Тунель
Шрифт:
А ось робітнича армія активності не виявляла. Тунельники просто покидали роботу. Тисячі їх стояли довгими шеренгами на терасах перед в'їздом до тунелю й спостерігали, що роблять Аллан та його інженери. Стояли й не хотіли навіть пальцем поворухнути. Великі освітлювальні генератори, насоси, вентилятори — все це обслуговували інженери, в яких від утоми склеплювалися очі. А до натовпів змерзлих робітників приєднувалися сотні цікавих, що їх приваблювала сюди атмосфера жаху. Щогодини з поїздів висипали нові юрми людей. На залізниці Хобокен — Мак-Сіті справи йшли блискуче. За тиждень вона зібрала два мільйони доларів, і синдикат відразу підняв ціни на квитки. Тунельний готель переповнювали газетні репортери. Через місто-звалище мчали тисячі автомобілів з панами й дамами, яким кортіло побувати на місці катастрофи. Вони привозили з собою кошики з багатою закускою, жваво розмовляли, сперечалися. Але всі з прихованим страхом поглядали на чотири димових стовпи, що, весь час завихрюючись, здіймалися в синє жовтневе небо над скляними дахами біля самого устя тунелю. То був дим, що його вентилятори відсмоктували зі штолень. А всередині ж там залишалися люди! Годинами стовбичили тут цікаві, хоч нічого й не бачили, бо мертвих вивозили тільки вночі. Від станційної будівлі віяло солодкуватим запахом хлорного вапна.
Розчищати тунель довелося багато тижнів. Найважче було в дерев'яній штольні, більша частина якої вигоріла. Посувалися тут крок за кроком. Трупи лежали горами. Вони були здебільшого спотворені, і часом ледве відрізняли обвуглену людину від обвугленого стовпа. Трупи були скрізь — лежали під сміттям, сиділи навпочіпки за обгорілими балками й шкірили зуби до людей, що їх знаходили. У цій моторошній трупарні навіть особливо мужніх проймав жах.
Аллан невтомно керував роботами.
В покійницькій, у лікарняних залах відбувалися ті приголомшливі сцени, що їх спричиняє кожна катастрофа. Жінки й чоловіки, проливаючи сльози, не тямлячи себе від горя, розшукують своїх рідних, знаходять, скрикують, непритомніють. Але більшість жертв упізнати було неможливо.
Невеликий крематорій за Мак-Сіті працював день і ніч. Священнослужителі різних релігій і сект пропонували свої послуги й по черзі справляли сумні церемонії. Багато ночей невеликий крематорій у лісі був яскраво, як удень, освітлений, але в передпокої все ще стояли безкінечні ряди дерев'яних трун.
Тільки коло однієї розтрощеної бурильної машини знайшли чотириста вісімдесят трупів. А загалом катастрофа поглинула дві тисячі вісімсот сімнадцять людських жертв.
Коли прибрали уламки бурильної машини, під нею несподівано побачили темну діру. Бури відкрили величезну печеру.
При світлі прожекторів виявилося, що завширшки печера метрів сто; глибину вона мала невелику — камінець долітав до дна за три з половиною секунди, а це відповідало шістдесятьом метрам.
З'ясувати причину катастрофи напевно все ще не вдавалося. Але найбільші авторитети додержувалися думки, що печера, утворена внаслідок хімічного розкладу речовин, була наповнена газами, вони проникли в штольню й вибухнули, коли підривали породу.
Ще того самого дня Аллан розпорядився почати обстеження знайденої печери. То була розколина завдовжки майже тисячу метрів, зовсім суха. Дно та стіни утворювала та невідома, крихка й дуже радіоактивна руда, яку геологи назвали субмаринієм.
У штольнях навели лад, інженери регулярно провадили огляди.
Але робота стояла.
9
Аллан опублікував звернення до тунельників, що страйкували. Він дав їм три дні на роздуми: якщо вони не вийдуть на роботу, їх звільнять.
На звалищах Мак-Сіті відбувалися грандіозні мітинги. Шістдесят тисяч чоловік стояли плече до плеча, і з десяти трибун (вагонів) оратори одночасно виголошували промови.
