Третя карта

Семенов Юлиан Семенович

— А коли почав Наполеон?

— Ви думаєте…

— Я боюсь думати, бригадефюрере. Я боюся думати взагалі, а про це особливо.

— Канаріс вважає, що вони сильні. Розенберг запевняє, що ми переможемо, зробивши ставку на національну проблему. Наш з вами шеф переконаний, що Совєти розваляться самі по собі після першого ж удару і всілякі ставки на їхні внутрішні проблеми наївні й недоцільні.

— Докази?

— От ви й дайте докази, Штірліц. Створено бригаду. Подібну до загребської. Тільки керуватиме нею не Веєзенмайєр — дипломатам робити там нічого, — а оберштурмбанфюрер Фохт. Так, так, його вже затвердили, — піймавши здивований погляд Штірліца, швидко, немовби досадуючи на щось тільки йому відоме, додав Шелленберг. — За групою наглядає людина Розенберга, і це повинно бути зрозуміло вам. Зараз не час для гри в амбіції.

— Цей Омельченко їде з групою чи зі мною?

— Омельченко їде з вами. Фохта і Діца, який репрезентує гестапо, ви зустрінете в Кракові. Вам треба буде, допомагаючи Фохту й опікаючи Омельченка, відповісти на мої запитання, Штірліц. Перше: наскільки перспективна лінія радників Розенберга в усьому цьому

слов'янському питанні? Друге: яка в цьому самому питанні справжня лінія абверу, конкретно радників Канаріса? Це все.

— Бригадефюрере, я дозволю висловити свою думку апріорі. У червоних не буде квіслінгів.

— Дані? У вас є з цього приводу якісь дані?

— Є. Їхня історія.

— Історію пишуть, Штірліц. Її пишуть люди. А людей треба творити. Тоді історію буде зроблено такою, якою ми хочемо її бачити.

— Я можу познайомитися з матеріалами?

— Так.

— Дякую.

— Це все, — закінчив Шелленберг. — У всьому іншому я покладаюся на ваш досвід.

— Мені не зовсім зрозуміла головна мета моєї роботи, бригадефюрере.

— Ви познайомитесь із матеріалами, поговорите з лідерами націоналістів із ОУН, зустрінетесь із колегами. — На цьому слові Шелленберг зробив наголос, явно натякаючи на Фохта і Діца, що репрезентували інші відомчі інтереси, які не збігалися з інтересами його, Шелленберга, організації. — Гадаю, вам стане багато що зрозуміло. Коли заплутаєтесь і не зможете прийняти рішення — що ж, у такому випадку зв'язуйтесь зі мною.

«Центр.

За словами мого шефа, початок війни призначено на 22 червня.

Відряджений до Кракова для розмови з «фюрером» ОУН-Б Степаном Бандерою. Переглянув матеріали, зібрані на нього. Судячи з досьє, Бандера є кримінальний елемент, який претензійно віщає «від імені нації». Усі дані про його кримінально-терористичне минуле дозволяють — якщо буде доцільно — віддати його під суд за грабунки, нальоти на інкасаторів, шантаж, що виконувалися, зрештою, за наказом звідси, з Берліна. Ця постать — після ознайомлення з матеріалами гестапо — «зроблена», вона промовляє вивчені слова, закладені в нього тутешніми інструкторами. Зараз, із матеріалів гестапо, видно, що Бандера робить усе можливе, аби про нього дізналися фюрери рейху. Він висуває якісь плани, ставлення до яких тут вельми гумористичне. Проте тут вважають, що Бандеру треба субсидувати й далі, бо він готовий виконати будь-яке завдання, не зупиниться ні перед чим. Йому належить фраза: «Наша організація повинна бути страшна, як і наша оунівська влада». Його оточення дуже слабке: як правило, діти сільських священиків та дрібних буржуа, вони малограмотні й зовсім позбавлені будь-якої, хоч трохи привабливої соціальної ідеї. Сильні вони тільки в одному: живуть за законами мафії і не зупиняться ні перед чим у прагненні одержати землю, посади, гроші. (Колишній ватажок ОУН Коновалець і теперішній його наступник Мельник пишаються з того, що були офіцерами австро-угорської армії, перебувають у родинних стосунках з мільйонером Федаком, грають в аристократизм. Бандера позбавлений минулого — воно в нього злочинне, кримінальне, криваве, — він, очевидно, битиметься за свій «шматок пирога» особливо люто; що ж до демагогічних лозунгів, то над цим, видно, працюють тут, у Берліні, його безпосередні керівники, яким він підкоряється беззаперечно).

