Третя карта
Шрифт:
— Не рветесь із цієї глушини до Берліна? — запитав Штірліц.
— Рвусь. Видно, урбанізм так само в'їдається у моральні пори людини, як бензинова кіптява — в пори тілесні.
— Урбанізм — це ідея, — завважив Штірліц, — а всяка ідея породжує антиідею. Не мине й десяти років, як ви станете запеклим прихильником сільської благодаті.
— Це ризиковане твердження, — відповів Оберлендер. — Прошу до столу, оберштурмбанфюрере.
— Дякую.
— Почнемо з горілки? Я готуюся до російської кампанії: у них, на відміну од нас, спершу п'ють,
— Справді?
— Так. І це правильніше. Алкоголь — суть загострення чуттєвого сприймання. А хіба оцей смажений гусак не згусток відчуттів?
Штірліц глянув на породисте обличчя Оберлендера й не стримався:
— Кожний молодий мислитель звичайно намагається якомога ясно висловлювати думку, а воно сказати й нічого: філософія — наука віку.
На якусь мить Оберлендер став ніби скутий, навіть помітно було, як він напружено притис до боків товсті руки, а потім, розслабившись, рвучко потягнувся до пляшки.
— Щодо молодості ви маєте рацію, — промовив він, силкуючись не вдавати із себе ображеного, — та й щодо філософії також. Але я відношу себе до іншого типу мислителя: мені все смішно. Мої сентенції не що інше, як потяг до гумору, яким доля мене обділила. А втім, усіх німців доля обділила гумором: навіть інтелігенти у нас геть усі серйозні, нудні «професори», котрі так неприховано страждають, що це межує з кокетством.
— Ну, якщо вже неприховано, то ви теж кокетуєте, коли говорите, що вам усе смішно.
— Знаєте, оберштурмбанфюрере, мені приємно з вами, — щиро сказав Оберлендер. — Ви не приховуєте своєї антипатії; отже, мені не треба вас побоюватися — люди вашого відомства тільки тоді небезпечні, коли вони виявляють надмірну прихильність.
— Браво! — мовив Штірліц. — Це правильно. Браво!
Оберлендер поклав Штірліцу стегенце, а собі взяв крило.
— Смачного вам! — побажав він, з хрускотом розламуючи крило, і в тому хряску розтрощуваної кістки прозвучало для Штірліца щось особливе, страшне — він навіть побоявся признатися собі в тому, що саме він почував, надто ж коли глянув на дужі, круглі, спритні й м які Оберлендерові пальці. Уважно оглянувши крило, той роззявив рота, його білі рівні зуби уп'ялися в м'ясо, і обличчя стало зосереджене.
— Як гусак? — запитав Оберлендер.
— Чудовий.
— Господи, я забув про приправи! — вжахнувся Оберлендер. — Зараз скажу днювальному — на кухні у холодильнику прекрасні приправи!
Оберлендер вийшов до другої кімнати, яка правила йому одночасно за кабінет і за спальню, і набрав номер внутрішнього телефону.
— Миколо, принеси мені, будь ласка, приправи з холодильника!
Вернувшись до столу, він знову заходився серйозно прицілюватися до крила, повертаючи в дужих пальцях шматок м'яса, як ювелір — коштовність.
— Як наш Рейзер? Спрацювалися? — запитав Штірліц.
— По-моєму, він гарний хлопець.
— Це не оцінка працівника гестапо: «хлопець» — або вікова категорія, або сексуальна.
— Я не сказав «хлопець». Я сказав «гарний хлопець». Коли офіцер армії говорить так про офіцера гестапо, це не сексуальна і не вікова оцінка, оберштурмбанфюрере. Це оцінка ділова.
— Це ви добре мене відбрили. Одне слово, спрацювалися?
— Мені не доводиться, на щастя, спрацьовуватися ні з ким із ваших. Я повинен спрацьовуватися з підопічними. Вони мусять допомогти успіхові армії, а перший успіх вельми важливий, бо він має шоковий характер.
— Правильно. Наші завдання знаходять повне розуміння з боку ваших українських підопічних?
— Мета двох людей завжди різна за характером, навіть при очевидній спільності. А що вже казати про нації…
У двері постукали.
— Так! Зайдіть! — відгукнувся Оберлендер. Микола привітався з Штірліцом і поставив на стіл приправи.
— Як настрій, Миколо? — запитав Оберлендер. — Не сумуєш?
— Роботи багацько — сумувати не встигаєш, — протяжно відповів хлопець. — Більше нічого не треба?
— Ні, голубе, дякую. Хочеш чарочку?
— Заборонено — гріх.
Подивившись якусь мить на двері, обережно причинені Миколою, Оберлендер замислено промовив:
— Бідолашний хлопець… Його, очевидно, розстріляють.
— Що?!
— Він виявився блаженним. Це поширено серед слов'ян… Він, знаєте, шукає правду…
— Навіщо ж стріляти? Допоможіть йому правду знайти.
— Таку ідею висловили Шухевич і Стецько. Ідея влаштувала Крюгера і Рейзера. — Оберлендер узяв із таці друге крило. — Страта свого згуртує легіонерів. Своя кров згуртовує дужче, ніж чужа: орден тим і сильний, що вимагає жертви, причому жертви із своїх-таки лав.
— Чим завинив цей хлопець?
— Наївністю. Дитячою, довірливою, селянською наївністю. Політика рейху цього не прощає, так чи ні?
— Політика рейху не прощає зрадників і вимагає од своїх громадян абсолютної, якнайбільшої одвертості.
— У мене створилося враження, що ви людина діла, оберштурмбанфюрере.
— Не зрозумів.
— Ви все зрозуміли.
— Я розумію, коли мені стає ясна логіка вчинку. А тут я логіки не бачу — пусті ігри в середньовіччя.
— Хлопець опинився тут випадково, оберштурмбанфюрере. Хотіли залучити його батька, але родина лишалася без годувальника; хлопець виявився наївним телям — такі небезпечні в години кровопролить. Він уже геть усе знає, через це відпустити його не можна. Отже, його треба використати. В ім'я справи.
— Тепер зрозуміліше. Які завдання ви особисто ставите перед легіонерами?
— Особисто я ставлю завдання перед студентами, коли одягаю мантію доктора права і державних наук Празького університету. Там я ставлю завдання. А тут я проводжу лінію, визначену моїм командуванням.
— І як ви розумієте цю лінію стосовно ваших підопічних?
Штірліц сформулював питання так, щоб змусити Оберлендера відповісти: питання, звернуте до особистості, не давало змоги уникнути відповіді.