Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Звучить — наче італійський крейсер. — сказав Віллі. — Чи не було італійського крейсера з такою назвою?
— Начебто ні.
— А звучить дуже схоже.
— Дай-но я гляну на чеки, — мовив Генрі. — Скільки ти з ним прийняв, Томе?
— Чеки забрав Ігнасіо. Він програв мені те питво.
— То скільки все-таки? — спитав Генрі.
— Здається, по чотири.
— А перед тим що пив?
— Поки їхав до міста — одного «Тома Коллінза».
— А вдома?
— Та чимало.
—
— Un highbalito con agua mineral [109] , — попросила Цнотлива Ліл. — Томмі, ходім зі мною, сядемо з того краю стойки. Вони не люблять, коли я тут сиджу.
— Ану їх к бісу, — сказав Віллі. — Ми такі давні друзі й так рідко бачимося, то щоб нам з тобою не вільно було випити там, де ми хочемо. К бісу ці дурниці.
109
Хайбол з мінеральною водою (ісп.).
— Авжеж, ти тут цілком на місці, моя голубонько, — докинув Генрі. Тоді побачив біля стойки двох плантаторів, знайомих його батька, і, не чекаючи замовленого коктейлю; подався до них.
— Вважайте, що його вже нема, — сказав Віллі. — Тепер він і про ту карлицю забуде.
— Він дуже неуважний, — мовила Цнотлива Ліл. — Страшенно неуважний.
— Бо отак ми живемо, — сказав Віллі. — Тільки те й робимо, що шукаємо розваг задля самих розваг. А їх, хай їм чорт, теж треба шукати вміючи.
— А от Том не неуважний, — мовила Цнотлива Ліл. — Том сумний.
— Облиш свою маячню, — сказав їй Віллі. — Чого це ти розпатякалась? Той, бач, неуважний, а той сумний. А то я був жахливий. Ну й що? З чого б то якась шльондра мала судити про людей? Чи ти не знаєш, що тобі належить бути веселою?
Цнотлива Ліл заплакала — справжніми слізьми, ще більшими й ряснішими, ніж ті, що їх ллють у кіно. Вона могла будь-коли отак заплакати: і якщо захочеться, і якщо потрібно, і якщо хтось образить.
— Ця шльондра плаче такими слізьми, якими й моя мати ніколи не плакала, — мовив Віллі.
— Віллі, не смій мене так називати.
— Годі, Віллі, — сказав Томас Хадсон.
— Віллі, ти жорстокий, лихий чоловік, і я терпіти тебе не можу, — мовила Цнотлива Ліл. — Просто дивно, чому такі люди, як Томас Хадсон і Генрі, знаються з тобою. Лихий ти чоловік, і язик у тебе паскудний.
— Ти ж дама, — сказав Віллі. — Тобі не личить говорити такі слова. Назвати когось паскудним — це вже образа. Однаково що плюнути на кінець сигари.
Томас Хадсон поклав руку йому на плече.
— Пий собі, Віллі. Всім нам невесело на душі.
— Генрі весело. От сказати б йому те, що ти сказав мені, то враз би стало сумно.
— Ти ж сам мене спитав.
— Та не про те мова. А от чому ти досі не виплеснув із себе те кляте горе? Чому вже два тижні носиш його на душі?
— Горя не виплеснеш.
— То ти плекаєш його в собі, — сказав Віллі. — От уже не думав, що ти такий клятий горелюб.
— Годі, Віллі, мені це не потрібне, — спинив його Томас Хадсон. — Я дуже тобі вдячний, але розраджувати мене ні до чого.
— Ну-ну, плекай собі своє горе. Але добра з того не буде. Можеш мені повірити, я сам скуштував цієї капості донесхочу.
— Я теж, — сказав Томас Хадсон. — Так що не пускай бульки.
— Он як? То, мабуть, у тебе міцніші нерви. Але останнім часом вигляд ти маєш досить потовчений.
— Просто багато п'ю і дуже стомився, а відпочити ще не встиг.
— Від твоєї щось чути?
— Аякже. Три листи.
— Ну і як?
— Гірше й бути не може.
— Он як, — сказав Віллі. — Ну що ж, плекай і це, хоч щось та матимеш.
— Я й так щось маю.
— Ще б пак. Кота Бойза, що закоханий у тебе. Знаю, бачив. Як він там, той старий волоцюга?
— Та все так само.
— Мене просто нудить від того бісового кота, — сказав Віллі. — їй-богу.
— Дуже тяжко йому все це дається.
— А я що кажу? Якби я так уболівав душею, як цей кіт, то давно б уже з глузду з'їхав. Ти що питимеш, Томасе?
— Ще раз те саме.
Віллі обняв Цнотливу Ліл за широкий стан.
— Слухай, Ліл, — мовив він. — Ти хороша дівчина. Я не хотів тебе образити. Ти вже пробач. Просто накотило на мене.
— Більш ніколи такого не казатимеш?
— Ні. Аж поки знову не накотить.
— Бери своє питво, — сказав Томас Хадсон. — За твоє здоров'я, сучий ти сину.
— Оце розмова, — озвався Віллі. — Оце впізнаю старого морського вовка. Сюди б зараз того кота Бойза, нехай би попишався тобою. То ти збагнув, що я мав на думці, коли казав поділитися?
— Еге ж, — відповів Томас Хадсон. — Збагнув.
— От і добре, — мовив Віллі. — І годі про це. Геть сміття без вороття. Ви погляньте на цього чортяку Генрі. З нього ж так і ллє. І чого він пріє, та ще такого холодного дня, як сьогодні?
— Через дівчат, — сказала Цнотлива Ліл. — Він на них просто схибнувся.
— Схибнувся, кажеш? — перепитав Віллі. — Та йому просвердли в голові дірку, то звідти так і попре жінота. Схибнувся. Ти що, сильнішого слова не знайшла?