Останніми днями зустрівся з начальником управління у справах російської еміграції в Берліні генералом Біскупським Василем Вікторовичем. Ці зустрічі підтвердили факт наближення агресії.

Центр усієї роботи з російськими фашистами зараз перенесено в генерал-губернаторство. Шеф варшавського філіалу — колишній начальник контррозвідки Денікіна журналіст Сергій Войцехівський, брат якого застрелив радянського торгпреда у Варшаві Лазарева. Його зв'язковий по лінії гестапо — Борис Софронович Коверда, убивця Войкова. Войцехівський, раніше зв'язаний з розвідкою польгенштабу, зараз передав усю свою агентуру гестапо. Другий центр знаходиться також у Варшаві — Пшескок, 4. Це «Російська фашистська спілка». Шеф — Володимир Шелехов. Керівник «Народно-трудової спілки нового покоління» Вюрглер працював до війни в японському посольстві, зараз на прямому зв'язку з абвером. Лідер РЗВС [3] генерал Єрогін веде переговори про відкриття школи для майбутніх російських офіцерів. Біскупський сказав також, що він опікає російські організації в протектораті Чехії та Богемії і в Словаччині. Із тамтешніх організацій він виділяє РНСР — «Російський національний і соціальний рух»; зв'язаний безпосередньо з НСДАП, що вважається російською референтурою Бормана. За головного — Володимир Леонтійович Кузнецов. Так само сильна, із слів Біскупського, «Професійна спілка інженерів і техніків» на чолі з Запорожцевим Миколою Семеновичем. Біскупський ознайомив мене з промовою Запорожцева: «Німеччина вже зараз готова прийняти колоніальне господарство — вона має колоністів, поліцейський та адміністративний апарат, який знає становище на місцях. Наше завдання — провести негайний опит всієї еміграції: хто й куди хоче повернутися. Слід негайно вивчити радянську термінологію, бо нам треба буде стати посередниками між колоністами й масою населення». Із слів Біскупського, дуже сильна «Загальнокозацька спілка» на чолі з Василем Трохимовичем Васильєвим і «Вільне козацтво» на чолі з Білим та Макаренком. Останнє займає особливу позицію, бо наполягає на створенні Великої козацької держави від Кубані до Дону. Із слів Біскупського, разом з військами в Росію буде відправлено понад двадцять тисяч чоловік — для роботи в бургомістратах.

Після вивчення питання про російську фашистську еміграцію повертаюся до оунівців: за дорученням

Шелленберга я зустрівся з референтом іноземного відділу НСДАП Егоном фон Лоренцом. Інструктуючи мене з приводу Бандери, Мельника та інших, за його словами «кримінальників і пройдисвітів, прохідних пішаків нашого шахового гамбіту», він сказав таке: «Ідея державності, якою захоплені костоломи з ОУН, дозволяє нам грати перспективно, всіляко потураючи націоналістам, дозволяючи їм — на якомусь етапі — сподіватися на те, що вони — на випадок зіткнення з Советами — цю свою державність одержать. Звичайна річ, ми з вами розуміємо, що ні про яку державність слов'ян не може бути й мови — тим паче про незалежну українську державу: територія від Пруту до шахт Донбасу повинна стати і стане землею, що належить німецьким колоністам. Проте зараз необхідно грати на маячній ідеї ОУН. Ясно, що ніяка націоналістична ідея, крім расової ідеї фюрера, неможлива в Європі. Проте слід пам’ятати, що маріонетки надзвичайно хворобливі й уразливі в плані ущемленого честолюбства. Тим-то необхідно зовні дотримуватися своєрідного декоруму, повторюючи Бандері й Мельнику, що ми із розумінням ставимося до їхньої майбутньої місії. Усю роботу в Кракові вам треба буде провадити з урахуванням цього моменту: ми виставляємо на шаховий стіл наших українських пішаків для того, щоб розрахуватися ними, коли настане час, вигідний з погляду нашої перспективної політики на Сході». Лоренц додав також, що групи ОУН мають бути під абсолютним контролем німецьких керівників, і жоден їхній захід не може бути проведений поза і без санкції німецької влади. «Це, — додав він, — альфа і омега наших взаємовідносин з головорізами, яких поки що доводиться терпіти».

