Тунель
Шрифт:
— Я був у Європі, Хоббі. Як поживаєш, друже?
Хоббі знову втупився перед себе.
— Вже краще, Маку. І клята голова знов почала працювати!
— Ти живеш тут зовсім сам, Хоббі?
— Ага. Слуг я повиганяв. Здіймали надто багато галасу.
Аж тепер Хоббі, здавалося, раптом почав усвідомлювати, що перед ним Аллан. Він устав, потис товаришеві руку й начебто зрадів.
— Заходь, Маку! Отак і живемо, як бачиш!
— Що каже лікар?
— Лікар задоволений. Терпіння, каже, терпіння!
— А чого в тебе всі вікна
— А я люблю протяг, Маку! — відповів Хоббі, й на губах у нього майнула якась чужа посмішка.
Поки вони підіймалися до його кабінету, Хоббі всім тілом тремтів, його білий чуб розвівався.
— Я вже знов працюю, Маку. Сам побачиш. Я придумав одну грандіозну штуку! — І підморгнув правим оком, так ніби наслідуючи колишнього Хоббі.
У кабінеті він показав Алланові кілька аркушів, помережаних сплутаними, виведеними тремтячою рукою штрихами. Малюнки мали зображувати його нового собаку. Але діти малюють краще... А навкруги на стінах висіли його грандіозні проекти вокзалів, музеїв, магазинів, і всі вони були позначені рукою генія.
Аллан похвалив малюнки і цим потішив Хоббі.
— Так, вони справді чудові,— гордо промовив Хоббі й тремтячими руками налив дві чарки «Блек енд уайт».— Все починається спочатку, Маку. Тільки швидко стомлююся. Скоро побачиш птахів. Птахи!.. Зі мною часто буває таке: сяду, сиджу, а в голові пролітають дивовижні птахи — мільйони птахів, і всі кудись летять. Пий, друже! Та пий, пий, пий!
Хоббі важко опустився в потерте шкіряне крісло й позіхнув.
— А Мод була з тобою в Європі? — раптом спитав він.
Аллан здригнувся й зблід. Голова трохи запаморочилась.
— Мод? — тихо перепитав він, і це ім'я якось дивно пролунало в його вухах — ніби то було заборонене слово.
Хоббі кліпав очима Й напружено про щось думав. Потім підвівся й сказав:
— Налити ще віскі? Аллан похитав головою.
— Спасибі, Хоббі. Вдень я не п'ю.
Він похмуро дивився крізь осіннє листя на море. Невеликий чорний пароплав повільно йшов на південь. Цілком машинально Аллан відзначив, що пароплав зупинився в розгіллі й застиг на місці.
Хоббі знову сів, і обидва довго мовчали. Вітер зривав з дерев листя, гуляв по кімнаті. Над дюнами й морем хутко пробігали одна за одною тіні від хмар, пробуджуючи почуття безнадії і завжди нової муки.
Потім Хоббі заговорив знов.
— Отак часом буває з моєю головою,— промовив він.— Ти бачиш? Я, звісно, знаю про все, що сталося. Але іноді в голові все переплутується. Мод, бідолашна, Мод! А до речі, ти чув, що доктор Герц злетів у повітря? З усією своєю лабораторією. Вибух пробив серед вулиці велику яму, і загинуло ще тринадцять чоловік.
Доктор Герц був хімік, що працював над вибуховими речовинами для тунелю. Аллан почув цю звістку ще на пароплаві.
— Шкода,— додав Хоббі.— Та його нова вибухівка була, мабуть, зовсім непогана! — І він жорстоко посміхнувся.— Дуже шкода!
Аллан перевів розмову на вівчарку Хоббі, і той якийсь час уважно слухав. Потім несподівано забалакав знову про інше.
— А яка чарівна дівчинка була твоя Мод! — вигукнув він.— Просто дитя! Але завжди вдавала, ніби вона — найрозумніша серед усіх. В останні роки Мод була трохи незадоволена тобою.
Аллан задумливо погладжував собаку.
— Я знаю, Хоббі,— відказав він.
— Іноді вона нарікала, що ти залишаєш її тут зовсім саму. А я казав їй: «Розумієш, Мод, інакше не можна». А якось ми навіть поцілувались. Як зараз пам'ятаю. Спершу ми грали в теніс, потім Мод почала розпитувати про се, про те. Господи, як виразно я чую тепер її голос! Мод називала мене Френком...
Аллан втупився в Хоббі. Але нічого не спитав. Хоббі дивився вдалину, і його очі страхітливо зблискували.
По хвилі Аллан підвівсь і став прощатися. Хоббі провів його до хвіртки.
— То як, Хоббі,— мовив Аллан,— не хочеш їхати зі мною?
— Куди?
— В тунель.
Хоббі перемінився на виду, лице в нього засмикалось.
— Ні... ні...— похитав він головою, і в його погляді відбився страх і непевність.
І Аллан, бачачи, як Хоббі тремтить усім тілом, пошкодував, що спитав його про це.
— Бувай, Хоббі, завтра я знов зайду!
Хоббі стояв за хвірткою, схиливши голову, блідий, з хворобливими очима, і вітер грався його сивим чубом. Сухе й жовте дубове листя кружляло біля його ніг. Коли собака люто гавкнув услід Алланові, Хоббі засміявся — нездоровим дитячим сміхом, який іще й увечері бринів у вухах в Аллана.
Вже через кілька днів Аллан знову зв'язався з об'єднанням робітничих профспілок. Йому здавалося, що тепер робітники більше схильні до взаєморозуміння. Об'єднання й справді не могло довше тримати тунель під бойкотом. Наближалася зима, з Заходу прибували тисячі людей, що звільнилися на фермах; ці робочі руки не знали, де себе діти. За минулу зиму об'єднання викинуло на безробітних величезні гроші, а цієї зими довелося б витратити ще більше. Відколи робота в тунелі стояла, на рудниках, металургійних і машинобудівних заводах виробництво різко скоротилося, і ціла армія людей опинилась на вулиці. Внаслідок великого надлишку робочої сили заробітна плата впала, і навіть ті, хто мав роботу, ледве зводили кінці з кінцями.
Об'єднання скликало мітинги, збори, і Аллан виступав у Нью-Йорку, Цінціннаті, Чікаго, Пітсбурзі, Буффало. Він діяв наполегливо й невтомно. Голос його, як і колись, гримів, а кулак могутньо розтинав повітря. Тепер, коли гнучка й непіддатлива натура Аллана оговталась, його постать, здавалося, знов випромінювала колишню силу і владу. У пресі знов лунало його ім'я. Справи пішли на лад. Аллан сподівався відновити роботу в листопаді — щонайпізніше в грудні.
Та раптом — зовсім несподівано для Аллана — над синдикатом ударила друга гроза. Гроза, що завдала більших спустошень, аніж жовтнева катастрофа.