Третя карта
Шрифт:
— Взагалі-то усе налагоджено, дорогий Штірліц. Як» що у вас нема особливих інтересів, я просив би вас обговорити з Мельником форми роботи з його людьми у Штатах: найближчим часом це буде, я гадаю, надзвичайно важливо.
— Думаєте втягти Вашінгтон у бійку?
— Ні в якому разі. Думаю давнути на Рузвельта. А усіх боків. У Штатах розгортають роботу контрольовані нами групи китайських, іспанських, українських, росій— ьких, ірландських та угорських націоналістів — це принаймні мільйонів з п'ять.
— Не тіште себе
— Ви не вірите у вплив пронімецьких кіл у Штатах?
— Не вірю.
— Чому?
— Тому що англофільський вплив там сильніший. Тож не треба говорити собі неправду. Пропаганда пропагандою, а в нас робота, за яку доведеться відповідати. Нам з вами. Виконавцям.
— Я пропонував вам перспективну проблему, — вибачливо пояснив Фохт. — Я гадав, що це збігається з вашими інтересами.
— Дякую. Як роздуми для далекого майбутнього — це цікаво. А зараз? У зв'язку з кампанією?
— По вашій лінії начебто усе гаразд. Ми тримаємо в руках Мельника і Бандеру. І той і другий підправили до Рундштедта в розташування групи «Південь» своїх людей для створення «похідних груп» — такого ще не було раніше: разом з армією вирушать одягнені в німецьку форму оунівці, які почнуть порядкувати негайно, після вступу до українського міста нашого першого танка.
«Отже, блок Розенберга з армією уже відбувся, — завважив Штірліц. — Це — нове у розкладі сил. Це проти Гіммлера і Бормана. Це важливо».
— А ваше завдання? Ваш, особисто ваш інтерес?
Фохт підсунув до Штірліца скриньку з сигарами, довго обрізав кінчик товстої «Гавани», манірно прикурював, обносячи сірником з усіх боків сухий тютюн, аж поки не з’явився синюватий, гіркий димок, і тільки тоді відповів:
— А ви ж не дуже мені вірите, Штірліц. Чого ж я маю вірити вам?
— Як знаєте. Я свої справи зробив, тепер я у вашому розпорядженні, а щоб приносити користь тому, кому я підлеглий, мені треба зрозуміти особистий інтерес кожного. А він у нас неподільний з інтересом національним, чи не так?
— Звичайно, ні. — Фохт прийняв гру Штірліца. Вони розуміли один одного швидко й точно, бо не довіряли один одному, і були схожі зараз на хлопчаків, які пустують, штовхаючись плечима, і при цьому стрибають на одній нозі. — Гадаю, що нашим національним інтересам небайдуже найближче майбутнє: чужоземці, які приходили в Росію, завжди припускалися помилок, викликаних нав'язуванням своїх методів, запереченням послуг аборигенів-колабораціоністів. От я й хочу, щоб помилка минулого не повторилася зараз, коли починається ця велика кампанія.
— Розумно, — згодився Штірліц. — Саме це мене й цікавило.
— Наше з вами спільне завдання, отже, — підкреслив Фохт, — полягає в тому, щоб з першого ж дня усунути будь-яку можливість помилок.
— Ви сказали «Росія». Помилилися на слові чи навмисно не проводите межі між Росією та Україною?
— Слов'яни, — Фохт знизав плечима.
— Ви передбачаєте організацію влади, подібної до режимів Тіссо і Павеліча?
— Тіссо ми створили,
Саме це й треба було з'ясувати Штірліцу. Фохт сказав те, чого не повинен був би говорити. «Васальна освіта» входила до сфери його особистого інтересу значно більшою мірою, ніж до сфери інтересів фюрера. У цій «васальній освіті» він розраховував одержати посаду, яка додала б квадратиків на його погонах і підняла його на наступну сходинку в нацистській ієрархії. Однак Фохт не розумів, що в даному випадку його особиста зацікавленість вступає у протиріччя з ідеєю Гітлера, який ніколи, жодного разу, ні в одному з своїх виступів не говорив про можливість створення будь-яких «освіт» на території Радянського Союзу: тільки життєвий простір для німецьких колоністів! Ніякого потурання українцям, білорусам, росіянам — то все матеріал для ліквідації, депортації, колонізації, не більше.
.. Фашистський «Ідеолог» Альфред Розенберг, імперським міністр східних територій і шеф міжнародного відділу НСДАП, хотів ділом довести фюрерові, що практика Ііого міністерства виявиться дійовішою, аніж робота поліції Гіммлера і нагляд гауляйтера Коха, ставленика партійної канцелярії Бормана.
«Центр.
Наполягаю на точній даті війни — ніч 22.6.
Юстас».
КУРТ ШТРАММ (IV)
— Та зрозумійте ж бо, любий мій, — тим самим рівним, позбавленим будь-яких інтонацій голосом провадив далі сивий штандартенфюрер, — ви приречені на те, щоб сказати правду. Людина, потрапивши до Карлсбада, якщо вона тільки не хвора на рак, повинна одужати. Людина, якщо вона кохає прекрасну, веселу, розумну жінку, повинна стати щасливим рогоносцем. Людина, що опинилася в нас у в'язниці, повинна сказати всю правду. Ми враховуємо особливості німецького національного характеру, який вивірено прагматизмом мислення мільйонів наших предків.
Курт закашлявся, подавшись уперед. Тіло його тремтіло, у куточках рота з'явилося мокротиння. («І губи у вас наче в ображеної дівчини, і ямка угадується на щоці, — усміхалася до нього Інгрід Боден-Краузе, — хіба таким має бути справжній мужчина, мій любий і хороший друже?»)
«Зараз можна падати, — подумав Курт. — Хоча ні, ще рано. Він жодного разу не подивився на мене, він безперестанку розглядає свої нігті, якщо я зараз упаду, це може бути природно. Треба впасти, коли кашель стане особливо натяжний. А про Інгрід я зараз згадав через те, що мені не вистачає її сили й спокою, і ще я дуже хочу, щоб вона побачила мене зараз і зрозуміла свою неправоту, коли говорила про мої губи та ямку на щоці. Господи, адже це бажання породжене мстивістю, який сором, га? Я ж їй мщу, Доводячи її неправоту, а мстивість — найнедостойніша людська риса…»