Тунель
Шрифт:
За строкатим лісом прапорів виступали негри. Частина з них вдавали з себе страшенно розгніваних — вони люто поводили очима й безтямно щось викрикували, а решта їх залишалися добрими чорношкірими хлопцями — ці шкірили свої білі зуби до зустрічних ladies [74] і робили їм недвозначні любовні пропозиції. Посеред цього гурту плив плакат із величезним написом: «Hell men!» [75] Далі група тунельників несла шибеницю. На ній погойдувалася лялька: Аллан!
74
Дам (англ.).
75
Робітники «пекла»! (Англ.)
Його не важко було впізнати по вогняно-червоній перуці на круглій, зробленій із старого мішка голові та білих, намальованих фарбою зубах. З попони тунельники пошили велике пальто, що нагадувало відоме всім рудувате демісезонне пальто Мака. Перед повішеним Алланом несли великий плакат, на якому стояло:
«МАК АЛЛАН, УБИВЦЯ 5 000 ЧОЛОВІК».
Над морем непокритих голів, кепок, картузів та пом'ятих котелків, що котилося по Крістофер-стріт та Вашінгтон-стріт у бік Бродвею, пливла ціла вервечка таких опудал.
А за Алланом погойдувався на мотузку Ллойд. Голову йому пофарбували в горіховий колір, а очі й зуби розмалювали взагалі жахливо. Перед цією індійською мумією несли плакат:
«ЛЛОЙД. КРАДЕ МІЛЬЯРДИ. ЖЕРЕ ЛЮДСЬКЕ М'ЯСО».
Потім — опудало Хоббі у світлій солом'яній перуці: таке худе, таке жалюгідне, що воно розвівалося на вітрі, немов прапор. А на плакаті було написано:
«ХОББІ. ЛЕДВЕ ВТІК ВІД ЧОРТА. ПОВІШЕНИЙ».
Далі несли С. Вулфа! Голова його була увінчана червоною фескою. С. Вулф мав товсті червоні губи й червоні очі завбільшки як кулак. А на шиї в нього теліпалася низка дитячих ляльок.
«С. ВУЛФ ІЗ СВОЇМ ГАРЕМОМ! ЄВРЕЙ І ЧЕМПІОН СЕРЕД ШАХРАЇВ!»
Ще далі — відомі фінансові тузи й головні інженери різних станцій. З-поміж них особливо привертав увагу «Товстий Мюллер» з Азорських островів. Він був круглий, як надута гумова куля, а замість голови на плечах у нього сидів старий котелок.
«ЛАСИЙ ШМАТОК ДЛЯ ПЕКЛА!»
У лавах демонстрантів крокували десятки оркестрів; усі вони грали одночасно й сповнювали ущелини Бродвею таким тріском та брязкотом, наче на асфальт падали й розбивалися відразу тисячі шибок. Гурти робітників горлали, свистіли, сміялися, і роти в усіх були спотворені від намагання здійняти якомога більший галас. Одні загони співали «Інтернаціонал», другі — «Марсельєзу», треті — впереміш усе, що спадало на думку. Проте основою цього жахливого гармидеру було гупання й тупіт ніг, глухий такт важких чобіт, що годинами повторював те саме слово: «Тунель... тунель... тунель...»
Здавалося, сам тунель прийшов до Нью-Йорка, щоб улаштувати демонстрацію.
В усій процесії особливо вирізнялася одна група. Поперед неї несли прапори всіх націй і здоровенний плакат:
«МАКОВІ КАЛІКИ».
То був гурт чоловіків, що втратили хто руку, хто ногу; ішли там на дерев'янках, а декотрі навіть пересувалися на двох милицях, розгойдуючись, мов дзвін. За ними дибали чоловіки з жовтими, нездоровими обличчями. Ці страждали на «кесонову хворобу».