У холодному, насиченому випарами жовтневому повітрі без угаву гриміли слова: «Тунель... Тунель... Мак... Катастрофа... Три тисячі чоловік... Синдикат...» І знов: «Тунель... Тунель...»
Тунель проковтнув три тисячі людських жертв і сповнював робітничі армії жахом! Як легко могли й вони задихнутися і згоріти у розпеченій глибині, і як легко могла статися ще одна така сама катастрофа — або ще й більша!
Вони можуть загинути ще страшнішою смертю. Людей проймало морозом, коли вони згадували про «пекло». Їх охопив масовий страх. Цей страх проник на будівництва в Європі, на Азорських та Бермудських островах. Тут робота також стояла.
Синдикат підкупив деяких робітничих ватажків і послав їх виступати перед тунельниками.
Підкуплені виходили на трибуни й закликали людей негайно відновити роботу.
— Нас шістдесят тисяч! — кричали вони.— А разом з робітниками інших станцій та супутних підприємств нас сто вісімдесят тисяч! Зима на порозі! Де нам дітися? У нас дружини, діти. Хто нас годуватиме? Ми зіб'ємо ціни на ринку праці, і нас проклинатимуть!
Це всі розуміли. Оратори нагадували про той запал, з яким вони працювали на спорудженні тунелю, про непогані взаємини між робітниками та синдикатом, про досить високі заробітки.
— В «чистилищі» й у «пеклі» заробляли за день по п'ять-шість доларів навіть ті, хто, може, навряд чи годен чистити чоботи й підмітати вулицю. Може, я брешу?
Оратори показували в бік робітничих селищ і вигукували:
— Ви подивіться на свої будинки, садки, майданчики для відпочинку! Ви маєте лазні й читальні. Мак поробив із вас людей, ваші діти живуть у чистоті й ростуть здоровими. Їдьте в Нью-Йорк і Чікаго, нехай вас жеруть там блощиці та воші!
Вони наголошували, що за всі шість років у тунелі не було жодного серйозного нещасливого випадку, і синдикат зробить усе можливе, аби запобігти новій катастрофі.
Проти цих слів не можна було нічого заперечити, ні! Та раптом людей знов опановував страх, і переконати їх не могли ніякі слова. Вони кричали, свистіли, закидали ораторів камінням і заявляли їм просто в очі, що їх підкупив синдикат.
— Ніхто більше й пальцем не поворухне для проклятого тунелю! — Такий був основний зміст виступів інших ораторів.— Ніхто!
І грім оплесків, що котився на багато миль, виражав загальне схвалення. Ці оратори пояснювали, які небезпеки приховує будівництво. Вони говорили про жертви, що їх тунель забрав ще до катастрофи. Понад тисячу вісімсот чоловік за шість років! Це не дрібниця! Невже всі вже забули про оті тисячу вісімсот, що їх переїхали поїзди, розтрощили балки, роздушило каміння?! Оратори нагадували про «кесонову хворобу», від якої тижнями страждали сотні людей, а дехто мучитиметься все життя!
— Ми розгадали Мака! — горлали ці оратори. (Частину з них підкупили пароплавні компанії, намагаючись якомога відтягти завершення тунелю.)—Мак — не товариш робітникам! Це дурниця, брехня! Аллан— кат на службі капіталу! Другого такого ката світ іще не знав! Мак — вовк у овечій шкурі! Сто вісімдесят тисяч чоловік працюють у нього! Двадцять тисяч чоловік щороку падають з ніг від його пекельної роботи, і він сяк-так підліковує їх у своїх лікарнях, щоб потім послати к бісу! Бо вони — каліки, каліки на все життя! Нехай гниють на вулицях, хай здихають у божевільнях — Макові байдуже! Скільки людського матеріалу він перевів за ці шість років! Годі! Тепер нехай Мак пошукає собі робочу силу десь інде! Нехай їде в Африку до чорних і там набирає собі рабів для свого «пекла», нехай скуповує по світу злочинців та каторжників! Погляньте на оті ряди домовин! Домовина за домовиною — на цілих два кілометри! Вирішуйте!