Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
Шрифт:
— Так, звичайно, я грав комедію! Комедію! Гарне слово! Чим ще може втішатися старий овдовілий батько? Скажи — і поки відповідатимеш мені, побудь цю коротку хвилину моїм люблячим сином, як був раніше, — що ще я, старий чоловік, якого цькують підлеглі в його ж крамниці, міг би робити в цій темній кімнаті? А мій син розкошував собі, укладав угоди, які я підготував, мало не на голові ходив з радощів і дивився на батька з гонористим виглядом людини честі! Думаєш, я не хотів би тебе любити? Я, що тебе породив?
«Зараз він нахилиться вперед, — подумав Ґеорґ, — хоч би не впав і не покалічився!». Це слово пронизало його
— Стій там, де стоїш, ти мені не потрібен! Думаєш, у тебе ще вистачить сили підійти до мене, і ти не підходиш тому, що сам не хочеш? Не дури себе! Я ще багато дужчий за тебе. Сам я, може, й мусив би поступитися, але мені віддала свою силу мати, з твоїм приятелем ми тісно пов’язані, твої клієнти ось тут, у мене в кишені!
«Навіть у спідній сорочці він має кишені!» — подумав Ґеорґ, а ще подумав, що цією фразою міг осмішити батька перед цілим світом. Ця думка тільки на мить майнула в його голові, потім, як усе сьогодні, він її забув.
— Візьми за руку свою наречену і спробуй з’явитися мені на очі! Я її так відшию від тебе, що з неї аж пір’я летітиме!
Ґеорґ скривив губи, наче не вірив йому. Батько лише кивнув головою в той куток, де стояв Ґеорґ, підтверджуючи тим, що він не жартує.
— Як ти мене сьогодні розважив, коли прийшов і спитав, чи писати приятелеві про свої заручини. Та ж він усе знає, дурню, все знає! Я написав йому, бо ти забув забрати в мене перо й папір. Тому він роками вже не приїздить, бо знає все у сто разів краще за тебе, твої листи він, не читаючи, жмакає і кидає в кошик на сміття, а мої читає і перечитує!
Він так захопився, що замахав рукою над головою.
— Він знає все в тисячу разів краще за тебе! — крикнув він.
— У десять тисяч разів! — мовив Ґеорґ, щоб висміяти батька, але ще на його устах слова ці набули вкрай поважного звучання.
— Я вже роками чекаю, що ти прийдеш до мене з цим питанням! Думаєш, мене ще щось журить? Думаєш, я газети читаю? На! — І батько кинув Ґеорґові газету, що якимось дивом потрапила разом із ним до ліжка. Газета була стара, Ґеорґ навіть не знав такої. — Як довго ти вагався, поки остаточно зважився! Мати встигла померти, їй не довелось натішитися такою радісною подією, приятель сходить нанівець у своїй Росії, він уже три роки тому був такий жовтий, що хоч на цвинтар неси його, а я — сам бачиш, який я став. Ти ж не сліпий!
— То ви шпигували за мною! — крикнув Ґеорґ.
— Ти, мабуть, хотів це сказати раніше, — співчутливо, ніби між іншим, мовив батько. — Воно вже ні до чого. — І додав голосніше: — Отже, тепер ти знаєш, що діялося навколо тебе, досі ти знав тільки про себе! Властиво, ти був невинною дитиною, але найпевніше ти був сатаною в людській подобі! А тому знай: я засуджую тебе на смерть у воді!
Ґеорґ відчув, наче його щось жене з кімнати, у вухах у нього ще лунав гуркіт, з яким батько впав на ліжко. На сходах, якими він збіг, наче похилою площиною, він налетів на служницю, що підіймалася нагору прибрати в помешканні.
— Господи! — вигукнула вона й затулилася фартухом, але Ґеорґ був уже за дверима.
Він вискочив за хвіртку й перебіг дорогу. Його тягло до річки. Він учепився в поруччя, немов голодний у шматок хліба, і перекинув через нього ноги, як добрий гімнаст, бо замолоду справді був добрим гімнастом на гордість своїх батьків. Міцно тримаючись дедалі слабшими руками за поруччя, він
— Дорогі батьки, я ж завжди любив вас.
І відпустив руки. Саме тієї миті на мості був жвавий рух.
(Переклав Євген Попович)
У виправній колонії
— Це — апарат особливий, — сказав офіцер ученому-мандрівникові, майже зачудованим поглядом окидаючи, звичайно ж, добре знайомий йому пристрій.
Мандрівник, схоже, лише з ввічливості прийняв пропозицію коменданта побути на виконанні смертного вироку одному солдатові, засудженому за непослух і образу начальника. Та й у самій виправній колонії ця страта аж такого великого зацікавлення, судячи з усього, не викликала. У кожному разі тут, у цій невеликій, але глибокій піщаній долині, зусібіч оточеній голими схилами, виявився, крім офіцера та мандрівника, лише сам засуджений — дубуватий широкоротий чоловік зі скошланою кучмою на голові й зарослим обличчям — та ще солдат, що тримав у руках важкого ланцюга, від якого тяглися тоненькі ланцюжки: ними, скріпленими поміж собою ще й окремими ланцюжками, засуджений був прикутий за шию, зап’ястки та щиколотки на ногах. У всьому вигляді засудженого прозирала, до речі, така собача відданість, що складалося враження, ніби його спокійно можна відпустити погуляти на схилах, а тоді перед початком страти лише свиснути — і він одразу прибіжить.
Мандрівника не дуже цікавив пристрій, і він вочевидь досить байдуже походжав туди-сюди за спиною в засудженого, тоді як офіцер був заклопотаний останніми приготуваннями — то залазив під глибоко вкопаний у землю пристрій, то підіймався приставною драбиною нагору й оглядав його верхні вузли. Роботи ці можна було перекласти, власне, й на якого-небудь механіка, одначе офіцер виконував їх сам, і то вельми ретельно — чи то він був таким великим шанувальником цього пристрою, чи то довірити ці роботи нікому іншому не можна було з інших причин.
— Отепер усе готово! — нарешті вигукнув він і зліз із драбини.
Він був страшенно зморений, дихав, широко роззявляючи рота, а з-під комірця його мундира виглядали дві застромлені туди тоненькі жіночі носові хустини.
— Ці мундири для тропіків, либонь, усе ж таки надто важкі, — зауважив мандрівник замість того, щоб, як очікував офіцер, поцікавитися пристроєм.
— Ну, звісно, — відказав офіцер, миючи забруднені мастилом руки в заздалегідь наготовленому цеберку з водою, — але вони для нас — частинка батьківщини; ми не хочемо втрачати батьківщину… Одначе погляньте на цей апарат, — відразу додав він і, витираючи рушником руки, показав на пристрій. — Досі доводилося працювати руками, а тепер апарат функціонує вже цілком самостійно.
Мандрівник кивнув головою й перевів погляд туди, куди показував офіцер. А цей, щоб устерегтися від будь-яких несподіванок, промовив:
— Неполадки, звичайно, трапляються, але сьогодні, гадаю, обійдеться без них. Хоча готовим слід бути все ж таки до всього, адже апарат має працювати дванадцять годин безперервно. Та якщо неполадки й стануться, то лише зовсім дрібні, і ми їх негайно усунемо… Чи не хочете посидіти? — спитав він нарешті й, діставши з купи плетених крісел одне, запропонував його мандрівникові.