Тунель
Шрифт:
Розлючений до безтями простолюд заходився викидати ці паки через вікна на вулицю й завалювати ними сходи.
У всіх вікнах аж до восьмого поверху раптом з'явилися обличчя.
А троє зухвалих молодих хлопців, механіків, надумали вибратися аж на тридцять третій поверх — до Аллана!
— Нехай Мак віддає нам гроші!
Це була спокуслива ідея!
— Вези хлопче,— ми до Мака!
Проте хлопчик-ліфтер відмовився везти цих розперезаних горлодерів. Тоді вони викинули його з ліфта й поїхали самі. Вони реготали й перекривляли хлопчика, що плакав від гніву. Ліфт усе підіймався, підіймався — і раптом довкола запала тиша! Вище від двадцять першого поверху гармидер унизу здавався вже далеким вуличним шумом.
Ліфт пролітав повз порожні коридори. Тільки дуже рідко на очі цим трьом траплялися люди, але вони ніби й не здогадувалися, що діється внизу, двадцятьма — двадцятьма п'ятьма поверхами нижче. Якийсь службовець байдуже відчинив двері свого кабінету; на тридцять першому поверсі двоє чоловіків сиділи з сигарами в зубах на підвіконні, розмовляли й сміялися.
Ліфт зупинився, троє механіків вийшли й загорлали:
— Маку! Маку! Де ти, Маку? Подайте сюди, Мака!
Вони рушили вздовж коридору, стукаючи в усі двері.
І раптом в одних із них з'явився Аллан. Ті троє злякано втупилися в нього — у чоловіка, чий портрет вони так часто бачили,— і не могли вимовити жодного слова.
— Що вам потрібно? — роздратовано запитав Аллан.
— Нам потрібні наші гроші! Аллан вирішив, що вони п'яні.
— Забирайтеся к бісу! — і він хряснув дверима.
Троє стояли й дивилися на двері. Вони прийшли сюди з наміром будь-що витрусити в Мака свої гроші, але не дістали жодного цента, і їх ще й послали к бісу!
Вони потупцяли, порадилися й вирішили їхати вниз.
К бісу вони не пішли, ні, але до чистилища їм таки довелося потрапити! На тринадцятому поверсі ліфт пролетів крізь димову завісу, а на дев'ятому повз них промчав інший ліфт, охоплений полум'ям.
Розгублені, мало не божевільні від жаху, троє дісталися до вестибюля, де їх підхопив потік людей і виніс на вулицю.
10
Ніхто не знав, як це сталося. Ніхто не знав, хто це зробив. Ніхто нічого не бачив. І все ж таки це сталося...
На четвертому поверсі раптом якийсь чоловік виліз на підвіконня, склав долоні рупором і почав на все горло без угаву кричати до людського тлуму, що й досі пхався всередину:
— Пожежа! Будинок горить! Назад!
Той чоловік був Джеймс Блекстоун, банківський службовець, якого натовп виштовхнув на четвертий поверх. Спочатку його ніхто не чув, бо всі кругом галасували. Але він нестямно кричав, кричав, і дедалі більше людей почали задирати голови вгору. І раптом вулиця збагнула, що їй кричить із четвертого поверху Блекстоун. Вона збагнула не все — тільки одне тривожне слово «Пожежа!» Зненацька вулиця розгледіла, що та сіра пара навколо Блекстоуна — не морозяний туман, а дим! Він робився щомить густішим, широкими пасмами ліниво виповзав з вікна, а тоді вихором закручувався над головою Блекстоуна. Та потім дим почав густішати на очах, повалив клубами, і Блекстоун майже зник у ньому. Проте він не покидав свого поста. Немов механічний сигнал тривоги, він помалу примусив юрбу, гнану вперед шаленою сліпою енергією, спершу зупинитись, а потім повернути назад.
