Тунель
Шрифт:
Вулф! Вулф! Вулф!
Хлопчики-газетярі, викрикуючи це ім'я, здіймали на заповнених туманом вулицях хмари куряви. Їхні крики нагадували хрипке завивання вовків, що шматують здобич.
Аллан довідався про жахливу смерть Вулфа через п'ять хвилин після нещастя. Один із детективів подзвонив йому по телефону.
Пригнічений, не в змозі працювати, Аллан ходив з кутка в куток у своєму кабінеті. На вулицях стояв туман, і тільки тьмяно освітлені призахідним сонцем хмарочоси височіли над цим сизим морем. Унизу вирував, гуркотів Нью-Йорк: у місті вибухнув скандал! Минуло чимало часу, перше ніж Алланові пощастило порадитися з головою синдикатського прес-бюро та з тимчасовим директором фінансового відділу. Цілу ніч Алланові ввижався образ Вулфа — такий, яким він бачив його востаннє: смертельно блідий, він лежав у кріслі й задихався...
«Це
Смерть Вулфа не дала заснути цієї ночі тисячам людей. Коли застрелився Расмуссен, люди нервували. Смерть Вулфа злякала цілий світ. Синдикат похитнувся! Всі великі банки світу вклали в тунель мільярди, вклала мільярди промисловість, мільярди вклали всі народні верстви — аж до продавців газет. Хвилювання поширилося від Сан-Франціско до Петербурга, від Сіднея до Капштадта. Преса всіх континентів підігрівала побоювання. Акції синдикату не просто падали— вони стрімко котилися вниз! Смерть Вулфа стала початком «великого землетрусу».
Нарада головних акціонерів синдикату тривала дванадцять годин і скидалася на жорстоку, пекельну битву, в якій зчіплювалися навіть звичайно стримані люди. Другого січня синдикат мав платити проценти й за кредит — сотні мільйонів доларів, величезні суми, для яких не було достатніх ресурсів.
Нарада опублікувала заяву про те, що фінансове становище синдикату склалося не блискуче, однак є підстави сподіватися на його поліпшення. Ця заява розкрила в погано завуальованій формі всю фатальну правду.
На другий день десятидоларові акції можна було купити за один долар. Ціла армія приватних осіб, що піддалися кілька років тому загальній спекулятивній лихоманці, виявилася розореною. Більше десятка жертв забрав цей перший день. Люди йшли на штурм банків. В облозі з ранку до вечора перебували не тільки ті з них, що брали активну участь у справах синдикату, але й багато таких, які не мали з ним нічого спільного. Клієнти забирали свої вклади. Десятки, сотні закладів мусили зачиняти свої каси — не вистачало готівки. Криза 1907 року проти цієї була жартом. Кілька невеликих банків не витримали вже першого набігу. Але й великі аж до підмурівків двигтіли від хвилі, що на них накотилася. Марно намагалися вони заспокоїти громадськість усілякими заявами. Банки «Нью-Йорк Сіті», «Морган і К°», «Ллойд», «Амерікен» виплатили за три дні карколомні суми. Телеграфісти від знесилення падали з ніг. Розкішні будівлі банків усю ніч стояли яскраво освітлені, директори, касири, секретарі цілими днями не роздягалися. Гроші чимдалі дорожчали. Коли внаслідок паніки 1907 року денний процент за готівку підіймався до вісімдесяти й навіть до ста тридцяти, то тепер він підскочив від ста до ста вісімдесяти! Позичити тисячу доларів іноді взагалі було не можливо. «Нью-Йорк Сіті» підтримав Гульд, Ллойдів банк відчайдушно захищався сам, «Амерікен» дістав допомогу від «Лондонського банку». Якщо не брати до уваги цього банку, то від європейських банків годі було одержати жодного цента: вони самі з гарячковою поквапністю переходили до оборони. На біржах Нью-Йорка, Парижа, Лондона, Берліна, Відня курс акцій падав, як ніколи. Сила силенна фірм припинили будь-які виплати. Не минало дня без банкрутств, не минало дня без жертв. Спосіб, у який наклав на себе руки Вулф, поширювався, як чума: щодня розорені кидалися під колеса поїздів підземної електрички. Фінансовий організм п'яти частин світу дістав незагойну рану, і йому загрожувала небезпека зійти кров'ю. Торгівля, транспорт, промисловість — могутня машина сучасності, яка споживає мільярди і викидає мільярди, оберталася дедалі повільніше, дедалі важче, і з години на годину здавалося, що вона ось-ось зупиниться зовсім.
Компанія, що купляла й продавала земельні ділянки під будівництво поблизу тунельних станцій, упала за одну ніч, поховавши під собою багато інших.
Кореспонденції в газетах у ці дні нагадували повідомлення з фронту. «Тунель поглинає дедалі більше жертв!»
«Містер Гаррі Стіллуелл, банкір із Чікаго, застрелився.— Розорений маклер Вільямсон із Двадцять шостої вулиці отруїв свою сім'ю й отруївся сам.— Хобокенський фабрикант Клепстедт кинувся під колеса електрички...»
