Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Кафка Франц

Говорити далі мандрівник йому не дав.

— Як же я вам допоможу?! — вигукнув він. — Це просто неможливо. Я не маю змоги ані підтримати вас, ані зашкодити вам.

— Ви маєте таку змогу, — відповів офіцер.

Мандрівник не без остраху завважив, що офіцер стис кулаки.

— Таку змогу ви маєте, — ще наполегливіше повторив офіцер. — У мене є план, і він повинен удатися. Ви гадаєте, що вашого авторитету не досить. А я знаю, що його досить. Та навіть якщо припустити, що ви маєте рацію, то хіба не варто задля збереження такого методу судочинства спробувати будь-які, можливо, навіть недостатні засоби? Тож вислухайте мій план. Задля його здійснення треба насамперед, щоб ви сьогодні в колонії висловлювалися про цей метод якомога стриманіше. Якщо вас не спитають напрямець, не висловлюйтесь узагалі, в жодному разі; а висловлюватись ви повинні коротко й непевно; нехай бачать, що розмовляти про це вам нелегко, що ви прикро вражені, що якби вам довелося говорити

відверто, то ви не стрималися б і просто вибухнули б прокляттями. Я не вимагаю, щоб ви брехали, аж ніяк; ви повинні лише коротко відповідати: «Так, я був свідком виконання вироку» або: «Так, я вислухав усі пояснення». Тільки це, більш нічого. Адже для прикрого враження, яке мають помічати у вас усі, вам приводів досить, хоча й інших, ніж комендантові. Він, звісно, витлумачить ваші відповіді зовсім не так, по-своєму. На це мій план і розрахований. Завтра в комендатурі під орудою коменданта відбудеться велика нарада за участю всіх високих чиновників управління. Комендант уміє, звичайно, влаштовувати з таких нарад видовиська. Там поставили навіть галерею, яку щоразу заповнюють глядачі. Я теж змушений брати участь у таких нарадах, хоч у мене там усі нутрощі вивертає. Вас, певна річ, запросять також, у будь-якому разі, а якщо сьогодні ви поводитиметесь відповідно до мого плану, то не лише запросять, а й настійливо попросять прийти. Але якщо вас з якої-небудь незбагненної причини не запросять, то вам доведеться зажадати запрошення самому; в тому, що тоді ви його дістанете, можна не сумніватися. Одне слово, завтра ви сидітимете з паніями в комендантській ложі. І комендант час від часу поглядатиме вгору, щоб переконатися, що ви таки є. Після всіляких дріб’язкових, смішних, розрахованих лише на публіку питань — переважно це будівельні роботи в порту, щоразу ті самі будівельні роботи в порту! — мова зайде й про судочинство. Якщо комендант такої ініціативи не виявить чи зволікатиме з нею, то я подбаю про це сам. Я встану й доповім про сьогоднішнє виконання вироку. Дуже коротко, просто доповім, і все. Щоправда, доповідати про це там не заведено, але я все ж таки доповім. Комендант подякує мені, як завжди, з привітною усмішкою і не стримається, щоб цією слушною нагодою відразу й скористатись. «Щойно ми вислухали доповідь, — почне він так або приблизно так, — про виконання вироку. Зі свого боку, я хотів би лишень додати, що свідком саме цієї страти став великий дослідник, що, як усі ви знаєте, своїм візитом виявив нашій колонії надзвичайно високу честь. З огляду на його присутність тут сьогоднішнє наше засідання також набуває особливого значення. То чи не поцікавитися нам у цього великого дослідника, якої він думки про саму страту за давнім звичаєм, а також про метод судочинства, що передує страті?» Усі, звісно, схвально плескають у долоні, і я — найгучніше. Комендант уклоняється вам і каже: «Тоді я від імені всіх присутніх звертаюся до вас із таким питанням». І ось ви підходите до парапету. Руки покладіть так, щоб їх усі бачили, а то панії схоплять їх і почнуть гратися пальцями… Нарешті ваше слово. Не знаю, як я переживу ці напружені години, що доти лишилися. Не обмежуйте себе у своєму виступі нічим, кажіть правду на повен голос, перехиліться через парапет і прокричіть — атож, прокричіть свою думку, свою непохитну думку комендантові просто в очі. Та, може, ви цього не хочете, може, не така у вас вдача, може, у вас на батьківщині в такій ситуації поводяться інакше? Це теж резонно, цього теж цілком досить; не вставайте взагалі, скажіть лише кілька слів, промовте їх навіть пошепки, щоб почули хіба що чиновники, які сидітимуть унизу під вами, досить і цього; навіть не треба згадувати про те, що при виконанні вироку не було глядачів, що скреготало колесо, що порвався пасок і про повсть, від якої зводить на блювоту; ні, все це я беру на себе, й повірте: якщо після мого виступу він не вискочить із зали, то мої слова все ж таки поставлять його навколішки, і йому доведеться сказати про колишнього коменданта: «Я схиляю перед ним голову…» Такий мій план. Чи згодні ви допомогти мені здійснити його? Ну, звісно, згодні, ба більше, зробити це — ваш обов’язок!

