Третя карта
Шрифт:
Під цей час і з'явився на політичній арені Ріко Ярий.
Обер-лейтенант австро-угорської армії, він народився у родині австрійського чиновника, одруженого з полькою, яка знімечилася. Австрійський офіцер, який змалечку знав українську, чеську й угорську, як свою рідну німецьку, Ріко Ярий воював у Італії, відступав разом з розбитими частинами габсбурзької армії, а після недовгого стажування у генеральному штабі заходився організовувати перші кавалерійські частини Української галицької армії. Після того, як Пілсудський розгромив австрійських галичан. Ріко Ярий подався до Чехословаччини. Там, у Закарпатті, ці кавалерійські частини було перетворено на «робітничі батальйони», які при уважнішому розгляді виявилися шпигунсько-диверсійними об'єднаннями, що діяли і проти Радянської України і проти Польщі.
Коли перестала існувати велика монархія Габсбургів, скінчилася й кар'єра Ярого, ще й не розпочавшись
У Чехословаччині робити було нічого. У Відні пахло пліснявою — монархія перестала існувати, як видно, назавжди. Належачи до людей тямущих і метких, Ярий розумів, що труп уже не гальванізуєш. У Німеччині гриміли соціальні бурі. Вергав громами молодий фюрер національного соціалізму — Адольф Гітлер, живописець, оратор, фанатик, який, на відміну од інших, говорив одверто: «Комуніста втихомирить тільки одно — шибениця». Тож Ярий подався до Мюнхена — треба ж звідкись починати!
Він доказав армії свою потрібність, беручи участь у розгромі комуністичних демонстрацій. Він познайомився з Ремом і Штрассером — соратниками фюрера. Він приховував ці знайомства від армійських командирів: Гітлер перебував тоді поза законом. Але дальнім розумом своїм він утямив, що за цими молодиками майбутнє, бо вони не угамувалися. Вони не криючись вимагали перегляду Версаля ї закликали німців до порядку, який так був їм до вподоби. А порядок може дати лише особа. Такою особою в Мюнхені вважався Адольф Гітлер.
Саме тоді Ріко Ярий дістав завдання від молодого націоналістичного руху показати рейхсверу своє знання слов’ян взагалі, а українців зокрема.
Саме тоді у Німеччині з відома і благословення рейхсверу, з його фінансовою допомогою була створена УВО — Українська військова організація. І першим її командиром був полковник австро-угорської армії Євген Коновалець. Коновалець шукав силу і гроші. Полковникові силу і гроші дав офіцер тієї самої колишньої армії Ріко Ярий. Гроші, звичайна річ, було дано не прямо, не так, як їх гидливо дають дрібним агентам. Акуратно, зберігаючи секретність, через голландські та бельгійські банки, завдяки обережному сприянню українського мільйонера Федака гроші рейхсверу опинилися в кишені Коновальця.
Парадокс полягає в тому, що друге відділення польського генерального штабу — стратегічна розвідка Пілсудського — так само підтримувала українських націоналістів, котрі діяли у Польщі, плекаючи надію спрямувати їх супроти Рад. Тому поліція не перешкоджала виникненню осередків, нікого з «бандюг місцевого значення» — куркулів і поповичів — не арештовувала, добираючи при цьому для вербування найсерйозніших українських функціонерів.
Пілсудський, однак, забув притчу про те, як небезпечно випускати джина з пляшки. Він тільки-тільки став лідером нової держави, отож питання оформлення довготривалої політичної концепції залишалося для нього відкритим. А надмірна антирадянська емоційність стала на заваді маршалові до серйозного вивчення української проблеми. Вона ж, як з'ясувалося, могла бути вивчена з двох боків. Стратегічний задум берлінських генералів був зрозумілий. Свого часу не вийшло з Росією, але з'явилася Польща, земля, що входила до сфери стратегії «дранг нах Остен», З Росією доводилося рахуватися — політики уклали з Кремлем Рапалльський договір, тож армія змушена була на певному етапі коритися урядові, згорнувши відкриту антирадянську підготовку. Що ж, армія ладна зачекати: той, хто не вміє відступати, ніколи не зможе перейти в наступ. Не вийшло поки що з Росією — чому б не спробувати з Польщею! Тож куркулі, поповичі, поміщики, банкірські синки загомоніли враз про «самостійну і незалежну». Про оту, де Петлюра і Скоропадський проходилися шомполами по спинах українських селян. Про оту, де українські білогвардійці відбирали хліб і худобу для вільгельмівської армії. Люди Коновальця приходили з-за кордону, від «головного проводу» ОУН, приходили (не відкриваючи, ясна річ, що «головний провід» знаходився у Берліні й існував на гітлерівські гроші), говорили про майбутнє, про те, як прийде «самостійна» влада; а виносили ці люди «з краю» інформацію чисто шпигунського характеру, яка попервах опрацьовувалася Ріко Ярим, а затим лягала до сейфів генерального штабу рейхсверу — напівлегального, а проте існуючого.
