Твори в 4-х томах. Том 4

Хемингуэй Эрнест Миллер

— А тепер розіграємо другу, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо.

Він із тих снобів і зануд, що їх навіть подумки називаєш обома іменами й прізвищем, подумав Томас Хадсон, і інакше, як про снобів і зануд, про них і не думаєш. Щось на зразок тих, що додають до свого імені та прізвища слова «син» чи «онук». Томас Хадсон онук. Томас Хадсон г…к.

— А ви часом не Ігнасіо Натера Ревельйо онук?

— Звісно, що ні. Ви ж добре знаєте, як звуть мого батька.

— Ваша правда. Таки знаю.

—

І як діда звуть, знаєте. Облиште свої дурниці.

— Постараюся, — сказав Томас Хадсон. — Я дуже старатимусь.

— Постарайтеся, — мовив Ігнасіо Натера Ревельйо. — Вам самому від того краще буде.

Зосередившись і якнайретельніше потрусивши шкіряний стакан, наче робив хтозна-яку важку й корисну роботу, він викинув чотирьох валетів.

— Бідолашний мій друже, — сказав Томас Хадсон. Він струснув кості й з приємністю почув їхній стукіт. — Такі добрі й милі кісточки. Такі щедрі, такі хороші, — мовив він.

— Облиште дурниці й кидайте.

Томас Хадсон викинув на ледь вологу стойку трьох королів і дві десятки.

— Хочете на заклад?

— Ми й так граємо на заклад, — відказав Ігнасіо Натера Ревельйо. — На другу склянку.

Томас Хадсон з любов'ю труснув кості й викинув даму та валета.

— А тепер ідем у заклад?

— Ви однаково маєте велику перевагу. — Гаразд. Тоді беру питвом.

Він викинув короля й туза, відчувши, як вони гордо й поважно викотились із стакана.

— Щастить вам, бісова душа.

— Ще один подвійний заморожений дайкірі без цукру і що захоче Ігнасіо, — сказав Томас Хадсон. Він почав пройматися приязню до нього. — Слухайте, Ігнасіо, — мовив він. — Я ще ніколи не бачив, щоб хтось дивився на світ крізь зелені окуляри. Крізь рожеві — буває. Але крізь зелені — ні. Чи не надають вони всьому якогось трав'янистого вигляду? Так ото, наче ви на лужку? А вам ніколи не здається, ніби вас вигнали на пасовисько?

— Зелений колір найкраще заспокоює очі. Це доведено найвизначнішими окулістами.

— Ви знаєтеся з найвизначнішими окулістами? Ото, мабуть, бісове кодло.

— Я не знаю жодного з них особисто, крім свого. Але він знайомий з досягненнями інших. Він найкращий окуліст у Нью-Йорку.

— А мені потрібен найкращий у Лондоні.

— Я знаю найкращого окуліста в Лондоні. Але найкращий з найкращих — у Нью-Йорку. І я охоче порекомендую йому вас.

— Давайте розіграємо ще по одній.

— Гаразд. Вам кидати.

Томас Хадсон узяв стакан і відчув солідну, надійну вагу великих костей «Флорідіти». Він лише злегка поворушив їх, щоб не сполохати їхньої доброти й щедрості, і викинув трьох королів та даму.

— Три королі за раз. Це cl'asico [106] .

— Ви таки негідник, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо і викинув туза, двох дам і двох валетів.

— Ще один подвійний заморожений дайкірі без крихти цукру і що зволить дон Ігнасіо, — мовив Томас Хадсон до Педріко.

Педріко видав свою усмішку і замовлений коктейль. Він поставив перед Томасом Хадсоном міксер, де на дні залишилась принаймні ще одна порція дайкірі.

106

Класично (ісп.).

— Я міг би цілий день отак вас обігрувати, — мовив Томас Хадсон до Ігнасіо.

— Жахлива річ, але боюся, що таки можете.

— Кості мене люблять.

— Добре, що хоч щось вас любить.

Томас Хадсон відчув, як йому наче голкою дряпонули по черепу, що за останній місяць траплялося з ним уже не раз.

— Як це розуміти, Ігнасіо? — дуже чемно запитав він.

— А так, що меніаж ніяк не випадає вас любити після того, як ви геть вичистили мої кишені.

— А-а, — мовив Томас Хадсон. — Ну, тоді за ваше здоров'я.

— У труні б мені вас бачити, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо.

Томас Хадсон відчув, як по черепу знов шкрябонула та голка. Він простяг ліву руку до стойки й нишком, так щоб не помітив Ігнасіо Натера Ревельйо, тричі легенько постукав по ній зі споду пучками пальців.

— Дуже мило таке від вас чути, — сказав він. — Хочете, розіграємо ще по одній?

— Ні, — відказав той. — Я й так програв вам забагато грошей, як на один день.

— Ви не програли ніяких грошей. Тільки питво.

— Я маю звичай платити за нього.

— Ігнасіо, — мовив Томас Хадсон. — Це вже втретє сьогодні ви говорите такі речі, які починають мене дратувати.

— Та я й сам роздратований. Нехай би з вами хтось так брутально повівся, як той ваш клятий посол зі мною.

— Кажу вам, я не хочу про це чути.

— Ось ви який. А кажете, я вас дратую. Слухайте, Томасе. Ми ж з вами добрі друзі. Я вже багато років знаю вас і вашого Тома. До речі, як він там?

— Він загинув.

— Пробачте, я не знав.

— Нема за що, — сказав Томас Хадсон. — Випиймо, я вас частую.

— Пробачте, будь ласка. Мені страшенно жаль. Як це сталося?

— Я ще не знаю, — відповів Томас Хадсон. — Коли дізнаюся, скажу вам.

— А де?

— І цього не знаю. Знаю тільки, де він останнім часом літав, і більше нічого.

— А в Лондоні він був, когось із наших друзів бачив?

— Та звісно. Був кілька разів, і щоразу приїздив до Уайта, і зустрічався там з іншими.