Третя карта
Шрифт:
Закінчивши викликати спеціалістів, немов новобранців її. І першому шикуванні, німець наказав узяти речі:
— Далі ви поїдете іншим поїздом.
їх помістили в теплушки з високими заґратованими вікнами, й аж тільки тут усі зрозуміли, що на них очікує не творчість на улюбленій ниві», а щось зовсім інше, і стало тихо, так тихо, що, здавалось, чути було, як поволі текли великі гіркі сльози по щоках…
Ганну привезли до містечка, що під Берліном, «одлучивши» ніби телятко в череді, від решти спеціалістів. Поселили її у маленькій кімнаті, в дерев'яному бараці — вікна без ґрат, умивальник у кінці холодного — навіть у полудневу жару — коридора, а туалет — на курному, без жодного деревця, подвір'ї.
Жила в цьому бараці Ганна сама. Перед тим, як видати ключа, з неї взяли підписку, що забороняла їй вступати
Харчувалась вона в архітектурній майстерні, де їй приділили місце в окремій маленькій кімнаті з великим, світ-мім вікном. На сніданок давали чашку кави з однією грудочкою цукру, скибку хліба та порцію мармеладу; німецьким архітекторам давали три грудочки цукру, порцію масла і шматочок сиру. На обід вона одержувала миску супу, звареного з старих овочів, товканиці, присмаченої соусом; німцям давали м'ясо. Вечеряти їй дозволялось вдома: дві грудочки цукру, хліб і через день пайка масла.
Невдовзі Ганна мала була купити новий пояс — той, що був, не тримався на ній. Начальник майстерні гер Ессен, який напочатку давав Ганні проектувати вузли незрозумілих для неї довгих будівель, вислухав прохання жінки, пообіцяв зарадити їй і цього ж вечора дав перепустку на вихід у місто й дві синенькі. картки для придбання «промислових товарів на суму п'ятнадцять марок».
— Гроші одержуватимете раз на місяць, — сказав він. — Картки на промислові товари (його французька мова була жахлива) для іноземних спеціалістів ми також виділяємо раз на місяць. Продуктів харчування вам, либонь, вистачає, отож додаткові талони на їжу вам не потрібні. Картки на сигарети й сірники — ви, я спостеріг, не байдужі до тютюну — я постараюсь роздобути для вас.
— Мені обіцяли в Парижі, що я зможу розпочати пошуки моїх дітей.
— Які діти? — здивувався Ессен. — Мені про це нічого не відомо…
— Мої діти залишилися в По… у генерал-губернаторстві…
— То й що?
— Я погодилася приїхати сюди, тому що в Парижі пан з воєнної комендатури пообіцяв допомогти, якщо я поїду до Німеччини.
— Гаразд. Ми запитаємо Париж. Тепер щодо роботи, фрейлейн Прокопчук. Я задоволений вашою роботою. Я знав наші проекти ще до війни — вони цікаві. Зараз ви уперто полегшуєте ті конструкції, які я прошу вас прикинути, тоді коли ми, архітектурна майстерня СС, мусимо думати не про ажурну й сонячну легкість приміщень, а про їх міцність і залякуючу могутність.
— Я не вмію працювати інакше. Я звикла ловити сонце.
Ессен ледь усміхнувся.
— Ми разом ловитимемо сонце, коли знищимо ворогів рейху. Очевидно, треба показати вам декілька наших об'єктів, фрейлейн Прокопчук. Ви тоді зможете зрозуміти, чого ми чекаємо од вас.
— Коли можна сподіватися на відповідь з Парижа?
— Я запитаю Париж на цьому тижні. Як ваша кімната? Не холодна?
— Навпаки, вночі страшенна духота, дах так розжарюється за день…
— Так, надзвичайно жаркий червень… Завтра я постараюсь роздобути для вас дозвіл на вхід до міського кінотеатру — є один сеанс, куди можна приходити іноземцям. Тільки не дивіться важкі фільми, будь ласка: у вас і так очі бувають часто припухлі. Плачемо? Не можемо звикнути до нового місця? Дарма, бадьоріться. Вам треба пристосовуватися до нових умов якомога скоріше — це для вашого ж добра.