Офіцер схопив мандрівника за обидві руки й, важко дихаючи, зазирнув йому в очі. Останні слова він прокричав так, що навіть солдат із засудженим насторожилися, хоч ні той, ні той нічого й не зрозумів; обидва кинули хапати рис і, не перестаючи жувати, звели очі на мандрівника.

Відповідь, яку цей мав дати, від самого початку була для нього очевидна; надто багато він побачив на своєму віку, щоб тепер сумніватися; він був загалом чоловік чесний і страху не знав. І все ж тепер, дивлячись на солдата й засудженого, мандрівник на мить завагався. Та, зрештою, сказав те, що й мав сказати:

— Ні.

Офіцер закліпав очима, не зводячи, однак, з нього погляду.

— Вам пояснити? — спитав мандрівник.

Офіцер мовчки кивнув головою.

— Я проти такого судочинства, — сказав мандрівник. — Ще доти, як ви виявили мені таку довіру — а нею я, певна річ, за жодних обставин не зловживатиму, — я вже розмірковував про те, чи

маю я право виступити проти цього судочинства й чи мало б моє втручання бодай якісь шанси на успіх. Мені було очевидно, до кого я мав би звернутися насамперед: до коменданта, звичайно. Завдяки вам це стало ще очевидніше, однак зміцнили мене в моєму рішенні зовсім не ви, навпаки, ваша чесна переконаність діймає мене до серця, хоч і не може збити з пуття.

Офіцер мовчав; обернувшись до машини, він поторсав одну з латунних штанг, а тоді, відхилившись трохи назад, задивився на кресляра, так ніби хотів переконатися, чи там усе гаразд. Солдат із засудженим, схоже, тим часом потоваришували; засуджений робив солдатові якісь знаки, хоч йому, міцно прив’язаному пасками, давалося це й нелегко; солдат нахилився до нього; засуджений щось прошепотів йому, й солдат кивнув головою.

Мандрівник ступив до офіцера й промовив:

— Ви ще не знаєте, що я хочу зробити. Свою думку про це судочинство я комендантові таки висловлю, але не на засіданні, а сам на сам. Та я й не маю наміру лишатися тут так довго, щоб брати участь у якомусь засіданні; завтра вранці я вже поїду чи принаймні сяду на корабель.

Офіцер, здавалося, нічого цього не чув.

— Виходить, наше судочинство вас не переконало, — промовив він радше сам до себе й усміхнувсь, як усміхається старий чоловік з дитячої примхи, ховаючи за усмішкою те, що думає насправді. — У такому разі, отже, пора, — сказав він нарешті й раптом звів на мандрівника ясні очі: в них застигла якась вимога, якийсь заклик до спільних дій.