Тунельники крокували шеренгами — по десятеро в кожній, і процесія розтяглася більш як на п'ять кілометрів. Її хвіст ще тільки виповзав із тунелю під Гудзоном, а голова вже досягла Уолл-стріта. Дотримуючись цілковитого порядку, армія робітників сунула Бродвеєм, і вулиці, якими вона проходила, ці гладенькі, відшліфовані автомобільними шинами вулиці, ще й на другий день були поколупані цвяхами від чобіт. Увесь транспорт стояв. Безкінечні ряди трамваїв, екіпажів, автомобілів чекали кінця процесії. З усіх вікон та вітрин визирали цікаві. Кожному кортіло подивитися на тунельних робітників — на їхні жовті, як у гірників, обличчя, витруджені руки, згорблені спини, ноги у важких чоботях. Вони принесли сюди з тунелю моторошну атмосферу. Всі вони побували там, у темних штольнях, де смерть спостигла їхніх товаришів. Над їхніми лавами лунав брязкіт ланцюгів, віяло запахом в'язнів і знедолених.
Прицілювались і клацали затворами фоторепортери, крутили ручки кінооператори. З перукарень вискакували люди з намиленими обличчями, пов'язані серветками, з взуттєвих крамниць — жінки в одній туфлі, з крамниць готового одягу покупці виглядали без піджаків і навіть у самих кальсонах. Продавщиці, прибиральниці й конторниці універсальних магазинів, розпашілі від хвилювання, пропадаючи від цікавості, вистромлялися по пояс із вікон від першого до двадцятого поверху. Вони кричали, верещали, махали хустинками. Але хвиля гамору, що била з вулиці, підхоплювала ці пронизливі крики й несла вгору, і внизу їх не було чути.
У вирі людського потоку, в непоказному легковому автомобілі серед сотень інших машин, що чекали можливості проїхати, сиділи Ллойд і Етель. Етель уся аж тремтіла від збудження й цікавості. І раз у раз вигукувала:
— Look at them — just look at them — Look! Look! [76]
Вона дякувала щасливому випадку за те, що потрапила в саму гущу цієї процесії.
— Тату, вони несуть Аллана! Чуєш?! Ти його бачиш?
І Ллойд, що сидів, забившись у куток автомобіля, й дивився в невеличке віконце, байдуже промовив:
76
Поглянь на них!.. Ти тільки поглянь на них!.. Поглянь! Поглянь! (Англ.)
— Я бачу, бачу, Етель!
Коли пронесли самого Ллойда, Етель дзвінко, не тямлячи себе від утіхи, засміялася.
— Це ти, тату! — Вона встала зі свого сидіння біля вікна і обняла батька.— Це ти. Невже не бачиш?
— Я бачу, Етель.
Коли повз них проходили робітники «пекла», Етель постукала у вікно. Негри ошкірили зуби й притисли до шибки свої огидні, цегляного кольору долоні. Та вони не мали змоги затриматись, бо ті, що йшли позаду, вже наступали їм на п'яти.
— Тільки не опускай шибку, доню! — байдуже кинув Ллойд.
Та коли з ними порівнялися «Макові каліки», Етель підвела брови.
— Тату! — сказала вона вже іншим голосом.— Ти бачиш?
— Бачу, доню.
(На другий день Етель звеліла роздати «Маковим калікам» десять тисяч доларів.)
Її радість як вітром звіяло. Незбагненна гіркота від реального життя піднялася раптом у її грудях.
Етель прочинила віконце до шофера і владно наказала:
— Go on! [77]
— Не можу! — відповів шофер.
Та скоро настрій повернувся до Етель.
77
Рушайте! (Англ.)
Повз них саме дріботів загін японців, і Етель знов не втрималася, щоб не засміятись.
— Тату, бачиш япончиків?
— Бачу, Етель! — так само байдуже відказав батько.
Ллойд добре знав, що їхньому життю загрожує небезпека, однак не прохопився про це жодним словом. Він не боявся загинути, ні, але розумів, що як тільки чийсь голос крикне: «Це Ллойдова машина!» — цікаві оточать автомобіль і просто зімнуть його. А самих їх (без будь-якого лихого наміру!) витягнуть і розтопчуть на вулиці. У найкращому випадку їм з Етель усміхалася втіха взяти участь у процесії по Нью-Йорку, сидячи на плечах у двох негрів, а така перспектива його анітрохи не приваблювала.