Тунель
Шрифт:
Аллана ця розмова стомила.
— Я пробував усе,— мовив він, і з того, як він це сказав, Етель здогадалася, що вона починала йому докучати.
Вона взяла рукавички й, натягуючи ліву, спитала:
— А з татом ви розмовляли?
Аллан кивнув головою, уникаючи її погляду.
— З містером Ллойдом? Звичайно! — відповів він.
— І що?
— Містер Ллойд не залишив мені ніяких надій! Етель засміялася своїм легким, дитячим сміхом.
— Коли? — спитала вона.— Коли це було, Аллан?
— Торік восени,— відповів, подумавши, він.
— Он як, восени! — підхопила Етель, і на її обличчі відбився подив.— У тата тоді були зв'язані руки. Тепер справа стоїть зовсім інакше...— І вона викинула свій козир:— Тато мені сказав: «Я, може, й узявся б за тунель. Але ж не піду я, звісно, до Аллана сам! Нехай він прийде до мене».— Етель сказала про це мимохідь.
Аллан сидів мовчки, поринувши в думки. Він нічого не відповів. Своїми словами Етель ніби запалила в його серці вогонь. Кров ударила йому в обличчя. У вухах раптом почувся гуркіт — то в тунелі відновилася робота. Невже це можливо? Ллойд?.. Від хвилювання Аллан аж устав.
Хвилю він мовчав. Потім звів очі на Етель. Вона застібала рукавички, і ця робота, здавалося, поглинула всю її увагу. Етель підвелася й усміхнулась до Аллана.
— Тато, певна річ, не доручав мені розповідати вам про це, Аллан. Він не повинен знати, що я тут була,— додала вона, стишивши голос, і простягла йому руку.
Аллан подивився на неї теплим, вдячним поглядом.
— Це справді дуже мило з вашого боку, міс Етель, що ви приїхали до мене! — сказав він і потис їй руку.
Етель тихенько засміялася.
— Пусте,— мовила вона.— Ці дні я не мала чого робити й подумала: «Ану ж погляну, що там поробляє Аллан». Прощавайте!
2
І Етель пішла.
Того дня Етель була за вечерею в такому піднесеному настрої, що в старого Ллойда серце тішилося. Після вечері вона обняла батька за шию і сказала:
— Чи матиме мій любий татусь завтра вранці час побалакати зі мною про одну важливу справу?
— Навіть сьогодні, якщо хочеш, Етель!
— Ні, завтра. А мій любий татусь зробить усе, про що його попросить Етель?
— Якщо зможу, доню.
— Зможеш, тату!
На другий день Аллан одержав власноруч написане запрошення від Ллойда. Надзвичайно дружній тон запрошення вочевидь свідчив про те, що його продиктувала Етель.
«Ми будемо самі,— писав Ллойд,— тільки втрьох».
Аллан застав Ллойда в чудовому настрої. Старий ще дужче вкрився зморшками, і в Аллана склалося враження, ніби Ллойд уже впадає в дитинство. Він геть забув, що Аллан відвідав його минулої осені, і знов заходився розповідати про всі подробиці процесу Етель. Змальовуючи, як вона збиткувалася над властями, плаваючи в морі на яхті, Ллойд сміявся до сліз. Він розводився про події минулої осені й зими, про скандали й вибори. Хоч розум його й притупився, він був іще жвавий, цікавився новинами, хитрував і лукавив. Аллан відповідав неуважно — він був надто заклопотаний своїми думками і все чекав нагоди перевести розмову на тунель. А Ллойд показував йому плани обсерваторій, які мав намір подарувати різним країнам, і саме тої миті, коли Аллан зібрався був заговорити про найдорожче для нього, з'явився слуга: міс Ллойд чекала їх до столу.
Етель убралась, як на придворний бал. Вона була прекрасна. Все в ній випромінювало блиск, свіжість, велич. Якби не отой лишай на підборідді, що дедалі розростався й псував обличчя, Етель стала б першою красунею в Нью-Йорку. Аллан був просто вражений, побачивши її. Досі він ніколи не помічав, яка вона вродлива. Та ще дужче вразив його артистичний хист, який Етель виявила вітаючись.
— А ось нарешті й ви, Аллан! — вигукнула вона, дивлячись на нього осяйними, щирими голубими очима.— Як давно ми не бачилися! Де це ви весь час пропадали?
— Не будь така цікава, Етель! — докірливо кинув Ллойд.
Етель засміялася. За вечерею вона була в чудовому гуморі. Вони сиділи за круглим великим — два метри завширшки — столом із червоного дерева, на який Етель щодня сама ставила квіти. Поруч із горою квітів Ллойдова голова здавалася химерною, немов бурий череп мумії. Етель весь час услуговувала батькові. Він повинен був їсти тільки те, що вона йому дозволяла, а коли чогось не давала, то сміялася, як дитина. Лікарі забороняли Ллойдові їсти все, що він любив.
Його обличчя скривилося від задоволення, коли Етель поклала йому трохи омарів у майонезі.
— Сьогодні ми не будемо такі сурові, dad [89] , — сказала вона.— Адже у нас гість — містер Аллан!
— Приходьте як можна частіше, Аллан! — проквоктав Ллойд.— Коли ви тут, вона добріша до мене.
Етель не проминала нагоди показати Алланові, яка вона йому рада.
Після вечері вони пили каву у високій залі, схожій на пальмову оранжерею. У величезному каміні — чудовому, дорогому й справжньому творі доби ренесанс — палали навдивовиж добре імітовані, великі букові поліна.
89
Тату (англ.).
Десь плюскотів невидимий водограй. У залі стояли такі сутінки, що всі троє бачили тільки постаті одне одного. Ллойд мав берегти свої запалені очі.
— Заспівай нам, доню! — сказав Ллойд і припалив велику чорну сигару. Такі сигари виготовляли для нього в Гавані й були єдиною розкішшю, яку він собі дозволяв.
Етель похитала головою.
— Ні, dad, Аллан не любить музики. Бурий череп мумії повернувся до Аллана.
— Ви не любите музики?
— Я не маю слуху,— відповів Аллан. Ллойд кивнув головою.
— Інакше й бути не може,— почав він по-старечому розважливо, статечно.— Ви повинні думати, музика вам не потрібна. Зі мною замолоду було те саме. Та коли я трохи постарів і теж відчув потребу помріяти, я раптом полюбив музику. Музика — це тільки для дітей, жінок та людей з недужою головою...
— Фе, батьку! — вигукнула Етель.
— Я користуюся привілеями свого віку, Аллан,— розбалакував далі Ллойд.— А втім, до музики мене привчила Етель — моя маленька Етель, що сидить отам і сміється зі свого батька!