Твердиня
Шрифт:
Гірська хвороба, до якої мандрівники встигли трохи адаптуватися, біля Саксайуамана підступила з новою силою. Низький тиск, розріджене повітря викручували їх на всі лади. Погана прохідність гірських стежок підливала масла у вогонь, висмоктуючи останні сили. Що п’ять хвилин хлопці і дівчина спинялися і присідали обабіч широких, подзьобаних часом сходів, що нескінченним полотном здіймалися до таємничих мурів. Кожен рух, найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавався гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце тріпотіло, ганяючи по жилах позбавлену кисню кров. Хоча Саксайуаман був вартий того. Наблизившись упритул, Сьома з Левком роздивлялись височенний мур, Семен водив по ньому руками, не вірячи власним очам: грандіозна кам’яна
27 липня друзі пройшли пішки майже двадцять кілометрів, піднявшися з 3360 до 3765 метрів над рівнем моря, відвідавши, крім Саксайуамана, ще три «інкські» фортеці, частину з яких Левко і Семен бачили на фотографіях Ґуннара Іверса: К’єнко (центр поклоніння богам родючості), Пука Пукара (військовий пост, який одночасно правив за склад провіанту) і Тамбомачай (купальні для інкської знаті).
Вони поверталися назад до Куско вже у темряві.
XXVI
27 липня 2012 року, 19:48 (UTC-55)
Хостел «Samay Wasi Youth»
– Айк Мітчелл, – простягнув долоню високий двадцятирічний хлопчина з гострим підборіддям і відстовбурченими вухами.
– Ґрем Келлі. – Мулат потиснув руку. – Ти звідки?
– Броктон, [71] Массачусетс.
– Чикаго, – випереджаючи запитання, повідомив Ґрем.
– Круто, – кивнув Айк.
У загальній залі було галасливо, і це не дозволяло розслабитись. Ніч видалась холодною, кусюче крижане повітря погнало народ з відкритої тераси до кімнат відпочинку на першому поверсі хостела.
71
Броктон – місто у штаті Массачусетс на північному сході США, 94 тис. жителів (2010). Є батьківщиною відомого боксера важковаговика Рокі Марчіано.
Левко, підібгавши ноги, тонув у зручному кріслі, проте почувався некомфортно. По-перше, він ущент вимотався. Тривале лазіння по руїнах, розріджена атмосфера, передозування інформацією вицідили всі сили. Не було снаги підняти чашку з чаєм. А по-друге… Перед Левковим кріслом стояв продовгуватий стіл, що займав майже половину зали; його обліпили вихідці з Північної Америки: канадці й американці. Як і всі, вони пили чай з листя коки, ділилися враженнями, голосно сміялися. Серед них були Ґрем і Сатомі. Ґрем – зрозуміло, він американець, цебто «свій», а Сатомі була милою, вічно усміхненою японкою, яку радо зустрічали в будь-якій компанії.
Левко сидів відособлено.
– Це моя дівчина, Меґан. – Айк представив Ґрему худюще плоскогруде дівчисько із задерикуватими чорними очима, а потім по черзі показав на хлопців, що сиділи далі вздовж стола: – А це мої друзяки Ленс та Едді. – На вигляд нікому з них не було більше двадцяти.
– Здоров, чуваки! – підняв руку мулат.
Хлопці відповіли на вітання і повитягали голови, всім своїм виглядом показуючи, що чекають, коли їх новий знайомий представить супутницю.
– Це моя подруга Сатомі. Зі мною ще Лео. – Ґрем недбало тицьнув рукою за спину; потім розвернувся, намацав поглядом Яна у суміжній залі і нерозбірливо доказав: – Ян і… і Сем, який уже хропе нагорі.
– Привіт, Сатомі! – гуртом привітались Ленс та Едді. Українця і чеха не удостоїли й поглядом.
– Привіт, хлопці! – з потішним акцентом відповіла японка.
Левко сидів відразу за ними, водив пальцем по прохололій чашці і скреготів зубами. Хлопцю кортіло підсісти, вклинитись у компанію (це виглядало б нормально у молодіжному хостелі), але він почав комплексувати: через зовнішній вигляд, через інше почуття гумору, через слов’янський акцент і т. д. і т. п.
