Третя карта

Семенов Юлиан Семенович

Граф Роман попервах не бачив іншого шляху в житті, окрім шляху воєнної слави. Мрійник, він із своєю юнацькою мрійливістю намагався критися від усіх, та це йому не вдавалося: оточуючі особливо проникливі, коли йдеться про людей незвичайних.

Якось молодий кірасир Карл Шлосберг удосвіта, після вечірки, коли так само, як зараз, сонця ще не було і в повітрі пахло гірким димком, п'яно й по-дружньому обнявши велетенського на зріст улана за осину талію, промовив:

— Я схиляюсь перед тобою, Романе, справді, схиляюсь. І щемливий жаль часом стискає серце: ти достойніший за мене, розумніший, дужчий, та вже якщо кому й судилося стати фельдмаршалом, то мені, а не тобі, дарма що я цього не заслуговую, а ти заслуговуєш.

Лагідно всміхнувшись до друга, Роман спитав (краще б і не питав, як він потім картав себе за це запитання, скільки-бо їх на світі, непотрібних запитань, адже відповідей менше):

— Чому, Карле?

— Тому, що я австрієць. Ти заможніший, розумніший, але ти чужий.

У тебе є стеля, а наді мною — небо.

Граф Роман умів пити, тож і не могли його звалити ні пляшка, ні дві. Він заснув спокійно, але хтось нібито штовхнув його у плече. Він розплющив очі, піднявся і зрозумів, що спав лише декілька хвилин, тому що сонця, як і до того, не було і вітер усе ще був гіркий, світанковий. І почув він голос друга Карла, збагнув раптом страшне значення, заховане у його словах, і відчув свою жалюгідність, незважаючи на велетенський зріст, силу в руках, налиту міць торса. І батько, і дід, і прадід були визнані Віднем — не більше, їм дозволяли сягати стелі, а коли росли вище — з хрустом ламалися шиї, летіли додолу голови: стеля залишалася такою самою, раз і назавжди відміряною для сановних інородців, які вірою і правдою служили австрійській короні.

Того сумного, найсумнішого в його житті ранку він усвідомив раптом, що хоч би як він не хотів, хоч би що не робив, йому можуть не дозволити лише тому, що кров його була неавстрійська.

Рабство огидне людському духові. Адже ніхто не мріє стати зброєносцем маршала — кожен думає про свій жезл; на смерть ідуть в ім'я такого життя, в якому немає стелі — є небо. Перешкоди створені для того, щоб їх долати, обмеження — для того, щоб руйнувати їх. Але ж не міг він, граф Роман, піти на те, що руйнувати монархію. Це означало б повернути силу супроти самого себе.

… Граф Роман увечері наступного дня поїхав до Києва. Він подорожував по Україні й Росії сам, зустрічався з різними людьми у задушливих ресторанчиках і за чаркою слізливої горілки слухав, слухав, слухав. Велика імперія тріщала, панувала втома, люди шукали віри, очікували точки опори, прагнули до ідеалу. Шлях до неба духовний: з Росії граф Роман вирушив до Ватікану, і там після тривалих бесід із людьми віри зрікся мирського імені свого та й став Андрієм, монахом ордену василіан, отого самого, що йшов у Росію з унією, намагаючись замирити православ'я з Ватіканом, а шлях до замирення один: розчинення «нижчого» у «вищому». Не граф Роман, а вже брат Андрій зробив вибір: він дістане своє небо. Шлях до його неба буде віднині шляхом духу. Слов'яни стануть його дітьми, а він буде їм за пастиря. Він приведе дике плем'я в лоно католицтва. А коли так — ніхто не посміє заступити йому шлях до неба, через те що на особисті інтереси брата Андрія, які стануть соціальним інтересом віденського двору, віднині зважатимуть монархи Європи, а не регламентуватимуть їх; Відень не може не хотіти руйнації зсередини слов'янського колоса; отож, віднині кров Шептнцького, слов'янська кров, його плоть слов'янська плоть, має стати вторинною, неістотною, бо тіло він оддав служінню віденському духові.

Софія Шептицька, яка зберегла і в похилому віці вроду і владність, дізнавшись про синове рішення, постаріла за лічені години: обличчя їй із заплаканими очима змінилося до невпізнаний. Папа Лев XII надіслав до неї листа: «Рішення вашого сина угодне богові». Тож графиня, ставши маленькою, принишклою і наполоханою матір'ю, а не вельможною матроною, упокорилася, згасла та й невдовзі померла: що ж їй іще залишалося?

За дванадцять років брат Андрій пройшов усі щаблі церковної ієрархії: від монаха до магістра, від єпископа до митрополита. Йому не було ще й тридцяти п'яти років, коли його коронував уніатський владика слов'янського світу. Відтепер шлях до неба був одкритий, стеля зруйнована, бо митрополит — завжди над миром, і монархи приходять до папи та його пастирів по пораду й допомогу в своїх суєтних, мирських справах, і аж ніяк не навпаки.

Попервах граф Роман думав про себе. Ставши митрополитом Андрієм, він наказав собі забути оте первісне, що спонукало його на відмову од світських радощів. Він силкувався переконати себе, що того сумного ранку, після страшної розмови із другом Карлом, він думав про самих тільки сірих слов'ян, яким віденська, цебто німецькомовна, віра одкриє шлях до добра й милосердя.

Шептицький розумів, що віднині він владний над душами мільйонів, але над своєю душею — бентежною, постійно охопленою жадобою діянь — він влади не мав, бо людина не завжди може забути. Він може наказувати собі, сподіватися, благати, бажати, вірити, та все одно бажане забуття не зійде до нього: це важче, ніж змінити ім’я.

