Третя карта
Шрифт:
Охоронник обережно просунув до кімнати голову, зашепотів:
— Стукають. Одчиняти?
— Нашим стуком?
— А я розгубився, не зрозумів.
Бандера навшпиньках, по-звіриному подавшись уперед, немов перед стрибком, вийшов до передпокою і припав вухом до дверей, м'яко зіпершись на них рисячими подушечками безшумних пальців, готовий будь-якої миті відскочити, прихилитися спиною до стіни — тут куля не проб'є, коли з площадки почнуть палити.
Стук повторився — знайомий, тюремний «тук-тук — здрастуй, друже».
Бандера відлип од дверей, дістав із задньої кишені широких штанів
На порозі стояв Роман Шухевич. Обличчя його, і досі запорошене, було веселе.
— Чекає, — сказав він. — Ходімо.
Шептицький оглянув Шухевича, тоді мигцем — Стецька, втомленим і неуважним жестом запропонував їм сісти.
Він побачив усе, що хотів побачити: і те, як Стецько намагався приховати часте тремтіння пальців, і те, як Шухевич вичікувально дивився на «помічника вождя», поки той сяде, і тільки тоді, як Стецько поволі опустився у велике крісло, дозволив собі зробити те саме; і те, як отець Гриньох промовистими очима дивився то на Стецька, то на нього, Шептицького.
Митрополит стримав зітхання: після папи, кайзера, французького президента, Гувера, Пілсудського йому доведеться зараз мати справу з бандюгами, позбавленими головного, чим відзначається справжній політик, — породи.
— Ваше преосвященство, — одкашлявшись так, як кашляють дрібні чиновники, що потрапили до канцелярії міністра, почав Стецько. — Вельми дякуємо вам, що ви згодилися прийняти нас. Ми прийшли до вас, як до батька нашого, як до українського Мойсея, по благословення на той крок, якого нація чекала багато віків. Поблагословіть на владу.
Шептицький не квапився відповідати. Він знав, що мирські люди вважають їх, служителів духу, людьми сухими, людьми лише своєї божеської ідеї, і здається їм, мирянам, що духовники позбавлені їхніх швидких і спритних якостей — усе зразу помітити, збагнути, обдумати, прийняти рішення.
Ну й нехай, нехай собі вважають, це навіть вигідно, коли тебе сприймають не за такого, який ти є насправді. Шептицький мовчав, і всі мовчали, і та мовчанка ставала важкою, і Стецько ледь кашлянув, затуливши рота міцною квадратною долонею.
— А чому не Бандера прем'єр-міністр? — спитав Шептицький. Він запитав Стецька не для того, щоб вислухати його докази, а тільки для того, щоб зрозуміти, як це він оті свої докази висловить.
У Стецька здригнулося обличчя; швидкі пальці, зчепившись, завмерли на гострих колінах.
— Бандера не хоче, щоб його особа заважала консолідації, — одповів він. — Бандера залишає відчиненими двері для переговорів з усіма національними силами. Для нього дорогий не особистий престиж, а щастя української нації, визволеної великим фюрером.
«Є порода, нема породи — всі одним миром мазані, — з глибокою гіркотою та співчуттям до себе подумав Шептицький, — адже я так само говорив, коли був молодий, точнісінько так, тільки не відкашлювався й рота не затуляв долонею».
— Ви готові, — сказав нарешті Шептицький, — сісти за стіл для переговорів з друзями Мельника?
— Так. Якщо вони захочуть говорити, а не стріляти
— Свої в своїх?
— Свої в своїх, — повторив Стецько твердо, бо тільки зараз по-справжньому відчув себе, своє тіло, що незручно вмостилося у м'якому, низькому кріслі, свої зчеплені пальці, свій прихований острах перед старцем, і навіть шовк підкладки своїх широких штанів, який чіплявся за коліна, відчув він зараз. Це сталося в нього через те, що він виразно побачив себе, як виходить кам'яними східцями з митрополитового будинку, і парубка, як він одділиться від стіни храму із затиснутим біля живота автоматом, і біль він відчув ясно, неначе кулі вже прошили йому тіло, великі, гострі кулі, випущені людиною Сеника-Грибовського.
— Нерви розладилися, — промовив Шептицький, — це буває після перенапруження.
Він чекав, як відповість йому Стецько. Той міг відкрити карти, назвати імена, навести докази, і цим він погубив би себе.
— Нам життя не дороге, — мовив Стецько, нюхом відчувши, на яку одповідь чекає старець.
— І з Скоропадським готові сісти за стіл переговорів? — спитав Шептицький.
— Нас про це й питати не треба.
— Отже, готові, — мовив Шептицький і відкинувся на спинку крісла. — Час добрий. Благословляю вас на добро, ідіть з миром. Проголошуйте державу, я з вами…
Під цей саме час увійшли професор Ганс Кох та Альфред Бізанц — керівники Оберлендера, прислані Канарісом дивитися, не втручаючись.
Шухевич, Гриньох і Стецько підхопилися, немов солдати при появі офіцера, і це ударило Шептицького, та ще більше вдарило його те, як Ганс Кох недбало простягнув йому руку, не дожидаючи того моменту, коли він, пастир, перехрестить його, мирянина, і це несподівано поріднило Шептицького із Стецьком, і він подумав, що з самісінького початку йому треба було ставити саме на таких, а не розбивати самому стелі, щоб досягти неба: ці розбили б, адже вони по-хлопськи вдячні тому, хто зглянеться на них, а ще більше тим, хто підніме.
Колись, у минулі роки, Ганс Кох заходив до кабінету митрополита нечутно, і до руки прикладався, і до слів прислухався, але тоді Шептицький був чужий, тоді він володів умами українських католиків у Польщі, а тепер усе змінилося, і його, митрополитові, католики-українці одягнули мундири армії Коха — він тепер тут за хазяїна, він, а не віденський імператор Карл, і не маршал Пілсудський, і не кайзер Вільгельм, а просто майор армійської розвідки, маленький гвинтик у страшній машині рейху.
— Я молитимуся за вас, діти мої, — тремтячим голосом, не для бандерівців і не для Коха навіть, а для себе, для свого пригніченого самолюбства сказав Шептицький. — Доведіть світові, яка могутня й сильна держава Українська. Господь вам допоможе…
Проводжаючи поглядом Стецька й Гриньоха, митрополит знав, що воно буде, боявся цього моменту і водночас чекав на нього: людина завжди хоче певності, будь-якої, але тільки певності, бо, зіпершись на неї, можна буде оцю маленьку принизливу певність знову підкорити собі та своїй лінії — тільки на неї надія.