Третя карта
Шрифт:
А в червні сорок першого року референт, який займався паризькими українцями, перш аніж сформулювати свої рекомендації Берліну, хотів знати про Прокоповича все. Для цього треба збирати матеріал — гестапо не квапиться, коли йдеться про людей типу Прокоповича. Питання треба вивчити всебічно, дослідивши всі можливості. Прокопович прийме Ганну: про це подбають люди з його оточення, завербовані гестапо ще на початку тридцятих років. Запис розмови з цією талановитою українкою ляже до сейфа референта. Люди типу Прокоповича з кожним не розмовляють — вони вибагливі в знайомствах. Ганна Прокопчук належить до тих,
…Референт, однак, помилився: колишній український лідер, вислухавши Ганну, зітхнув тяжко і промовив:
— Не чекайте од мене допомоги, люба. Я безсилий зробити будь-що, бо маріонеткою не вмію бути, я Прокопович, а не Лаваль. Ми для них — ніщо… Гірко: я зрозумів це занадто пізно, коли нічого не можна змінити, сидіти на двох стільцях дозволено на бенкеті — не в політиці. Не гнівайтесь, я пропаща людина.
… Коли Ганна Прокопчук вийшла з кабінету Прокоповича, сумний і доброзичливий секретар його (агент гестапо, він підтримував контакти з керівником ОУН-М Мельником, звичайно, за санкцією і вказівкою СД, для того щоб консультувати й аналізувати всі висловлювання, акції, думки, зауваження, поведінку колишнього голови ради) тихо й проникливо сказав їй:
— Пані Прокопчук, моя вам по-братньому щира порада: кому ж і давати вам, українці, пораду, як не мені, українцеві… Подружіться з німцями. Очевидно, незабаром справжні патріоти нашої з вами батьківщини наберуться такої сили і такої самостійності, що допомогти вам у горі зможуть не словом — ділом… Вони повернуть вам Микитку і Янека… Подружіться, серденько, бігме, подружіться з німцями, вони не дадуть вас скривдити…
УРАЗЛИВА Й ТРЕПЕТНА ДУША АРТИСТА
Трушницький зачинив двері обережно, але завіси були змащені погано, тож маленький будиночок, у якому він наймав кімнату, сповнився протяжливим і тонким скрипом.
Трушницький аж зажмурився, уявивши собі, як оте страшне скрипіння розбудило стару Ванду, пана Ладислава й маленьких Микиту і Янека. Він завмер коло дверей і сторожко прислухався до темної тиші дому, але ніхто не поворухнувся в кімнатах, і тоді, заспокоєний, він, балансуючи руками, немов повітряний гімнаст, рушив через маленьку залу до свого закутка.
— У пана хормейстера є сигарети? — почув він хрипкий голос Ладислава, але перед тим, як збагнув, хто його питає.
Трушницький устиг злякатися: він з дитинства відчував страх перед темрявою.
— Я розбудив вас. Пробачте, — сказав Трушницький. — Я завтра змащу завіси. Як пані Ванда? їй легше?
Ладислав прочалапав босоніж по підлозі, причинив двері до своєї кімнати, де спав із синами, і наблизився до Трушницького: кощавий, довготелесий, у білій нічній сорочці; а що борода росла від очей, замість обличчя в нього зяяла темна пляма.
«Вершник без голови, — подумав Трушницький. — Напевне, це все-таки дуже страшно. Можна тільки заздрити людям без уяви: вони позбавлені уявлень про невідоме, вони живуть у звичному, нецікавому і заземленому світі. Зате ж у них не буває серцевих захворювань».
— Пані
— Годі вам, пане Ладиславе… Візьміть сигарету.
— Дякую.
Полум'я від сірника освітило велике Ладиславове обличчя; важкі, неначе варги у породистого пса, складки на щоках, різкі зморшки під очима і важкі надбрів'я. Потім темрява стала ще відчутніша, бо Ладислав ховав сигарету в кулак: працюючи усе житія в лісах, він звик економити тютюн — у кулаці повільніше згорає, а на вітрі миттю перетворюється на сірий попіл.
— Що їй дав знахар?
— Нічого. Анічогісінько. Він месмерівець. Він узяв її хворобу на себе. Він водив по її спині пальцями — у нього довгі пальці, довші, ніж у мене, і нігті сині. Він водив пальцями по матусиній спині, а я бачив, як у нього піт виступав за вухами. Од напруження.
— Чому од напруження? — знизав плечима Трушницький. — Просто було жарко.
— Це нормальним жарко. А він поза нормою. Він очима ложку по столу рухає. Дивиться на ложку, а вона рухається. Ходімо, холодного чаю наллю.
У невеличкій кухні гостро пахло кислою капустою. Ладислав засвітив гасову лампу.
— А може, чарочку? — запитав він, пропонуючи Трушницькому табуретку. — Я трохи заховав.
Трушницький подумав, що завтра йому треба бути вранці у Сірого, де зберуться троє з керівництва ОУН. Та й Сірий якось дивно казав сьогодні, що, мабуть, репетиції хору доведеться відкласти на найближчий час, і натякав, що саме йому, Трушницькому, либонь, випаде честь першому вітати Бандеру. Та, кінець кінцем, одна чарка не зможе йому зашкодити, а нерви напружені до краю. Ораторія, нарешті, вийшла, і співають її хористи чудово.
— Хіба що за компанію, — сказав Трушницький.
Ладислав налив у чарки каламутнуватого самогону, приніс хліба, цибулі й солі.
— Досить? — запитав він. — Чи підігріти борщу? Я частував знахаря пречудовим борщем.
— Дякую вам, я ситий, — мовив Трушницький. — За здоров'я пані Ванди.
— За здоров'я, — відповів Ладислав та й вихилив чарку до рота, схожого на щілину в скарбничці: таку скарбничку Трушницькому подарувала бабуся Ганна Тарасівна, коли приїздила до них у маєток з Полтавщини, — пірат із розтуленим потом, у червоній косинці та з сережкою в лівому вусі…
Трушницький одрізав скибочку хліба, кинув до рота пучечку солі та й запитав:
— Який діагноз?
— Нема діагнозу, — відказав Ладислав. — Знахар не вірить сучасній медицині. Він вірить у Месмера. Сеанс тривав півгодини, і матуся сказала: «Не болить». Він змусив її встати, і вона встала.
— Але ж пані Ванда два тижні пила ліки…
— Ваші німецькі ліки ні к лихій годині не годяться! Вони ж не допомагали матусі, і на шеляг не допомагали! А прийшов знахар….
— Ну гаразд, а що, як знахар прийшов у момент кризи, Коли вже ліки подіяли? А що, як стався той випадок, коли знахар скористався, — мимоволі, — помітивши обурений погляд Ладислава, пояснив Трушницький, — тим ефектом, який дала звичайна фармакологія?