Третя карта
Шрифт:
І БУДЕ ДЕНЬ, І БУДЕ ЇЖА
Сонце пробивалося крізь жалюзі рівними смугами проміння, що кольором були схожі на розплавлену сталь. Чорні тіні безжально різали килим, срібні черевички на тоненькому підборі, атласне крісло, на яке кинуто було синю газову сукню, пачку сигарет і книжку, розгорнуту рукою людини, котра любить читати і читати вміє: корінець був не зім'ятий, і в тому, як було розгорнуто книжку, не відчувалося насилля над річчю.
Інгрід довго дивилася на виразну білість сталевих ліній, що розрізали її спальню. Вона чула голос садівника Карла: він уже давно підстригав газони в парку; напевне, він почав підстригати їх невдовзі після того, як Інгрід повернулася з прийому в шведського посла.
Інгрід увімкнула радіо. Диктор читав останні вісті: фюрер здав у фонд оборони рейху мідну браму рейхсканцелярії. По всій Німеччині проходить кампанія, проголошена рейхсмаршалом Герінгом: збір металу для перемоги над англо-єврейськими банкірами. Зміцнюються економічні зв'язки з Росією. Прем'єр Франції П'єр Лаваль прийняв німецького посла і мав з ним дружню й відверту бесіду з питань подальшого розвитку відносин між рейхом і Францією. Виступаючи на мітингу в Загребі, «поглавник» незалежної держави Хорватської Анте Павеліч заявив, що новий порядок у Європі несе всім народам справжню свободу, яку гарантують геній фюрера і дуче, могутність їхніх великих армій, що довели спою мужність і незламність у боях із плутократами. Температура в Берліні плюс двадцять три градуси, вітер південно-західний, помірний, увечері можлива гроза.
Інгрід встала, уважно оглянула себе у величезному дзеркалі, вмонтованому в стіну спальні: коли ще була жива мама, до дівчинки запрошували балетмейстерів із Берлінського театру опери, і тільки два роки тому Інгрід попросила шофера зняти станок, що проходив уздовж дзеркала і за який вона трималася, опрацьовуючи балетні позиції.
Ванну кімнату було оздоблено сірими мармуровими плитами, тож якось Інгрід пожартувала: «Татку, я почуваю себе у своєму басейні, як у нашому фамільному склепі».
У воду, яка здавалася зеленою через те, що мармур був саме такий на колір, Інгрід палила хвойного екстракту; поди потемніла, (робилися темно-жовтою, і запахло лісом, далеким, не тутешнім, а баварським, куди родина Боден-Граузе виїздила на ціле літо. Але після того, як під Варшавою загинули два сини графа, брати Інгрід, а мати, не перенісши горя, померла, дочка й батько ані разу не залишали Берліна.
Дізнавшись про загибель синів, граф сказав:
— Це помста за мою пасивність. Не можна просто говорити про тупість єфрейтора, проти нього треба було боротися. Я винен в усьому. Мені немає прощення.
Він промовив це спокійно, так спокійно, як рідко говорив удома, тим-то Інгрід найбільше і злякав цей заціпенілий батьків спокій. Вона любила його більше за всіх у сім'ї, тож і не помилилася, відчувши якусь приреченість у батькових словах. Він таки вирішив відійти до синів і навіть визначив точну дату: зразу ж після того, як закінчить необхідні формальності, викличе управителів із померанських і баварських маєтків, складе заповіт і зустрінеться з тими своїми друзями, котрі зможуть заступитися за дружину й дочку, якщо їм доведеться мати справу з представниками влади єфрейтора.
Та коли мати Інгрід померла від розриву серця, не перенісши загибелі синів, граф так само методично і раціонально відмінив своє рішення про самовбивство аж до того часу, поки Інгрід не вийде заміж. Запросивши дочку, він сказав їй:
— Оскільки ти народилася аристократкою, Інгрід, я не маю потреби повторювати очевидне: тільки нуворишам, які дорвалися до багатства, здається, що їм усе можна. Ти з дитинства виховувалася серед розкоші, це було звичним, проте я завжди намагався переконати тебе, що справжньому аристократові дозволено дуже небагато. Хлопчикам можна було залишитися в Берліні, але закон нашої родової честі не дозволив їм робити цього, тож вони і пішли на фронт і загинули, як інші німці. Я не гнівив би господа, якби вони померли в ім'я торжества Німеччини. Але вони померли в ім'я загибелі Німеччини, тим-то я й хочу поділитися з тобою деякими міркуваннями.
Голос батька був сухий і позбавлений будь-яких емоцій; хвилювання старого можна було вгадати тільки по тому, як він раз у раз рівняв довгими своїми пальцями складені в купку аркуші паперу.