На звістку про те, що в Сентеші повісився старий Якоб Вольфзон, ніхто не звернув уваги.
Так, це була паніка! Вона перекинулася до Франції, Англії, Німеччини, Австрії і Росії. Німеччина піддалася їй першою і так само, як і Сполучені Штати, цілий тиждень була охоплена тривогою, переляком і жахом.
Промисловість, ледве оговтавшись після жовтневої катастрофи, сіла на мілину. Її акції, що завдяки тунелеві нечувано підвищилися,— залізо, сталь, цемент, мідь, дріт, машини, вугілля,— були підхоплені тунельними акціями й тепер також падали в безодню. Вугільні королі та залізоплавильні барони нажили на тунелеві неймовірні багатства, але тепер не хотіли ризикувати жодним центом. Вони вменшили заробітну плату, запровадили скорочений робочий тиждень і викинули тисячі робітників на вулицю. Ті, що лишилися на роботі, заявили про свою солідарність із звільненими. Вони оголосили страйк, сповнені рішучості цього разу боротися до останнього подиху й не дати знов ошукати себе обіцянками, що їх підприємці порушували, як тільки гроза минала. За добрих часів вони, робітники, були потрібні, щоб приносити нові мільйони, а коли наставали тяжкі часи, їх викидали на вулицю! Та нехай оті їхні рудники позатоплює вода, хай домни позакупорює шлак!
Страйк почався як звичайно. Він спалахнув у басейнах Лілля, Клермон-Феррана й Сент-Етьєна, перекинувся до Мозельської, Саарської, Рурської областей і до Сілезії. Англійські гірники та металурги Йоркшіра, Нортумберленда, Дарема й Південного Уельса оголошували страйки солідарності. Канада й Сполучені Штати приєдналися до них. Невидима іскра перескочила через Альпи до Італії і через Піренеї — до Іспанії. Тисячі криваво-червоних і смертельно-жовтих заводів у всіх країнах не працювали. Завмерло життя цілих міст. Домни погасли, із шахт повиводили рудникових коней. Пароплави цілими флотиліями, труба до труби, стояли на кладовищах портів. Кожний день приносив величезні збитки. Та оскільки паніка позбавила грошей і інші галузі промисловості, мільйонна армія безробітних із дня на день зростала. Становище робилося критичним. Залізниці, центральні електростанції, газові заводи залишилися без вугілля. В Америці й у Європі не ходила вже й десята частина поїздів, а трансатлантичне пароплавне сполучення майже припинилося.
Почалися ексцеси, сутички. У Вестфалії тріскотіли кулемети, в Лондоні докери вступили в криваву битву з поліцією. Це сталося восьмого грудня. Вулиці поблизу вест-індських доків того вечора були вкриті тілами вбитих — робітників і поліцейських. Десятого грудня англійська робітнича спілка оголосила загальний страйк. До нього приєдналися французькі, німецькі, російські спілки, а зрештою й американська.
То була сучасна війна. Не дрібна перестрілка сторожових постів, а справжня битва! Праця й капітал зімкнутими рядами виступили одне проти одного.
Уже через кілька днів виявилися страхіття цієї боротьби. Статистика злочинності й дитячої смертності зареєструвала жахливі числа. У залізничних вагонах та в пароплавних трюмах псувалися й гнили продукти харчування для мільйонів людей. Уряди закликали на допомогу війська. Але солдати, які самі були пролетарі, чинили пасивний опір — вони старалися тільки про людське око, а для суворих репресій час не настав. Перед різдвом великі міста — Чікаго, Нью-Йорк, Лондон, Париж, Берлін, Гамбург, Відень, Петербург — залишилися зовсім без світла, їм загрожувала голодна смерть. Люди в квартирах мерзли, а кволі й хворі вмирали. Щодня ставалися пожежі, пограбування, саботаж, шкідництво. Вставав привид революції...
Але Міжнародна робітнича ліга не відступала ні на крок і вимагала законів, що захистили б робітників від сваволі капіталу.
Серед цих тривог і жахів Тунельний синдикат усе ще не здавався. Він нагадував геть подірявлене судно, що тріщить по всіх швах, але тримається на поверхні! Це була заслуга Ллойда. Він скликав нараду найбільших кредиторів і прийшов сам, щоб виступити з промовою, чого не робив через хворобу вже двадцять років. Синдикат, заявив він, не повинен упасти! Часи надзвичайно тяжкі, і падіння синдикату спричинить таке лихо, яке поки що годі й передбачити. Тунель можна врятувати, коли діяти мудро! Якщо зараз вони припустяться тактичної помилки, то його доля буде вирішена раз і назавжди, а розвиток промисловості затримається на двадцять років. Загальний страйк більше трьох тижнів не протриває — адже робітничій армії загрожує голодна смерть. Повернуться гроші, і навесні кризі настане край. Однак для цього потрібні жертви. Великі кредитори повинні відстрочити платежі, видати позики. Але акціонери й пайщики другого січня мають одержати свої проценти повністю, цент у цент, якщо ми не хочемо, щоб спалахнула нова паніка.