— Пора — що? — стривожено спитав мандрівник, але відповіді не дістав.

— Ти вільний, — кинув офіцер до засудженого його рідною Мовою.

Той спершу не повірив.

— Сказав же, ти вільний, — знову промовив офіцер.

На обличчі в засудженого вперше промайнули виразні ознаки життя. Невже це правда? Чи просто скороминуща офіцерова примха? А може, це чужоземець домігся для нього помилування? Що діється? Такі запитання, здавалося, стояли в очах засудженого. Але не довго. Хай там що мав на увазі офіцер, а чоловікові хотілося, коли вже так вийшло, і справді звільнитись, і він, наскільки давала змогу борона, засмикався на ложі.

— Порвеш мені паски! — гаркнув офіцер. — Угамуйся! Зараз ми тебе відв’яжемо.

Він подав солдатові знак і разом з ним узявся до роботи. Засуджений, нічого не кажучи, тихенько посміювався й повертав обличчя то ліворуч — до офіцера, то праворуч — до солдата, хоч не забував і про мандрівника.

— Витягни його! — наказав офіцер солдатові.

Робити це довелося досить обережно — борона була над самим засудженим. Через свою нетерплячку той уже дістав кілька невеликих рваних ран на спині.

Але офіцера тепер він, по суті, не цікавив. Той підійшов до мандрівника, знову видобув свого шкіряного гаманця, пошпортався в ньому і, знайшовши нарешті потрібного аркушика, показав його мандрівникові.

— Читайте, — кинув офіцер.

— Не можу, — відповів мандрівник, — я ж бо сказав, що прочитати цього не можу.

— Придивіться краще, — мовив офіцер і став поруч із мандрівником, щоб читати разом.

Коли не допомогло й це, він заходився мізинцем виводити в повітрі над папером (немовби торкатися його не можна було в жодному разі) літери, щоб мандрівникові так було легше читати. Мандрівник теж докладав зусиль, щоб хоч якось догодити офіцерові, але однаково нічого не виходило. Тоді офіцер почав називати літеру по літері, а тоді прочитав напис іще раз повністю.

— Тут написано: «Будь справедливий!» — сказав він. — Тепер-бо ви можете прочитати.

Мандрівник схилився над папером так низько, що офіцер, потерпаючи, коли б той не торкнувся його, відвів руку з аркушиком убік; мандрівник більш нічого не сказав, та було очевидно й так: прочитати напис він і досі не може.

— Тут написано: «Будь справедливий!» — промовив офіцер ще раз.

— Можливо, — сказав мандрівник. — Я вірю, що написано саме це.

— Гаразд, — кинув офіцер, принаймні вже бодай трохи задоволений, і з аркушиком у руці поліз на драбину; вгорі він надзвичайно обережно уклав аркушика до кресляра й заходився цілком по-новому, здавалося, ладнати трибковий механізм; робота ця була дуже напружена, з-поміж трибків траплялися, мабуть, і зовсім маленькі, й часом голова офіцера геть зникала у креслярі — так пильно слід було оглядати трибковий механізм.

Мандрівник невідривно спостерігав знизу за цією роботою, в нього затерпла шия, а від яскравого, залитого сонцем неба різало в очах. Солдат із засудженим були заклопотані лише один одним. Сорочку й штани засудженого, які вже лежали в ямі, солдат дістав звідти, підхопивши їх вістрям багнета. Сорочка виявилася страшенно брудною, і засуджений сполоснув її в цеберку з водою. Коли він одяг сорочку й штани, обидва — і солдат, і засуджений — гучно зареготали, бо ззаду одяг був згори донизу розпорений. Засуджений, мабуть, подумав, що має трохи розвеселити солдата, й закрутився перед ним у своєму розтятому навпіл одязі, а солдат, присівши навпочіпки, ляскав себе по колінах і сміявся… І все ж обидва намагалися стримуватись, адже поруч були ці два добродії — офіцер і чужоземець.