— Я пам'ятаю твоє захоплення Кантом, — вів далі Боден-Граузе. — В юності усі повинні пройти через це. Вважати себе, тобто суб'єкт, першоосновою буття, який фактом свого народження створює цей світ, прекрасно і мудро. Але час Канта минув. Принаймні на той період, поки на нашій батьківщині шаленіє єфрейтор. Усім буде нав'язано кошмар. Кожному німцеві, — повторив старий граф, — уготовано кошмар, якого ще не було в історії людства. Проте коли б я вважав цей кошмар скороминущим, коли б він був схожий на інквізицію — добра мета при вандалізмі — її досягнення, — я примирився б, Інгрід. Державою можна керувати тільки в тому разі — особливо в наш час аеропланів, танкеток, метрополітенів, якщо людина, котра взяла на себе тягар керування, підготовлена до цієї складної, тяжкої, спопеляючої творчості. Пробач, що я говорю так довго, я трохи схвильований.
Інгрід ще ніколи не бачила батька таким. Вона поклала свою широку, теплу долоню на його довгі пальці, і губи батькові на якусь мить здригнулися, щось сталося з обличчям, але то було тільки на мить. Він провадив далі звичайним, скрипучим, розміреним голосом:
— Можна прийняти хрест і незаслужену муку, якщо віриш, що твоя безневинна смерть принесе користь справі одноплемінників. Легко примиритися із злигоднями, що звалилися на тебе й на твою сім'ю, коли ти впевнений, що ці злигодні продиктовані доцільністю й логікою. Та коли ти бачиш, що країною править банда, позбавлена знань, позбавлена розуміння історії, позбавлена моральних устоїв, править за законами бандитської зграї, тоді терпіння стає актом підлості. Нам, Боден-Граузе, дозволено небагато, бо наше становище дозволяє нам усе. Так от, нам більше не дозволено терпіти. Гадана сила єфрейтора, гадане його торжество таїть у собі таку страшну кару, яка знищить не його — державу; не його зграю — німецький народ. На жаль, єдина сила, що може протистояти єфрейторові, не на Заході, а на Сході. Рік тому мудрі люди говорили зі мною про дії. Це було до початку польської кампанії, але я тоді вірив, що Захід зламає вискочку. Я відмовився продовжувати розмову, бо вели її люди зі Сходу. Ні, ні, вони з нашого кола, це німці, — пояснив граф, побачивши в очах дочки переляк. — Зараз я виправив свою попередню помилку… Ні, не помилку… Зараз я спробував спокутувати свою провину… Хоч провина перед минулим не може бути спокутувана. Це схоже на тавро, це довіку. Словом, коли зі мною що станеться, я хочу, щоб ти знала ті мотиви, які спонукали мене до дії.
— Коли з нами щось трапиться, — виправила Інгрід.
— Тебе вони не зачеплять. Я одписав тобі половину майна, і тобі треба буде порвати зі мною: тепер діти часто поривають із батьками. Привід я тобі підкажу, порадившись із своїми новими колегами.
— Ти неправильно мене зрозумів, тату. Я не буду бездіяльна. Ти маєш рацію, нам, людям нашого кола, дозволено занадто мало, щоб я могла спостерігати твою боротьбу і загальну покірну тупість.
… Інгрід опустилась у ванну, в біле, пухнасте шумовиння, яке приховувало під собою темно-буру воду, і шумовиння було схоже на те, що крутиться над виром у їхній річці в Баварії, тільки там іноді у таке саме шумовиння потрапляла гілка або розпластаний аркуш паперу, і вони раптом починали кружляти й зникали, затягнені в таємничу безодню страшною силою.
Спостерігаючи за водовертями там, у Баварії, Інгрід уперше замислилась над тим, чому справжньої, могутньої сили насправді не видно, вона не фіксується оком, як одна з найвищих таємниць буття.
Інгрід уважно придивлялася до людей свого кола, до чоловіків, таких самих, як і в неї, сімей. Вони здавалися їй позбавленими справжньої сили. В них усе було зовнішнє: спритність, гідність, гумор, поблажливість. Але в них не було того, чим, як здавалося Інгрід, одрізняється справжній мужчина: у них не було двох почуттів — провини і співчуття до тих, хто їх оточує, з чого, врешті-решт, і складається сила. Вважаючи себе за дворян, продовжувачів істинно аристократичного прусського духу, чоловіки її кола намагалися в усьому бути схожими один на одного і не розуміли, що цим самим вони мимоволі руйнували в собі індивідуальне начало. З дитинства, очевидно, під впливом батька, Інгрід відстоювала своє право бути саме Інгрід Боден-Граузе, і ніким іншим вона бути не бажала. Вона не хотіла брати, їй, навпаки, хотілося віддавати оточенню часточку свого «я», але це повинна бути вона, тільки вона, а не якась частина знеособленого кастового «ми».