Тунель
Шрифт:
Келлі дав героїчну битву. Він проклав двадцять п'ять кілометрів шлангів і вилив із ста двадцяти труб на палаючий будинок сотні тисяч галонів води. А загалом ця пожежа поглинула двадцять п'ять мільйонів галонів води й коштувала Нью-Йорку сто тридцять тисяч доларів — на тридцять тисяч більше, ніж велика пожежа 1911 року в палаці Правосуддя.
Келлі боровся з вогнем і морозом водночас. Пожежні крани замерзали, шланги лопались. Вулиця взялася кригою завтовшки цілий фут. Грубим шаром обмерзла вся будівля, в якій бурхала пожежа. Пайн-стріт на фут була встелена крижаними зернами — вітер розбризкував воду, краплини оберталися в дрібний град, що засипав вулицю.
Келлі зі своїми загонами оточив ворога й вісім годин підряд відбивав його атаки. На дахах навколишніх будинків, задихаючись від диму, обмерзлі кригою, на десятиградусному морозі боролися люди Келлі. Серед них сновигали репортери, кінооператори закоцюблими пальцями крутили ручки своїх апаратів. Вони теж працювали до виснаження.
Будівля була з бетону й заліза і не могла згоріти, хоч розпеклася так, що тріскалися шибки в сусідніх будинках. Але всередині вона вигоріла дотла.
11
Аллан урятувався по даху будівлі «Меркентайл Сейв Компані», на вісім поверхів нижчій від синдикатської.
Пожежу він помітив через кілька хвилин після того, як троє нахаб примусили його своїми криками вийти з кабінету. І коли Лайон, заточуючись від переляку й хвилювання, прибіг до нього, Аллан був уже в пальті й капелюсі. Він згрібав зі столу кореспонденцію й ховав до кишень.
— В будинку пожежа, сер! — прохрипів китаєць.— Ліфти горять!
Мак кинув йому ключі.
— Відімкни сейф і не кричи! — наказав він.— Будинок не згорить!
Приголомшений новим лихом, що впало на нього, Аллан весь аж пожовтів. «Це кінець!» — промайнуло в нього. Ні, Аллан не був забобонний. Проте, зазнавши стількох ударів долі, він раз у раз повертався до думки про те, що над тунелем тяжіє якесь прокляття. Цілком машинально, не усвідомлюючи добре того, що робить, він згрібав зі столу креслення, плани, папери.
— Маленький ключ з трьома зубчиками, Лайоне! Тільки не скигли! — сказав він, потім неуважно, отупіло кілька разів повторив: — Тільки не скигли... Тільки не скигли...
Задзеленчав телефон. Дзвонив Келлі. Він сказав, що Аллан повинен спускатися по східній стіні на дах будівлі «Меркентайл Сейв Компані». Телефон дзвонив через кожну хвилину — далі зволікати не можна! — поки Аллан вимкнув апарат.
Він переходив від столу до столу, від полиці до полиці, збирав креслення, папери й кидав їх Лайону:
— Все це — до сейфа! Швидше!
Лайон мало не божеволів од страху, проте не насмілювався сказати жодного слова, тільки ворушив губами, так наче заклинав домовика. Зиркнувши скоса на обличчя господаря, він зрозумів, що насувається гроза, буря з градом, і не зважився дратувати Аллана.
Раптом у двері хтось постукав. Дивина! На порозі з'явився російський німець Штром. Він стояв у короткому пальті, з капелюхом у руці, і в його позі не було ні покори, ні настирливості. Здавалося, Штром зібрався терпляче ждати. Потім він сказав:
— Пора, містере Аллан!
Аллан не міг збагнути, як Штром дістався сюди. Але розмірковувати про це було ніколи. Аллан пригадав тільки, що Штром приїхав до Нью-Йорка поговорити з ним про скорочення армії інженерів.
— Ідіть уперед, Штром! — наказав Аллан.— Я прийду!
І знов заходився порпатись у стосах паперів. За вікнами валував угору дим, а в самому низу надривалися сирени пожежних машин.
По хвилі погляд Аллана знов упав на двері. Штром усе ще стояв з капелюхом у руці на порозі й чекав.
— Ви ще тут?
— Я жду вас, Аллан,— скромно, однак рішуче відповів блідий Штром.
Раптом до кімнати вкотилася хмара диму, а вслід за димом з'явився офіцер-пожежник у білому шоломі. Він закашлявся й сказав:
— Мене послав Келлі! Через п'ять хвилин ви вже не потрапите на дах, містере Аллан!
— А мені ще тільки й треба п'ять хвилин! — відповів Аллан, не кидаючи збирати папери.
Цієї миті клацнув затвор фотоапарата, всі обернулися і побачили фоторепортера, що націлювавсь об'єктивом на Аллана. Офіцер у білому шоломі від подиву аж поточився.
— Як ви сюди потрапили? — спантеличено запитав він. Репортер сфотографував і спантеличеного пожежника, потім відповів:
— А я поліз за вами!
Аллан, хоч який був пригнічений, гучно засміявся.
— Годі, Лайоне, замикай! Ну, ходімо! І він рушив за двері.
У коридорі стояв темний, непроглядний ядучий дим. Зволікати не можна було. Раз у раз перегукуючись, вони дісталися до вузької залізної драбини, а нею на дах, де з трьох боків угору здіймалися, закручуючись і застилаючи все перед очима, сірі стіни диму.
Вони вийшли сюди саме в ту мить, коли завалився скляний ковпак і посеред даху відкрився кратер — він викидав дим, зливу іскор, снопи вогню, охоплені полум'ям клапті паперу. Видовище було таке страшне, що Лайон голосно заскімлив.
А фоторепортер зник. Тепер він фотографував кратер. Він націлював об'єктив на Нью-Йорк, униз, в ущелини вулиць, на гурт людей посеред даху. Він клацав так несамовито, що офіцер-пожежник кінець кінцем змушений був схопити його за комір і потягти до драбини.
— Годі вже, кретин! — люто закричав офіцер.
— Що ви сказали — fool?! — обурився фоторепортер.— Ви за це ще заплатите! Я можу фотографувати тут скільки схочу. Ви не маєте права!..
— Стули пельку й іди! — гримнув офіцер.
— Що-що ви сказали — shut up?! За це ви теж заплатите! Мене звати Гаррісон, я з «Геральда». Ви про мене ще почуєте!
— Панове, ви маєте рукавиці? У вас поприлипають до залізної драбини долоні.
Офіцер наказав фоторепортерові спускатися першим. Але чоловік хотів сфотографувати й те, як вони спускатимуться по драбині, і запротестував.