Зв'язок у Кракові — за звичайним методом.

Негайно повідомте, у якому напрямку продовжувати роботу.

Дайте санкцію на дії.

Юстас».

3

РЗВС — Російська загально-військова спілка.

«Юстасу.

Якщо переконані, що війна буде, повідомте точні дані: головні напрямки ударів, сили, які візьмуть у них участь.

Збирайте й далі інформацію про націоналістів. Зв'язок у Кракові одержите.

Центр».

Омельченко виявився кремезненьким, невеличким, спритним чоловічком, який постійно потів, із застиглою усмішкою на широкому, рум'яному, як у дівчини, обличчі. Дружина його була ставна, красива жінка на тому зламі, що звичайно настає під сорок років — або гарною зостанеться аж до гордовитої старості, або ось-ось стане такою каракатицею, що навіть найпрозорливіші чоловіки, глянувши на неї, залишаться холостяками.

— Познайомтесь, будь ласка, пане Штірліц, — усміхаючись іще ширше, сипав словами Омельченко. — Моя Дружина Олена.

— Дуже приємно.

Олена кивнула головою, і щось дивне, схоже на стомлене презирство до всього, з'явилося на її обличчі.

— Вона німецькою соромиться розмовляти, — хапливо пояснив Омельченко, розраховуючись із носильником, — тільки російською.

— Російською? — здивувався Штірліц. — Чи українською?

— Ні, Оленочка росіянка, за народженням росіянка. За духом, звичайно, наша, та й бабця її, я гадаю, була все-таки не москалькою, а українкою. Вона через те не розмовляє українською, що їй здається, ніби не досить добре знає. Воно, бачте, така вже вдача: або щоб усе блискуче, або — ніяк.

— Дуже гарна вдача, — зауважив Штірліц, пропонуючи Олені руку, щоб допомогти їй зайти до вагона.

У господарському управлінні СС місця на поїзд, що йшов до Кракова, було заброньовано з дотриманням обов'язкової субординації: окреме купе для Штірліца і поряд, також окреме, — для Омельченка з Оленою.

На вечерю провідник запропонував галети з ріденькою кавою — останнім часом видачу продуктів зменшили: починаючи з березня, на душу видавали по картках два з половиною кілограми хліба на тиждень, півкілограма м'яса і всього двісті п'ятдесят грамів маргарину.

А втім, Олена прослала серветки, дістала з сумки невеликий кусень біло-рожевого сала, порізала його на тоненькі шматочки, гарненько розіклала те царське частування на тарілці, й стіл став інший, домашній, принадний.

— Вечеря переможців, — не глянувши на Омельченка, а тільки ледь повернувшись до нього, зауважила Олена, пропонуючи чоловікам братися до вечері.

— Не дурій, — усміхаючись як і раніше, кинув крізь зуби Омельченко і розкрив свій товстий, із свинячої шкіри портфель.

«Зараз дістане пляшку, — вирішив Штірліц. — Неодмінно почату. З добре притертим корком».

Омельченко й справді дістав плоску пляшечку з корком, вирізаним з дерева — носатий чорт із червоними очима, який одчайдушно-зухвало показував свого горбатого носа.

— Горілочка, — пояснив Омельченко, — гетьманська. Кращої не буває.

Олена дивно посміхнулася, і Штірліц зрозумів, що Омельченко бреше, що ніяка то не гетьманська горілка, а звичайнісіньке берлінське ерзац-пійло.

«Він безкорисливо бреше, — подумав Штірліц, — для того, щоб краще було. Є люди, які прибріхують трошки, але не задля власної вигоди, а в ім'я загального блага. В таких людях багато від дитячого — а діти брешуть, як правило, не усвідомлюючи неправди, бо для них гра — продовження життя, а вигадка — грань правди.

Гучно цокнувшись, Омельченко випив, граціозним, чисто жіночим рухом поклав шматочок сала на суху галету й понюхав.

— Хлопцем був, а все одно пам'ятаю, як ми вдома їли, на Житомирщині, у дідовому маєтку. Хіба ж там отакі кришенички різали? О, — він показав долоню, — і не менші. А цибуля яка, боже ж ти мій! Солодка, цукриста, аж у ніс б'є; на смак — наче тобі патока. А хліб!? Було, як розламають хлібину — дух борошняний, немов ранкова пара, піднімається, полем пахне, озиминою, миром.