Третя карта

Семенов Юлиан Семенович

Ганна примостилася на пеньку, заплющила очі й підставила обличчя сонцю. Лагідне тепло його довірливо накрило повіки, чоло, губи.

«Мабуть, треба менше рухатись, — подумала вона, — и раніше занадто багато рухалась, тільки зараз, випадково, збагнула, що таке ласка сонця. Я завжди квапилася зробити. А чи ж треба? Якщо ми мандрівники, котрим дозволено ненадовго увійти сюди, у цей світ, то, може, краще очікувати кінця, утішаючись з того, що нам одпущено?»

Вона довго сиділа під сонцем, на сосновому пеньку, і н душі у неї був спокій, бо тут, серед лісової тиші, вона повірила у те, що з колишнім усе покінчено,

що тепер вона інша, а значить, хлопчики будуть з нею, адже все-таки є в світі справедливість, справедливо ж було те, що саме вона зустріла в лісі новонароджене козеня, а не людина, в руках у якої могла бути рушниця…

ПЛЮСИ Й МІНУСИ ОСОБИСТОЇ ЗАЦІКАВЛЕНОСТІ

План розмови з Фохтом був у голові Штірліца — після роботи з архівами у берлінських бібліотеках, після зустрічі з Мельником та Бандерою і після розмов із Діцом, котрий ще із Загреба затаїв до чиновника з розенбергівського відомства важку неприязнь. Фохт зустрів Штірліца підкреслено привітно, розчинив стулку стелажа, де за корінцями книжок було вмонтовано великий буфет, запропонував на вибір французький коньяк, шотландське віскі та джин, неуважно попросив чоловіка-секретаря приготувати дві чашки міцної кави і, напівобнявши оберштурмбанфюрера, підвів його до старовинного, з високою спинкою, шкіряного крісла.

— На пас не діють клопоти, — промовив Фохт, розглядаючи обличчя Штірліца. — Я заздрю вам. Ви наче вилитий із бронзи.

— Я переміню ім'я на Цезар, — пообіцяв Штірліц, спостерігаючи, як Фохт картинно смакував коньяк.

— Веєзенмайєр учора одержав новий титул, — сказав Фохт, — тепер, після перемоги в Хорватії, він посол для особливих доручень. Можете надіслати вітальну телеграму.

— Неодмінно. Він здібна людина.

— Шкода, що його немає тут.

— Я гадаю, ви досить серйозно знаєте слов'янську проблему, щоб тут заступити Веєзенмайєра.

— Ніколи не можу збагнути, коли ви жартуєте, а коли говорите серйозно.

— Жарт може бути правдою. І навпаки.

— Я, знаєте, прагматик-метафізик, а Веєзенмайєр одрізняється зухвалістю.

— Щось я не дуже бачу різницю між метафізикою і зухвалістю.

— Різниця очевидна, Штірліц. Метафізика — це щось середнє між ідеєю і творчістю, між пристрастю і логікою; на мою долю дедалі більше випадає зважувати можливості…

— Нікому не признавайтеся в цьому, Фохт. Нікому. Вас тоді з кістками з'їдять. Якщо ви визначаєте свою функцію тільки як людина, котра оцінює можливості, тоді вам не дозволять висловлювати точку зору. Ви приречете себе на становище вічного порадника. А вам, як і будь-якій нормальній людині, хочеться бути діячем. Так?

— Ні, — втомлено сказав неправду Фохт, — мені над усе хочеться спокою, щоб ніхто не смикав через дрібниці й не заважав робити свою справу… Нашу спільну діряву.

— По-моєму, ви дуже добре налагодили справу. В усякому разі, судячи з моїх зустрічей з Мельником та Бандерою.

— Ви з професором Смаль-Стоцьким не познайомилися?

— Ні. Хто він?

— Його призначили до українського відділу міністерства східних територій.

«Він і досі боїться свого провалу з Діцом у Загребі, — зрозумів Штірліц, спостерігаючи за обличчям Фохта. — Він дуже боїться мене й не любить, бо тільки я знаю, що саме він винен у загибелі так потрібного нам підполковника Косорича. Через те

він такий довірливий зі мною. Він хоче, щоб я повірив у нього: тоді, за його логікою, мені буде невигідно пам'ятати. Мені буде вигідніше забути».

— Це щось нове у нашій практиці, — мовив Штірліц. — А втім, і міністерство ж нове. Слов'янин — штатний співробітник? Цікаво, правда?

— Смаль-Стоцький — особа виняткова, одверто кажучи, дивовижна особа. Він був міністром закордонних справ в уряді Петлюри і разом л ним утік до Польщі. І там став інформатором другого відділу польського генерального штабу. Власне, саме він стояв біля колиски організаційних форм українського націоналізму в Польщі до тих пір, поки Пілсудський допомагав націоналістам, розраховуючи повернути їх проти Совєтів. Але коли ми змогли повернути ОУН проти Польщі, Смаль-Стоцький зустрівся з нашими людьми, відпочиваючи в Марієнбаді. Мене він вражає: ерудиція і при цьому хуліганський, коли хочете, цинізм. Я ні од кого не чув стільки гидоти про українців, скільки від нього.

— І ви йому вірите?

— Питаннями довіри у нас займається гестапо. — Фохт скривився. — Діц, по-моєму, перевершує сам себе, — пустив він пробну кулю, не витримавши повної незацікавленості Штірліца. — Він дуже спритно працює з групою Мельника.

— Мельник зв'язаний із Стоцьким чи автономний?

— Вони не можуть бути зв'язані один із одним. Вони ладні один одному горлянку перегризти: не дає спати корона гетьмана.

— Булава, — виправив Штірліц. — Корона — це Європа, у них булава.

— Яка різниця? Смаль-Стоцький одного разу висловив мені своє кредо. Людина, казав він, вища за національну чи класову приналежність. Людина, якщо йти за Ніцше, осередок усіх цінностей світу. Милосердя повинне виявлятися в тому, щоб людині дозволяли показати себе там, де вона може це зробити. Хай навіть і в бандитизмі, як Бандера. Мене, казав Смаль, приваблює німецький раціоналізм, німецький дух. Я пройшов комісію — я блакитноокий, будова мого черепа не одрізняється від арійського, я дивлюся на українців очима західної людини, яка розглядає цей район лише як точку прикладання стратегічних інтересів рейху. Без мене, без моєї допомоги та консультації вам, арійцям, це зробити важко. Я краще за вас знаю тупість і стадність мого кровного племені. Я знаю, як повернути їх в ім'я німецького блага.

— Як? — запитав Штірліц.

— Досить просто. Ви гадаєте, якийсь чиновник Розенберга не міг би покласти край чварам поміж їхніми вождями?

— Міг би.

— Звичайно. Але ми використовуємо їх не тільки сьогодні. Вони корисні й у майбутньому. Ми можемо грати ними, як дитячими пальчиками — знаєте, як це ніжно, коли доросла рука прикладає пухленький пальчик нетямущої дитини до білих і чорних клавішів і народжується мелодія, яка вам до вподоби, тоді як дитина вважає, що та музика народжена нею.

Штірліц уявив собі малюка коло рояля і поруч з ним Фохта. Він побачив це близько і виразно, він почув скрип високого стільця і навіть відчув запах лаку. Жорстока злість піднялася в ньому, злість, породжена несумісністю понять — Фохт, дитина, музика, довірливі німці, чистота клавішів. Усвідомлення цієї причинності викликало у Штірліца втому — витривалість людини не безмежна.

— Яке моє завдання? — запитав Штірліц для того, аби тільки запитати, він боявся втратити над собою контроль.