Твердиня
Шрифт:
Айк втиснув шию і засміявся.
– Божественні! – прицмокнув Ґрем (Едді та Ленс загикали). – Але японки кращі. – Мулат покосився на Сатомі.
Сатомі зашарілася.
– Де Нейт? – нараз стрепенувся Ленс, окинувши поглядом залу.
– Мабуть, пішов у місто, – кинув Едді. – Як завжди по пійло.
– О-о-ох, – простогнала Сатомі, – як він може пити на такій висоті?
Меґан з Айком перезирнулися.
– Ну, ми третій день у Куско, – зауважив хлопець. – Адаптувались.
– І ти не знаєш Нейта, – прищурившись, доказала чорноока американка. – Він, якщо не увіллє в себе чогось, що горить, робиться скаженим.
– Він завжди скажений, – пробасив з-за її спини Ленс.
Решта відповіли одностайним реготом.
Левку
Впадало в очі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділились на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі – вісімнадцяти-двадцятирічні янґстери, [74] ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох з яких подорож у Перу стала першим вильотом за межі Сполучених Штатів. Другий складався з більш зрілих хлопців та дівчат віком від двадцяти восьми до тридцяти двох років. Ззовні значні відмінності не проступали, і перші й другі були підтягнутими, засмаглими, хлопці – з відпущеними бородами. Розбіжності пробивались у деталях: старша група мала дорожчі, хоч і не найновіші смартфони («iPhone 4S», «Samsung Galaxy S II»), дорогі фотоапарати, планшетні комп’ютери; молодші користувалися дешевими і більш популярними серед молоді телефонами, з їх кишень стирчали звичайні «мильниці», а планшетів не було взагалі. Різнився також одяг. Молодші шукали компроміс між зручністю і стилем. Одяг мав хай трохи, та все ж підкреслювати належність до тієї чи іншої субкультури. Старшим же було начхати, як вони виглядають. Вони в Андах, у Перу, а значить, вдяганка мусить відповідати двом головним вимогам: зручна – раз, тепла – два. Все решта не має значення.
74
Янґстери (англ. youngsters) – молодь.
Пірсингу й татуювань на відкритих частинах тіла вистачало і в тих, і в тих.
– А це хто? – Ґрем стрельнув поглядом в інший кут стола.
– Що? – не розчув Айк.
– Вони з вами?
Айк заперечно похитав головою і зневажливо цвіркнув, прикрившись долонею:
– Кануки. [75]
– А-а. – Ґрем багатозначно посміхнувся.
– Туристична група. Завтра вирушають по Дорозі Інків до Мачу-Пікчу. [76]
Раптово канадці засміялися і заляскали долонями по столу. Кануків було більше; вони здійняли такий галас, що американці надалі не могли перемовлятись, не підвищуючи голосу.
75
Кануки (англ. canucks) – сленгова назва канадців, що закріпилась за нацією з середини XIX ст., на кшталт «янкі» для американців чи «ківі» для новозеландців. Походження слова невідоме.
76
Дорога Інків до Мачу-Пікчу (англ. Inca Trail, ісп. Camino Inca) – збудована інками мережа кам’яних доріг в Андах, що веде до Мачу-Пікчу. Вздовж розташовуються поселення, тунелі, сільськогосподарські тераси та інші інкські руїни. Нині популярний маршрут для піших походів (загалом триває 4–5 днів).
Левко витягнув шию, силкуючись розгледіти причину пожвавлення.
Канадці схилились довкола сумирного щокатого здорованя двометрового зросту, який товстими пальцями відривав прозорий пластик від картонки, видобуваючи з упаковки спрей-балончик розміром трохи менший за лак для волосся. Балончик був білого кольору з чорним ковпачком дивної форми.
– Калебе, я думав, ти глузував! – гигочучи, говорив невисокий кучерявий хлопчина.
– Ха-ха! Він крейзі! – сміялася смагляволиця тілиста чорнявка, нащадок мігрантів з Індії.
– Ви ще мені подякуєте, – незворушно гудів здоров’як.
Попри значні габарити, хлоп не виглядав загрозливо. Обличчя – кругле, плечі – вузькі, руки – без жодного рельєфного м’язу. Він був за кількасот гамбургерів від того, щоб стати забрезклим вайлом.
– Що там? Що то таке? – Не всі з гурту розуміли, над чим потішаються їх приятелі.
– Ось. – Калеб нарешті вийняв балончик з пластику, виставив його на всезагальний огляд і серйозно продекламував: – Газовий балончик проти ведмедів.
– Га-га-га-га-га! – розреготалась уся зала.
– Ти приволік його з Канади? – знову кучерявий.
– В Андах немає ведмедів, Калебе, – гримнув через стіл Айк Мітчелл.
– Зате є пуми, – ображено прогундосив здоровань.
Противедмежий спрей пішов по руках. Дорослі чоловіки поводились, мов діти: лякали один одного, імітуючи пирскання, принюхувались до ковпачка, – проте сміх поволі затихав, і збудження влягалось. Інцидент так би й завершився, якби цієї миті у кімнату не ввалився «скажений» Нейт.
– Ола, аміґос! Комо естас? – У правій руці він стискав коричневий паперовий пакет. Судячи з форми, всередині була літрова пляшка. Мабуть, віскі. Або щось інше, що горить.
– Друзяко! – в один голос викрикнули Едді з Ленсом. – Ми вже зачекались!
Нейт був яскравим блондином із закаляним веснянками гостроносим писком. Очі мав кольору зацукрованого меду, колючі й зверхні. Левку він не сподобався з першого погляду.
– Щось роздобув? – спитав Айк.
– Тс-с… – Нейт приклав пальця до губ, а потім тихо додав: – А то! – І під столом передав пляшку Айку. В «Samay Wasi» заборонялося приносити і розпивати щось «важче» за пиво.
– Айку, любий, тільки не треба, як учора, – невдоволено муркнула Меґан.
– А що було вчора? – зобразив дурника американець. Узяв пакет, поставивши його на стілець собі між ноги. З обгортки виткнулось горлечко, і Левко по пляшці впізнав віскі «Jameson».
На лихо, саме в цю мить противедмежий спрей опинився біля веснянкуватого Нейта.
– Що за штука? – Хлопець потягнувся за балончиком.
– Газовий балончик проти ведмедів, – повідомив Едді.
– You’ve got to be kiddin’ me! [77]
77
Ви мене розводите! (амер.)
– Я тобі серйозно кажу, – замахав Едді.
Побачивши зображення ведмедя, Нейт смикнув бровами. Наступної секунди в його очах заграв шалапутний полиск.
– Чий це? – Веснянкуватий підняв балончик, стискаючи його, наче гранату, що от-от вибухне.
– Мій, – потупившися, сказав Калеб.
– Будь обережний, не сплутай зранку з дезодорантом.
Дружній вибух реготу.
– А давайте залишимо його в туалеті замість освіжувача, – підхопила нову хвилю Меґан.
– Ха-ха-ха!
– Ото комусь буде сюрприз! – хтось із канадців.
– А тебе ведмежа морда не насторожує? – Нейт труснув балончиком.
– Тоді треба замалювати етикетку, – Меґан.
– Я тобі завтра підсуну замість лаку для волосся.
Меґан показала Нейту язик:
– Я не користуюсь лаком для волосся у подорожах, телепню.
Несподівано до розмови підключився один з товаришів Калеба. Покрутивши в руках рештки упаковки, він надибав цінник:
– Калебе, ти заплатив за цей лайномет тридцять п’ять баксів? Бодай тебе розірвало, друже!