У тридцятому році, коли Гітлер вийшов із підпілля і старий маршал Гінденбург дедалі уважніше придивлявся до єфрейтора, коли пропаганда націонал-соціалістів одверто закликала до акцій проти Сходу, коли «Майн кампф», що доказувала необхідність захоплення територій на Сході, продавалася в кожній книгарні (а бойовикам із НСДАП роздавалася безкоштовно, щоб за допомогою «цитат з великого одкровення націонал-соціалізму навертати до нової віри заблудлих»), армія врешті прийняла рішення, на яке так очікував Коновалець: хазяї наказали працювати. Ставка — терор. І пролунали постріли по містах і селах Західної України. Молоді оунівці (були з-поміж них і одурені селяни, проте обмаль їх було, одиниці), вірячи в те, що воюють вони за незалежність, заходилися смалити по польських генералах і губернаторах. Пілсудський відповів так, як було сплановано у Берліні, — запровадив у Галичині й на всій Західній Україні окупаційний режим, пройшовся мечем по українських селах. Сухий пороховий запал дав полум'я на кордонах з Советами, ситуація у Європі загострилася, а саме це й потрібно було нацистам, які рвалися до влади.
Це ж вигідно було й Пілсудському: розв'язані руки — можна вішати і стріляти без суду й слідства, можна карати усіх тих, хто був проти його військової диктатури, — по-ляків-комуністів насамперед.
Однак шеф оунівського керівництва у Західній Україні Головинський під час зустрічі з людиною від Коновальця дав зрозуміти, що ті націоналісти, котрі переховуються у, Польщі, повинні мати програму на майбутнє. (А як її оголосиш, оту програму, коли Берліну просто потрібно було ослабити зсередини режим Пілсудського, розхитати його і підготувати — у зручний і сприятливий момент — до вторгнення ззовні, щоб німецька армія могла вийти до рубежів Росії).
У тридцять третьому році, через два місяці після приходу до влади Гітлера, у Берліні відбулася нарада, де, окрім Коновальця і Ярого, були присутні члени СС, абверу і гестапо. Блідий од хвилювання Коновалець хрускав пальцями. «Радник» Ярий, який дістав чин в СС і був призначений куратором «українського питання», поплескував Коновальця по коліну, наче добрий батько, котрий вивів, зрештою, сина в люди. А втім, і він хвилювався, бо в люди він вивів себе, зробивши свого часу точну й далеку ставку на іншого.
Коновалець, який вважав, що тепер, зрештою, збудуться його мрії, не знав, що за три дні до цієї наради в одного з помічників Гейдріха відбулася інша, вузька, де була сформульовано «теорію стратегічного обману».
«Грайте українськими штукарями, — говорив есесівцям штандартенфюрер Річе, — пообіцяйте їм Київ як столицю, — обіцяйте створення незалежної України. Зустрічаючись э козацькими емігрантами, пропонуйте їм створення великої держави під Запоріжжя до Волги — ми порушимо всі угоди, коли переможе світова ідея німецької раси. Обман у даному випадку простить провидіння, бо ми обманюємо білоруських, українських, російських «неповноцінних людей», які заселяють найродючіші землі й володіють незліченними запасами руди та вугілля. Все, що завгодно, аби тільки одірвати Україну від Росії. Нехай вони вірять нам, нехай вірять. Аби тільки робили те, що вигідно інтересам обраної богом раси німців. Історія простить нам усе, якщо ми здійснимо задумане… Приваблюйте їх ідеєю націоналізму: у боротьбі з нашою расовою теорією будь-який націоналізм-зникне, випарується, немов ота калюжа під ясним полудневим сонцем. Допомагайте їм сформулювати вимоги: «самостійність», «соборність»-будь-які їхні нісенітниці мають бути оформлені в доктрину за допомогою наших експертів. Що голосніше вони зараз про себе заявлятимуть, то легше потім їх буде знищити: розгнузданий варвар викличе ненависть німців. Гегемонізм — а ми наполягаємо на гегемонії нашої раси — відкидає геть усі інші форми націоналізму. Час працює на нас, не бійтеся ліпити з глини колоса — у нього не можна вдихнути життя, його легко розбити, штовхнувши плечем: і черепків не позбираєш…»
І от на нараді з гестапо, абвером та з чинами СС Коновальцю запропонували переглянути план робіт, поставивши на перше місце терор і диверсії проти СРСР. ОУН пропонували відрегулювати постійні організаційні контакти з абвером і налагодити розвідувальну сітку в Центральній Європі та на Балканах. Саме за ініціативою Ярого свого часу Коновалець звернувся до рейхсверу по допомогу: він створював, окрім берлінського «головного проводу» ОУН, відділення у Берні, Празі, Відні та широку сітку філіалів у всьому світі — тридцять п'ять надійних антибільшовицьких націоналістичних організацій, що не викликали сумнівів у поліції, виявилися першими діючими розвідцентрами абверу.