Твердиня
Шрифт:
XVII
7 квітня 2012 року, 19:39 (UTC+1)
Вілла Бенгта
Левко взяв до рук мобільний, що вже півхвилини прокручував примітивну мелодію дзвінка. Телефонував Ян Фідлер.
– Здоров, Яне! – приклав трубку до вуха.
– Привіт! Щойно говорив із Ґремом. Хоче, щоб ми зібралися завтра, треба обговорити дещо.
– Що саме?
– Каже, це стосується подорожі в Мадре-де-Діос.
– Хм… – здивувався Левко. – Не уточнював?
– Ні. Але казав, що це
– О дванадцятій?
– Так. Передай Сьомі.
– Обов’язково.
– Це все. Бувай!
– Добраніч.
XVIII
8 квітня 2012 року, 12:17 (UTC+1)
Бібліотека Королівського технологічного інституту
Стокгольм
«Сюрприз» прийшов на зустріч із американцем. За одним столом з Семеном, Ґремом, Яном і Левком у просторій залі університетської бібліотеки, безтурботно попиваючи каву, сиділа Сатомі.
– Я їду з вами, – повторила японка з незмінною, трохи знущальною посмішкою.
– Сатомі, вислухай мене, – пробував напоумити її українець, – ти поняття не маєш, у що встряєш. Це не поїздка на зірковий курорт, де можна дефілювати на шпильках, і навіть не вояж Європою з наплічником. Ми вирушаємо у джунглі, перед якими нерідко відступали більш підготовлені експедиції.
– Я в чудовій формі і ходила в походи. Не лякай мене, Лео. А ще в мене модний фотоапарат!
– На дідька ти їй розповів? – Левко штрикнув поглядом Ґрема.
Мулат знизав плечима:
– Ніхто не казав, що інформація про подорож конфіденційна. Ми ділилися думками, хто як збирається провести літо, і я виклав ідею поїхати пошукати загублене місто в сельві. – Американець говорив таким тоном, наче збирався в Диснейленд. І це доконало Левка.
– Йолопи, ви не шурупаєте, куди ми йдемо і що на нас чекає! Важенні наплічники, стовідсоткова вологість, міріади москітів, нетрища, крізь які треба буде рубатись, наче крізь стіну, купа всіляких гадів і павуків… павуки! – повторив він, побачивши, як здригнулась, почувши останнє слово, дівчина. – Повсюди великі, тлусті, волохаті павучища! І головне – потрапивши в нетрі, ми стаємо жахливо залежними один від одного. Якщо ми погодимося взяти Сатомі з собою, ми хоч-не-хоч переберемо на себе відповідальність за неї, бо, якщо в тропічному лісі з нею щось трапиться, ми всі будемо змушені повернути назад. Сама вона не піде, і лишити її, як ви розумієте, ми не зможемо.
– Ти згущуєш фарби, бадді, – пхекнув Ґрем.
– Ні, янкі, я не згущую фарби. Я намагаюсь розбавити думками вітер у тебе в макітрі. Якщо ми візьмемо з собою дівчину, ми не дійдемо до Паїтіті.
– Це дискримінація, – награно надула губки японка. – Я подам на тебе в суд! – і розсміялася. Попри всі спроби, ніхто не хотів сприймати всерйоз Левкові аргументи.
– Та що з вами, народ… – Українець безсило сплеснув долонями.
– Голосуємо, – відпивши кави, сказав Семен.
– Я – проти, – різко висловився Левко.
Японка скривилась і
– За! – ляснув по столу Ґрем, штовхнувши під столом ніжку Сатомі.
– І я – за! – приєднався Ян.
Спопеляючи чеха поглядом, Левко покрутив пальцем біля скроні.
Семен, зваживши все, заговорив:
– Я, мабуть, буду проти. Це все ж таки джунглі. – Насправді Сьома думав зовсім не про небезпеки тропічного лісу, а про те, що звести разом в одній мандрівці Левка, Ґрема і Сатомі рівнозначно самогубству. Це все одно що притягти з собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину і по дорозі витанцьовувати самбу, використовуючи їх замість бубнів.
– Двоє проти двох, – засяяла Сатомі, – а оскільки, джентльмени, я претендую на місце у вашій команді, значить, мій голос також повинен враховуватись, нехай і не нарівні з вашими, але хоча б на половину чи на чверть, гадаю, це буде справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, і я їду з вами в Перу.
Ґрем з Яном розсміялись.
Левко повернувся до Сьоми і заговорив російською:
– От уперта коза!
Семен поправив окуляри і зосереджено кивнув.
– Агов! Так нечесно! – обурилась японка. – Ану переходьте на англійську! Що ти сказав? – накинулась на Левка. – Що ви задумали?
– Це помилка… – опустивши підборіддя, проказав українець.
– То ви берете мене? – Вона штовхнула Левка кулачком.
– Так, ми згодні, – підсумував Семен. – Ти повинна найближчим часом докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скинутись на туристичний GPS-навігатор і хавку (але то вже перед дорогою)… Спальник у нас для тебе є.
– Ура-а-а! – застрибала Сатомі, по черзі поцілувавши кожного з хлопців. – Дякую! От побачите, зі мною не буде проблем.
Сьома і Лео посиділи ще трохи, почекали, поки друзі розійдуться, і тільки тоді встали з-за столу. Вийшовши на широкий ґанок бібліотеки, вони, не змовляючись, перезирнулися.
– Що думаєш? – буркнув Левко.
– Це все через той грьобаний п’ятий спальник, – сказав росіянин. – Нормально так зекономили…
Без дурні: Лео думав так само.
XIX
8 квітня 2012 року, 20:20 (UTC+1)
«Kista Galleria», район Шиста, Стокгольм
Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки і неуважно водячи очима по вітринах найбільшого у Стокгольмі торговельного центру. Поряд, устромивши руки в кишені, крокував Сьома. Гудки линули хвилину, після чого мобілка писнула і на екрані висвітилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем третій раз поспіль не відповідав на дзвінок.
– Дивно… – сам до себе прошепотів українець, позираючи на годинник.
– Ти чого йому так надзвонюєш? Щось термінове?
Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких апетитно повіювало турецькими, тайськими та індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав: