Третя карта

Семенов Юлиан Семенович

— Смачно? — запитав Штірліц.

Магда усміхнулась. Усмішка в неї зараз була іншою, такої ще не було на її обличчі жодного разу. Щось довірливе, те, що Магда старанно ховала в собі, з'явилося в її усмішці.

— Знаєте, мій тато працював у ресторані кельнером. Я приходила до нього, коли була маленька, і хазяїн дозволяв частувати одного з членів родини тарілкою супу. Це було у двадцять дев'ятому, під час кризи, пам'ятаєте?

Штірліц хитнув головою і зробив ще один маленький ковток — горілка відгонила буряком.

— Кухар

був дуже гарна людина, він підкидав до овочевого супу м'яса. Коли я починала їсти м'ясо, тато знаходив хвилину, щоб підбігти до мене й запитати: «Смачно?» Я дуже боялася, що хазяїн побачить м'ясо у мене в тарілці, та й татко знав, як я цього боюсь, тож він завжди і підходив у той момент, коли я озиралася на всі боки, починаючи їсти м'ясо. Він заспокоював мене своїм запитанням, я це вже аж потім збагнула, а загалом недавно.

— Любите тата?

— Дуже.

— Він живий?

— Ні.

— А мама?

— Жива.

— Маму любите більше?

— Ні, я її люблю з обов'язку, бо вона моя мати. Вона ніколи не розуміла батька, він дуже карався з-за цього.

— Коли я уперше зустрів вас у Ростоку, ви були з якимось чоловіком, — промовив Штірліц, — подумавши, що у столі може бути апаратура для прослухування. Він допоміг поглядом зрозуміти Магді, чому він поставив їй це грайливе, безглузде, але яке викликає довіру запитання. — Чи ж не так?

Магда якусь мить дивилася на нього потьмареними очима, а потім у них знову прозирнули озерця:

— Це був мій приятель, Максе. Він був дуже добра, але нерозумна людина, і мені не хотілося вас знайомити. Отож, — не поспішаючи, додала вона.

«Розумниця. Та й спритна. Яке щастя, що я зараз не сам», — знову подумав він і раптом злякався схожості, що промайнула на Магдиному обличчі, з тим єдиним жіночим обличчям, яке повсякчас жило в ньому ці роки.

На естраді тихо, намагаючись не гуркотіти стільцями, сідали музиканти.

Вони дуже обережно переставляли пюпітри, виймали з футлярів інструменти і стиха гомоніли.

«Несвобода — це коли люди на гулянці змушені поводитись, як важкохворі, затуркані істоти, — подумав Штірліц. — Подробиця, але в усіх країнах, куди приходить Гітлер, музиканти в ресторанах змінюються, і приходить тихомирна стареча. А до того були молоді хлопці».

Скрипаль зробив помах смичком, і музиканти заграли «Нинон, о моя Нинон, солнца светлый луч для тебя лишь одной!».

— Це гарно співав Ян Кіпура, — сказала Магда, — а вони грають банально.

— Вони грають для чужих і те, що чужим до вподоби.

— Налийте мені горілки, будь ласка. Трішечки.

— Трішечки має різні об'єми, — усміхнувся Штірліц. — Показуйте очима — скільки.

І в цей час зайшли Діц та Омельченко з дружиною.

Діц одразу ж угледів Штірліца, помахав йому вітально рукою, Омельченко уклонився, а Олена, неуважно оглянувши зал, так і не змогла

побачити його. Вони посідали за столик біля естради — заздалегідь зарезервований, — і Штірліц одразу ж почув розгонистий бас Діца, оберштурмбанфюрер розповідав Олені щось веселе, плутаючи словацькі, німецькі й російські слова. Штірліц устиг спостерегти, як Олена проводила очима той погляд, що його кинув Омельченко на молоденьку офіціанточку, котра розносила сигарети й шоколад, торкнулася пальцями сильної кисті Діца, щось йому шепнула, і вони пішли танцювати. Коли Омельченко опинився за спиною в Діца, той підморгнув Штірліцу, скосивши очі на Оленину голову.

— Яка мила, інтелігентна людина, чи ж не так? — помітивши підморгування Діца, запитала Магда і глянула у вічі Штірліцу.

— О так! Пречудова, добра людина, справжнісінький інтелігент. Спробуємо замовити кави в іншому місці, еге?

— Кава е на моєму вокзалі.

— Їдьмо на вокзал, — згодився Штірліц. — Я люблю мерзнути на вокзалі.

— Навпаки, пектися, — зітхнула Магда. — На вокзалі зараз страшенна духота.

Проте вони не встигли розплатитися й піти, бо до їхнього столика підступив Діц.

— Добрий вечір, — сказав Штірліц. — Познайомтесь, друже. Це моя добра знайома з Ростока.

— Діц…

— Дуже приємно, сідайте до нас, — відповіла Магда, подавши йому руку, і Штірліц помітив ту внутрішню свободу, з якою жінка познайомилася, не назвавши себе.

«Вона казала про себе неправду, — переконався Штірліц, — вона живе за легендою. Дівчина з кухні поводилася б інакше. А зараз у її словах була ота міра шанобливого презирства, що його люди типу Діца не відчувають».

— Надовго у наші краї? — запитав він.

— На жаль, ні, — відповіла Магда.

— Як улаштувалися? Тут зараз досить важко з пристойними готелями.

— Я експериментатор за складом характеру. — Магда ледь посміхнулась. — Чим гірше, тим цікавіше.

Діц уважно оглянув обличчя жінки, і його бистрий усміх видався Штірліцу трохи розгубленим.

— Хочете що-небудь випити, Діц? — запитав Штірліц.

— Дякую, — відповів він, — якщо ваша чарівна подруга пробачить мені, я хотів би сказати вам кілька слів, Штірліц.

— О, звичайно, — мовила Магда. — Остерігайтесь жінок, яким не до вподоби особливі справи чоловіків…

Діц одвів Штірліца до бара, замовив дві порції «якові», не питаючи, що той воліє пити, — знав, мабуть, із даних гестапо, що оберштурмбанфюрер замовляє в ресторанах під час зустрічей з агентурою саме «якобі», а найчастіше «доппель» — вісімдесят грамів.

— Де я міг бачити вашу подругу? — запитав Діц.

— У Ростоку.

— Ні, я бачив її у Берліні.

— Вона коли-не-коли приїздить.

— Не напускайте туману, Штірліц. Вона живе у столиці — я поки що можу відрізнити провінціалку од берлінської штучки.