У сусідній кімнаті, що була продовженням загальної зали, було трохи вільніше. Кілька бекпекерів дивилися другосортний бойовик початку дев’яностих, вибравши фільм з колекції старих VHS-відеокасет, доступних у хостелі; якась дівчина, обіпершись на диван, напівлежала на підлозі і з навушниками у вухах читала «Мізері» Стівена Кінга (потерте видання у м’якій палітурці); неподалік двоє дівчат (також на підлозі) грали у настільну гру, яку дістали з шафи на рецепції; а з іншого боку кімнати, попід сходами, що піднімались на другий поверх, троє хлопців приклеїлися до комп’ютерів з архаїчними коробкоподібними моніторами. Один з цих трьох – Ян Фідлер – писав листи додому. Сьоми не було. Поскаржившись на втому, він піднявся до спільної спальні і, мабуть, спав.
– Чим займаєшся? – поцікавився Ґрем у Айка.
Левко несамохіть слухав розмову.
Айк кілька разів знизав плечима.
– Та нічим. Звалив з дому, подорожую. Мій старий після школи надумав запроторити мене до МІТ, [72] навіть за перший курс заплатив, але воно мені… – Хлопець витиснув криву усмішку і розвів руками. – Знаєш, мені той диплом треба, як друга дірка в задниці. То я й подався світами. Вже півроку дома не був.
– Ти не схотів до МІТ? – Ґрем здивувався. Для багатьох ровесників Айка МІТ був недосяжною мрією.
72
МІТ (читається «ем-ай-ті», англ. Massachusetts Institute of Technology) – Массачусетський технологічний інститут, приватний університет і дослідницький центр, розташований у Кембріджі (штат Массачусетс, США), один із найвідоміших і найбільш престижних навчальних закладів світу. 77 випускників МІТ є лауреатами Нобелівської премії, це рекордний показник. Рік навчання в МІТ коштує 57 тисяч доларів, включаючи проживання.
– Предки мають власну фармацевтичну компанію. Зараз справи не дуже, особливо через тиск з боку «Пфайзера», [73] але старий все одно впирається, не хоче продавати. Для нього то справа всього життя, шариш? – Айк сьорбнув чаю. – Але я думаю, що то лиш питання часу. Старому вже довелося продати їм кілька патентів.
– Патентів на що?
– На ліки. «Bextra». Чув таке?
– Ні.
– Це популярне знеболювальне. Словом, «Пфайзер» так чи інакше дотисне старого, і він продасть компанію. Грошей має вистачити до кінця життя. На біса мені вчитися?
73
«Pfizer» – одна з найбільших фармацевтичних компаній світу зі штаб-квартирою в Нью-Йорку. Має ліцензією на випуск багатьох популярних препаратів, зокрема «Ліпітор» (для зниження холестерину в крові) та «Віагра».
– Розумію… – протягнув Ґрем. – А зараз із бабками як?
– Надсилають. – Айк самовдоволено хмикнув. – Куди вони дінуться? Це ж предки.
Левко заскреготів зубами сильніше.
– Щастить тобі, – зморщив лоба мулат.
– А в тебе що?
– Схожа історія. Батько працював у консалтинговій фірмі, коли звільнявся, отримав пакет акцій як бонус. Це, звісно, не власна компанія, але на життя вистачає.
– Геморою менше, – вставив ремарку Айк.
– Стопудово. Коротше, мене запроторили в Королівський технологічний інститут у Швеції.
– А, чув про такий. То ти живеш у Стокгольмі?
– Живу. Правда, на другому курсі я кинув університет.
– І? – очікувально вигнув брову Айк.
Тепер уже Ґрем розвів руками.
– І грошей мені більше не дають, – зітхнув.
– За що ж ти живеш? – здивувалася Меґан.
– Викладаю англійську.
Дівчина хіхікнула:
– Добре бути американцем.
– А шведки як? Класні? – нібито ховаючись від Меґан, підморгнув Айк.
– Я все чую! – Вона вліпила хлопцю потиличника.