Третя карта
Шрифт:
Тож коли до нього ввели Шухевича, Гриньоха й Оберлендера і він усміхнувся до них, вони підійшли до руки і відчули гіркі пахощі ладану, і Шухевич заплакав і не приховував своїх сліз, — Шептицький поклав руку на його припорошену, шорстку голову й заплющив очі, бо в них був зараз жаль до себе: після імператорів, кардиналів, міністрів він спустився до цих запорошених, маленьких людей, які віднині сміють входити до його покоїв удосвіта, піднімати його разом з кріслом, виносити на балкон і показувати його натовпові солдатів у німецькій формі, що заполонили весь майдан перед будинком, та й як же кричать
Щось давнє, забуте заклекотіло Шептицькому в грудях, він раптом знову повірив у свою одвічність, у те, що може вернутися колишнє, коли він був чистий, спираючись на свою силу; щось гаряче заступило йому очі, і він відчув свою силу в силі оцих солдатів чужої армії, і він простер руки й послав благословення, і сльози були в очах легіонерів, і сльози були в його очах, і була тиша, і гримнув дзвін, і пронеслось зітхання — визволене зітхання звершення, і затріщали мотоциклетні мотори, і легіонери, укинувши свої жилаві тіла у сідла, помчали ранковим містом по безлюдних і принишклих вулицях — вершити свою правду і суд, утверджувати нову владу… Адже вони дістали благословення, вони тепер можуть, вони все можуть тепер, бо тягар з їхніх плечей знято вищим, тим, якого в самого Шептицького ніколи не було.
Бандера приїхав до Львова увечері того самого дня — у перуці, під чужим прізвищем, ніяк не контактуючи з Романом Шухевичем та Оберлендером. Оселився він на конспіративній квартирі, в будинку напроти політехнічного інституту: він знав тут усі прохідні двори, схожі на лункі колодязі, різниця в тому, що замість запашних, жовтих колод — важке каміння. Проте схожість із сільським, любим серцю Бендери колодязем лишалася, і тільки згодом уже «вождь» зрозумів, чому то було: балкончики, обвиті плющем та горошком, повертали його до батьківської хати в селі.
Коло дверей у маленькому темному передпокої завмерли три охоронники з оунівської СБ — «служби безпеки». Бандера та Ярослав Стецько сиділи у прокуреній світлиці, вікна якої виходили на тихе подвір'я, й мовчали — один гортав книжку, не розуміючи, що в ній написано, другий зачаровано дивився на громіздкий телефонний апарат. Час тягнувся поволі. Зараз вирішувалось головне. Бандера розумів ясно: хто завоює Святоюрську гору, той завоює владу. Він розумів, що Шептицький, духовний пастир Мельника, його давній покровитель, має прийняти рішення складне й безкомпромісне: або він підтримає борців Бендери, або він позбавляє їх підтримки. Те, що він благословив сотню легіонерів, — лише перший крок; зараз він має благословити самого Бандеру, саме Бандеру, й аж ніяк не Мельника, що сидів у далекому краківському тилу.
Бандера знав, що керівник мельниківської контррозвідки Сеник-Грибовський прибув до Львова так само нелегально, як і він, Бандера. Він був певен, що Сеник-Грибовський думає тільки про те, щоб знищити його, «вождя» ОУН-Б, прошити груди автоматною чергою, підірвати, підклавши у номер готелю маленький «подаруночок», скинути автомобіль на скаженій швидкості в урвище — хіба мало як можна «ліквіднути» небажаного політика! Сеник-Грибовський знав методи і вмів їх розгадувати. Якщо вам хтось дасть цінний подарунок, навіть од його преосвященства митрополита нашого, візьміть його і зразу ж закопайте де-небудь у віддаленому місці і тікайте не озираючись,
… Знаючи методи, Сеник-Грибовський не тільки вмів їх розгадувати, охороняючи вождя Мельника; він міг застосувати їх проти Бандери. Але нехай він зважиться застосувати свої методи, якщо Шептицький благословить Бандеру, нехай! Бандера мислив зараз чітко й наполегливо. Мельник свого часу говорив про нього Шептицькому: «Це кривавий садист, для якого немає нічого святого, він ладен на все». Атож, він ладен зараз на все. А головне — він готовий до того, щоб вижити, а виживши — перемогти.
Розмірковуючи зараз у прокуреній, тихій світлиці, Бандера йшов по туго натягнутому канату логіки. Але одне положення, якоюсь мірою відправне, лишилося за бортом його роздумів. Він зовсім не звертав уваги на, здавалося б, маловажне питання: хто й чому повідомив Шухевича про замах, що готувався на нього? Хто і чому, таким чином, підштовхував його до активних зустрічних дій? Хто знав його так точно, що заздалегідь розігрував комбінацію: загроза загибелі —активні дії напролом?
… Телефон задзвонив сухо й різко, і обидва — Бандера та Стецько — здригнулися, дарма що того дзвінка чекали щохвилини. Стецько потягнувся до трубки, але Бандера очима зупинив його. Тільки аж після четвертого дзвінка Стецько зняв трубку й лінивим голосом проспівав:
— Алло…
— Павлусю! — почув він страшний жіночий крик. — Павлусю, тут у дворі Миколку бандери розстрілюють, Павлусю!
Бандера теж почув голос, дзвонили, очевидно, з будинку, що був неподалік.
— Поклади трубку, — промовив він, але Стецько слухав жіночий крик зачаровано, і очі йому розширював жах.
Бандера простягнув руку, натиснув на важіль, запищали тривожні, швидкі гудки відбою.
— Знайшли? — пошепки запитав Стецько. — Це Сеник…
— Навіщо йому гратися? — теж пошепки відповів Бандера. — Якби він нас засік, йому не гратися, а діяти треба…
— Даремно ти заборонив лишити мотоциклістів коло входу в дім…
— Отоді вже нас неодмінно знайшли б. Ти намагайся, Ярославе, дії ворога покласти на свої. Якщо долоня долоню повністю затуляє, — тоді треба боятися. Ворог — як брат, він теж розумний. Хіба ти вчинив би отак? — Він кивнув на телефонний апарат.
Стецько хруснув тонкими пальцями, встав, підійшов до великого дзеркала в оправі, пофарбованій під старовинне срібло, й потер собі обличчя, яке він підганяв під лик Гітлера, — навіть вусики стриг так само, як фюрер.
— Хвилюєшся, — завважив Бандера, — з вегетатикою негаразд, сині смуги виступають, наче ляпаса дістав… Усе наладиться — хорошим лікарям покажися.
— Мене тут Зільбсрман лікував.
— Більше не лікуватиме.
— Хороших слід було б зберегти.
— Правило порушувати не можна. Правило тільки тоді й правило, коли немає винятків.
— По-твоєму, в німців жодного жидівського лікаря не лишилося?
— Ні-і. У них свої с Здоров'я не тарілка, не кожному довіриш. Ти до свого Зільбермана з кольками в серці, а він тобі клізму од виразки: зразу дуба вріжеш. Зільбермана я теж пам'ятаю, він із студентів грошей не брав. — Бандера похитав головою, посміхнувся. — Складна, Ярославе, оця штука — життя. Усе воно, брате, прийме, тільки безхарактерність — ніколи. Коли взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Ти думаєш, мені отого самого Зільбермана не жаль? Та коли я схитнуся, нащадки не простять, сплохував, скажуть, Бандера, слабак він, а не вождь. Усіх до одного, усіх…