Третя карта
Шрифт:
«Запалення легенів, — радісно вхопився Курт, — дякую тобі, любий есесмане, дуже тобі дякую! Ой, як це добре — запалення легенів!»
Коли його одводили в мішок, Курт дивовижним порухом, який при цьому не був і підозрілим, устиг високо підсмикнути штани кистями рук, скованими за спиною наручниками. Він зробив це для того, щоб вони зразу ж спали, — Курт дуже зголоднів за ці дні. Штани повинні були опуститися ще нижче, і тоді сорочка, що відділяла йото спину від холодної плісняви кам'яної стіни карцеру, висмикнеться.
«З плану заходів у нагляді за групою осіб, зв'язаних з Куртом Штраммом, який звинувачується в контакті з Бистрим, кур'єром із Берна.
… Інгрід Боден-Граузе, яка часто здійснює поїздки по країні, мусить бути у сфері нагляду місцевих відділів гестапо. У зв'язку з тим, що вона має виїхати до генерал-губернаторства, слід повідомити про її прикмети — якщо не встигнемо переслати фото — штандартенфюреру фон Ловскі до Варшави та оберштандартенфюреру Діцу до Кракова. План заходів має бути узгоджений з нами, (Нагляд за нею в дорозі здійснюватимемо ми).
СС штурмбанфюрер Холтофф».
«Затверджую. СС бригадефюрер Мюллер»
ГАННА ПРОКОПЧУК (III)
Цього разу чиновник комендатури був ще уважніший до Ганни, запропонував їй чорну сигарету, запитав, чи нема якихось труднощів із французькою поліцією: «Вони зовсім збожеволіли, їй здається, що ми чудовиська, які хочуть крові невинних, вони хапають нещасних емігрантів, садовлять їх до Сюрте, а всі шишки падають на нас, проклятих «бошів»…»
— Ні, ні, мене не тривожили, — одповіла Ганна, не відриваючи погляду од тоненької коричневої теки. — Поліція, звичайно, перевірила мої документи, але на тому й скінчилося.
— Ну й чудово. Тепер з приводу того прохання, яке ви передали панові Прокоповичу…
— Він відмовився його прийняти.
— Ми знаємо. Нічого. Я гадаю, ми зможемо вам зарадити. Треба тільки написати заяву…
— Нову?
— Так, коротеньку нову заяву. Ви звернетесь із проханням дозволити вам виїхати на роботу до рейху. Ви працюватимете за своїм фахом: нам потрібні хороші зодчі. А вже звідти, з рейху, вам легко буде розшукати своїх дітей. Ми допомагаємо тим іноземцям, котрі трудяться на ниві нашої націонал-соціалістичної держави.
— Тут у мене робота, цікава робота… А що буде там?
— Те саме. Тільки цікавіша, як на мій погляд, робота — ви зразу побачите результати своєї праці: поки там зберетеся звідси до Бразілії…
— І ви гадаєте, мені дозволять виїзд із Німеччини до Польщі?
— Куди?
— До Польщі, до моїх дітей?
— Польщі немає. Немає більше такої держави, і вона більше ніколи не відродиться, так що, будь ласка, кажіть «генерал-губернаторство», це не ображатиме тих, хто осиротів у Німеччині після польської кампанії.
«А хто осиротів у Польщі? — подумала Ганна. — Як страшно сказав він тільки що, як жахливо й спокійно сказав він це…»
— Одержати право на відвідання генерал-губернаторства без поїздки на роботу до Німеччини ніяк не можна?
— Боюся, що я не зможу вам допомогти. Я ладен переслати ваше прохання до Берліна, але зрозумійте нас: у Варшаві зараз надто багато всіляких клопотів у нової влади. Місто зруйноване, готелів немає, вас не зможуть забезпечити житлом, а це небезпечно, оскільки там введено комендантську годину.
— Діти у Кракові. У моєї свекрухи.
— Перепрошую?
— Свекруха — це мати мого чоловіка. Вона живе у Кракові.
— Краків — закрите місто. Там резиденція генерал-губернатора Франка.
— А можна запитати власті Варшави чи Кракова?
— З приводу ваших дітей? А ми не дозволяємо виїзду звідти взагалі, а вже в окуповану зону, сюди, у Париж, — і поготів.
— Отже, виходу немає?
— Чому ж? — щиро здивувався чиновник. — Я пропоную вам вихід: робота в Німеччині. Це дасть вам право знайти своїх дітей, запевняю вас.
— Але…
— Не вірте безглуздим чуткам. Переможені, як правило, зводять наклепи на переможців. Ми створюємо всі умови для роботи. У рейху ви зможете творити по-справжньому. — Він поклав свою тверду долоню на її руку, по-дружньому, як людина, що розуміє горе матері, й додав — Повірте мені і покладіться на мене — я не навчився ще бути нечесним. Ось вам папір, а текст я продиктую…
РОЗДУМИ НА САМОТІ
Бандера прокинувся в холодному поті від свого ж таки страшного крику. Сон був жахливий. Бандері приверзлося, начебто його прив'язано до стільця, перед ним — величезний циферблат із повільною секундною стрілкою, яка смикалась, а замість важків — сокира із сталі, що розгойдувалася в такт секундній стрілці прямо над головою. Усе нижче опускається сокира, усе нижче, і ось уже Бандера м'яким пушком на маківці відчув легкий, наче вітерець «шарк-швирк», її дотик і уявив, як через кілька хвилин полосне, і як легенько розпанахає шкіру, і як теплими цівочками побіжить за вуха кров, а потім сокира — із синім полиском, важка, гостра, мов бритва, — торкнеться кістки черепа, і Бандера відчув цю мить, тоненько верескнув і прокинувся.
«Спека, — подумав він, коли явне відчуття сну минуло, притупилося, — через те й страхіття мучать».
Він підвівся з широкої тахти, прочалапав по навощеній підлозі до ванної кімнати й став під холодний душ.
«Лебідь казав, що плоть треба втихомирювати холодним душем, — чомусь спало йому на думку. — Які дурниці. Холодна вода — головний збудник плоті. Тепло-це спокій. Холод передбачає боріння».
Бандера виразно побачив маленьку церкву, де звичайно служив батько; відчув теплий, заспокійливий запах ладану і злякано подумав, що замахується на величезне, заперечуючи примат тепла.
«Хоча, — подумав він, намагаючись заспокоїти себе, — т-це тільки православ'я шукає тепла, унія спрямована в холод неба».
Звиклий боятися батька, він довго ще — навіть після того, як поїхав до Львова, — почував страх: не за вчинок якийсь, а навіть за невисловлену думку.
Він соромився того, що був поповичем, і страх свій переборов силою: у бійці студентів, коли Петро Бурденко спритно був збитий підніжкою, Бандера наступив йому на обличчя і, почувши хруск, закричав, бо очі заслало червоним, а тоді став стусати м'яке, стусати аж до знемоги й блювати, і це було якимось рубежем у його житті, прилученням до вседозволенності, яка підпорядковує собі людину аж до останку.