормальний, але зараз, у ці дні, йому потрібен був дотик друга — це так важливо, коли в години найбільших тривог, у хвилини відчаю і безнадії той, хто сидить поряд із тобою, не очікуючи прохання, торкнеться пальцями потилиці, покладе долоню на шию, і ти відчуєш чуже тепло, яке поступово ставатиме твоїм, і почуття приреченої самоти зникне, і стане пронизливо-гірко, але ти вже зможеш розуміти навколишній світ, а коли ти спромігся зрозуміти, а не наштовхнутися поглядом на оте безлике, сіре, що тебе оточує, отоді можна змусити себе думати. А в найтяжчі хвилини людина завжди думає про те, як учинити.