… У кінотеатрі, куди їй таки дали перепустку, демонстрували сентиментальний фільм про німецьку родину: глава сім'ї захоплюється «іншою», але «інша», як справжній член НСДАП, не може позбавляти маленьких арійців «сім'ї», і «паппі» поступово розуміє, що краще за «мутті» нікого немає, і кращої за «іншу» — теж нікого немає, та й взагалі у рейху живуть найчудовіші і найдобріші люди, хіба мало то буває, адже найважливіше результат — ніхто не наробив занадто галасу, нікого не принизили, усе гаразд, усе на місці…
… Ганна опинилася на вулиці й відчула нудоту після липкої задухи залу, де люди уважно стежили за тим, що відбувалося на екрані. Декотрі, вже літні, раз у раз витирали очі. Надто ж часто стали витирати очі, коли «паппі» зайшов у спальню до сина, і хлопчик у нічній сорочці
«Толстой написав про це один раз і в ім'я святого, — подумала Ганна. — Як багато до святого прилипає бруду и несмаку… Я теж мала б заплакати, бо рученята в малюка як у Микитки, але в мене сліз не було, а лише відчуття бруду й нечесності. Добро мусить породжувати добро, а тут зло, слиняве й жорстоке щодо вільної людини. Як важко жити на цій землі, боже милостивий, як важко… Ні, добро не може породжувати зло. Тільки зло породжує зло. Ти живеш спокійно і щасливо, але тебе несправедливо скривдили, ударили, і ти відповів на удар, і кінець спокою! Ти in шинна готуватися до того, що тебе знов ударять, і ти заздалегідь думаєш про те, як захистити себе, як стати сильнішою і суворішою. Непротивлення — це спроба створити універсальний рецепт щастя. Адже одна мить: треба пережити кривду, погасити зло, змусити себе не думати про помсту, і життя твоє буде, як і колись, щасливе. Угамувала б я тоді гординю, залишилася у Кракові — хлопчики були б зі мною. Але це моє маленьке добро, — заперечила собі Ганна, — а в світі так багато зла, яке мені непідвладне: хіба ж я змогла б урятувати Варшаву від бомб? Усе влаштовано так, щоб зло існувало в сусідстві з добром, а добро завжди слабше і беззахисніше…».
Вона поминула маленький майдан сонного містечка і звернула до алеї, яка вела у діс. Тут було тихо, і якщо йти, ледь нагнувшись уперед, заклавши руки за спину, то можна відчути дух, що піднімався од землі — так само пахло в кабінеті електротерапії у лікаря Перньє, який лікував хронічні простуди сеансами гірського сонця.
«Земля оддає себе сонцю вранці. Вдень вона вбирає у себе сонце, а вночі жде його: платонічна любов, мабуть, має бути саме такою», — подумала Ганна та й завмерла — двоє величезних, переляканих і водночас цікавих очей дивилися на неї з-за кущів. Очі були рухливі і широко, по-дитячому розплющені.
— Здрастуй, — прошепотіла Ганна, відчуваючи, як у ній розлилося щемливе, забуте тепло, — не бійся мене, будь ласка.
Коза стрибнула убік, але не втекла.
— Ну чого ж ти, дурненька?
Боки у тваринки якось дивно здригалися, наче коза задихалася од хвилювання. Ганна зрозуміла, чого так судорожно здіймались у кози боки: за три кроки від дороги стояло козеня — ще зовсім маленьке, на височенних цибатих ногах.
— Ох ти ж, маленьке, — прошепотіла Ганна та й потягнулася до козеняти, яке, видно, зовсім недавно народилося.
Козеня одскочило від неї боком, немов кошеня, зупинилося, завмерши, та й знову уп'ялося синіми, молочними очиськами в жінку, поводячи плюшевим п'ятачком носа.
І раптом Ганна почула ліс: вона тільки зараз могла зрозуміти, що ота тиша, яка, здавалось, оточувала її, насправді живе і радіє з того, що живе: висвистували дрозди, гасали серед гілля жовтогруді синиці, стукотів дятел.
Треба було усі ці роки брати хлопчиків до лісу, — подумала Ганна, глянувши на те місце, де ще мить тому стояло козеня. Тепер там коливалася трава, і не було вже синіх очей і м'якого тремтливого носика. — Треба було водити и до зоопарку, милуватися з того, як вони зачаровано дивляться на звірів, і серце стискалося б од щастя, і я стала б дуже талановитою, бо лише щастя своїх дітей може дати справжнє відчуття високого спокою, а тільки ж це і є істинним підступом до творчості. Нехай би я робила свою справу вдома, нехай би усі мої задуми реалізувалися згодом, нехай би це реалізували хлопчики — адже справжнє щастя — це коли ти тільки замислюєш, носиш у собі боязливо, по частинці віддаєш оте замислене ватману… А тоді починається гидотне — узгодження, підбирання металу й мармуру, торгівля з постачальниками, доказ замовникові своєї правоти… Ми обкрадаємо себе, коли мало буваємо з дітьми. Треба ходити з ними до театру, гуляти в парках, спостерігати, як вони будують із піску свої замки. Бабусі, котрі виводять малечу, думають про своє, і нема для них чуда її тому, як дитина думає над піщаним замком і як вона дивиться на птаха, що пролітає, — старі вважають, що вони осягли розумом смисл життя, бо прожили його. Але ж насправді усе зовсім навпаки: смисл життя найкраще відчуває новонароджений. Чим доросліші ми стаємо, тим більше звужуємо світ, обмежуємо самих себе нормами моралі, своїми страхами, породженими сплою і злом».