Завдяки своїй кмітливості Блекстоун відвернув страшну катастрофу. Його нестямний крик збудив в очманілої маси здоровий глузд. На той час будівлю вже заповнили тисячі людей. Вони посунули до виходів, але щоразу наштовхувалися на стіну. Спочатку здавалося, ніби людям на вулиці просто кортить побачити, що ж буде далі. Та зрештою вони, під впливом криків Блекстоуна, обернулись, і тисячі вуст повторили тепер його попередження:
— Назад, будинок горить!
Натовп відступив до сусідніх вулиць і став рідшати.
Широкими гранітними сходами синдикатської будівлі гунув бурхливий потік голів, рук і ніг, коловорот людей, що викочувалися надвір, схоплювались на ноги і з жахом бігли геть. Усі вони, падаючи градом зі сходів, бачили їх — оті страшні, охоплені полум'ям ліфти! Три, чотири ліфти, в яких горіли паки паперів, мчали нагору, розбризкуючи довкола вогонь.
Серед диму знов з'явився Блекстоун. Він почав швидко, на очах виростати й раптом опинився поруч: Блекстоун стрибнув! Він упав просто на голови тих, що тікали, і ніхто, хоч як дивно, не покалічився. Втікачі порснули врізнобіч, мов грязюка, в яку впав камінець. Усі враз попідхоплювалися, тільки Блекстоун зостався лежати. Його підняли й понесли, але він скоро прийшов до тями, відбувшись тільки вивихом ноги.
Відтоді, як Блекстоун почав кричати, до тієї миті, коли він стрибнув, не минуло й п'яти хвилин. Через десять хвилин Пайн-стріт, Уолл-стріт, Томас-стріт, Сідар-стріт, Нассау-стріт і Бродвей заповнили пожежні обози, огорнені димом парові насоси й санітарні карети. Пожежні обози мчали з усіх нью-йоркських депо.
Командир пожежників Келлі відразу збагнув, яка небезпека загрожує діловому кварталу. Він навіть закликав на допомогу «шістдесят шосту дільницю», тобто Бруклін, чого не траплялося від часів великої пожежі в палаці Правосуддя. Північний в'їзд Бруклінського мосту закрили, і вісім парових насосів з обозами поспішили через примарно завислий у зимовому тумані міст до Манхеттена. З усіх вікон і дверей синдикатської будівлі, немов із велетенської тридцятитрьохповерхової печі, валував дим. Довкола надривно лунали бойові сигнали, моторошні попереджувальні звуки ріжків, пронизливе бемкання дзвонів, трелі сюрчків. Підпалено було четвертий поверх та ліфти, які потім хтось запустив угору. Ніхто згодом не міг сказати, хто вчинив той злочин.
Охоплені вогнем ліфти один за одним зривалися, немов знесилені альпіністи з крутої скелі. Коли ліфти падали в підвал, звідти щоразу здіймалася хмара розпеченої куряви. А в ліфтовій шахті у вестибюлі гриміли гарматні постріли й тріскотів кулеметний дріб — то від спеки там злітала з гвинтів обшивка. Сама шахта перетворилася на сповнений ревища коридор, у якому розпечене повітря підхоплювало й несло вгору палаючі паки листів. Це повітря вибило засклений дах, і над будинком злетів фонтан іскор. Будівля обернулась у вулкан: він випльовував вогненно-червоні клапті паперу та охоплені полум'ям паки листів, що ракетами шугали в небо й артилерійськими снарядами зі свистом пролітали над Манхеттеном.
А над вогнедишним кратером небезпечно низько кружляв, немов хижий птах над своїм підпаленим гніздом, аероплан: оператори «Едісон-Біо» з висоти пташиного польоту знімали вкрите снігом пасмо хмарочосів з діючим вулканом посередині.
З ліфтової шахти вогонь розповзався на поверхи.
Лунко дзенькаючи, з вікон вилітали шибки й розбивалися об протилежні будинки. Залізні рами від вогню скручувалися, вискакували з луток і хурчали в повітрі, наче пропелери аеропланів. Цинк, яким були припаяні бляшані підвіконня та ринви, плавився й розпеченим дощем лопотів по тротуару. Потім за ті шматочки цинку платили великі гроші!