А політика, що немислима без віри, владно вимагала від духовного пастиря визначення земної позиції: з ким ти?

Коли запалала у світі перша світова війна, йому довелося обрати позицію, бо людина не владна жити в суспільстві і бути вільною од нього, якщо навіть вона живе ідеєю

служіння богові. І Шептицький визначив себе. Він звернувся до українців із словом земним, зрозумілим: «Піднімайтеся на боротьбу за святу монархію Габсбургів, проти Москви, Парижа й Лондона!» У роз'єднаному, немов аж до крові розрубаному світі Шептицький виявився на тій його половині, що розмовляла німецькою мовою, з віденським акцентом чи прусським — то вже неістотно. Паству свою, українців, включених до Австро-Угорської монархії, Шептицький підняв на боротьбу проти своїх братів на Сході. Назвати заклик до боротьби хрестовим походом за чистоту віри — покарають презирством нащадки. Покарають, покарають, Шептицький розумів це, тому що заклик до крові, навіть продиктований ідеєю «чистоти віри», відкидав церкву до часів інквізиції, адже тоді теж спалювали в ім'я чистоти. Тактика повсякденності — політика, дипломатія, економіка — знівечили його стратегію духу. Політика європейських держав затягувала його, наче у вирву, підводячи до головного рішення. Ця страшна вирва не дозволяє залишатися біля, вона вимагає швидкості, руху. Сказавши «а», не можна не вимовити «б». Шептицький знав: послідовність, якщо вона справді послідовна, дозволить у майбутньому пояснити лінію, важливо тільки зараз, розпочавши, свято дотримуватись лінії. Тож він і почав діяти проти Росії не тільки як пастир духовний, але й як людина, що знала структуру армії: російська контррозвідка викрила його в чисто шпигунській діяльності. Митрополита одвезли до Києва. А коли після перемоги Лютневої революції Шептицький зміг виїхати до Відня і король Карл нагородив його «Хрестом ордена Леопольда з військовою декорацією» за «страждання в російській неволі», Австро-Угорщина встилала квітами слави шлях, яким поволі рухався найсвятіший кортеж, і це було зроблено за наказом імператора, який визнав за Шептицьким право на небо, бо той, у свою чергу, підтвердив Карлові його право на Україну. Шептицький тоді страждав сором'язливо, бо ж він знав, яка то була «російська неволя» — апартаменти в київському «Континенталі», особистий салон-вагон, покої в Суздальському монастирі, люкс петроградської «Асторії», — але він умовив себе визнати оте «страждання нечесністю» угодним Всевишньому, оскільки не він ставав кумиром, не граф Роман, не митрополит Андрій, а німецькомовний дух Відня. Так говорив він собі, розуміючи, що це неправда, що і це умовляння самого себе. Отоді й виникло в ньому страшне запитання: «А в ім'я чого?» Запитання це приходить до людини, котра вже визначилась, тож і відповідь на нього може виявитися поворотним пунктом у її майбутній долі. У Шептнцького так не вийшло: він повертався до Львова вкупі з ерцгерцогом Вільгельмом Габсбургом, який на людях прикладався до його руки й аж до нудоти був шанобливий, проте граф знав, що саме ця людина має стати Василем Вишиваним — новим «українським гетьманом», і отоді-то Шептицький знову — жахливо близько — відчув свою малозначущість і свою стелю, тож і не побачив він уже неба, мовивши про себе страшні слова: «Усе житі служником, наче у передпокої».

Йому довелося потім підгримувати кайзера й накладати на нього анафему; закликати на битву супроти поляків і їздити до Варшави для сановних розмов із своїм ворогом Пілсудським; доводилося йому підтримувати Петлюру, а згодом позбавляти своєї підтримки; благословляти Скоропадського й позбавляти його своєї дружби і ласки, люб'язно розмовляти з Пуанкаре, проти якого він піднімав українців, зустрічатися з Гувером, чиї мільйони були спрямовані проти австрійського імператора Карла та його берлінського брата Вільгельма; багато чого довелося йому прийняти, лише одного Шептицький прийняти не міг і не бажав: того, що було на схід од Львова і що здавалося йому найстрашнішим, сатанинським злом на землі.

І ось зараз він дивиться, як сонце починає золотити бані костьолів та церков і як листя на платанах робиться прозорим, жовто-зеленим, і чує він постріли и тріскотняву мотоциклетних моторів, і знає, що зараз сюди прийдуть німці, і йому, старцеві, в котрий уже раз потрібно визначити позицію й знову стати проти тих, хто Гітлера має за антихриста, а таких — увесь цивілізований світ, а він нічого, віднині й вічно, не зможе протиставити німцям та й заперечити він не зможе їм, бо, раз обравши лінію, треба її дотримуватися, і будь вона проклята ота лінія, оте страшне життя, яке вимагає од кожного, хто вже визначився, одвертої ясності.

Роман Шухевич зліз із заднього сидіння мотоцикла, почуваючи слабкість у тілі та душевну боязкість. Оберлендер вилазив з коляски по-німецькому розважливо, і високого хвилювання в нього не було. Слідом за першим мотоциклом на подвір'я Святоюрської церкви влетіли ще мотоцикли, і на другому сидів капелан «Нахтігаля» отець Гриньох у сірій військовій німецькій формі; він збіг на ґанок, і його впізнали служки й схилилися йому до запорошених, з бензиновими патьоками рук; він не встиг навіть гаразд запитати, де отець Андрій, як його підхопили, повели до покоїв, і невтямки було маленьким служкам, що отець Андрій сидить зараз у тяжкій задумі і серце йому стискає лещатами дивовижний біль, який не можна показувати нікому, надто ж малим світу сього.