Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Voy a tomar otro de estos grandes sin az'ucar [123] , — мовив він до Серафіна.
— En seguida [124] , доне Томасе, — озвався Серафін. — Хочете побити свій рекорд?
— Ні. Просто п'ю собі тихо-спокійно.
— Коли ви ставили рекорд, то теж пили тихо-спокійно, — сказав Серафін. — Спокійно і впевнено, від ранку до вечора. І вийшли звідси на власних ногах.
123
Ще
124
Зараз (ісп.).
— К бісу той рекорд.
— Ви маєте добру нагоду його побити, — провадив Серафін. — Якщо питимете так, як досі, й так само мало їстимете, маєте просто чудову нагоду.
— Томе, побий рекорд, — мовила Цнотлива Ліл. — Я буду за свідка.
— Свідків йому не треба, — сказав Серафін. — Я свідок. А коли буду йти, віддам рахунок Константе. Ви вже тепер випили більше, ніж на цей же час тоді, коли поставили рекорд.
— К бісу той рекорд.
— Ви в чудовій формі. П'єте добре, без упину, і поки що це на вас не впливає.
— К бісовій матері рекорд.
— Гаразд. Como usted quiere [125] . А рахунок я все-таки вестиму, може, передумаєте.
— Рахунок у нього точний, — сказала Цнотлива Діл. — Він же має копії чеків.
— А ти як думала, жінко? Ти хочеш справжнього рекорду чи липового?
— Ні того, ні того. Я хочу highbalitoз agua mineral.
125
Як вам завгодно (ісп.).
— Corno siempre [126] , — сказав Серафін.
— Я й коньяк п'ю.
— Очі б мої не бачили, як ти п'єш коньяк.
— Томе, а ти знаєш, я тут одного разу впала, сідаючи у трамвай, і мене мало не вбило.
— Бідолашна Ліл, — мовив Серафін. — У тебе в житті стільки небезпечних пригод.
— Та вже ж не те, що в тебе, — стояти цілісінький день за стойкою в дерев'яних черевиках і прислужувати п'яницям.
126
Як завжди (ісп.).
— Це моя робота, — сказав Серафін. — Я маю за честь прислужувати таким видатним п'яницям, як ти.
До них підійшов Генрі Вуд. Він став поруч Томаса Хадсона, височенний, спітнілий і дуже збуджений, бо встиг уже змінити свої наміри. Ніщо його так не тішить, подумав Томас Хадсон, як несподівана зміна намірів.
— Ми їдемо до Альфреда, в його «гріховний дім», — сказав Генрі. — Хочеш з нами, Томе?
— Віллі чекає на тебе у «Баскському барі».
— Навряд чи ми зможемо взяти з собою Віллі.
— То хоч скажи йому про це.
— Я подзвоню йому. А ти з нами не хочеш? Буде дуже весело.
— Тобі треба попоїсти.
— Я добряче пообідаю. Ну, як ти тут?
— Дуже добре, — відказав Томас Хадсон. — Просто-таки чудово.
— Хочеш побити свій рекорд?
— Ні.
— Увечері побачимось?
— Навряд.
— Якщо хочеш, я приїду й переночую в тебе.
— Ні. Розважайся. Тільки неодмінно попоїж.
— Я чудово пообідаю. Слово честі.
— Не забудь подзвонити Віллі.
— Подзвоню. Можеш не турбуватися.
— А ти не думаєш, що Віллі образиться?
— Нічого не вдієш, Томе. Я справді не можу запросити Віллі туди. Ти знаєш, як я люблю Віллі. Але є місця, куди я просто не можу брати його з собою. І ти це знаєш не гірше за мене.
— Гаразд. Але подзвони йому.
— Подзвоню, слово честі. І неодмінно пообідаю на славу. Він усміхнувся, поплескав по плечу Цнотливу Ліл і подався геть. Рухався він дуже зграбно, як на такого велетня.
— А як же ті дівчата? — спитав Томас Хадсон Цнотливу Ліл.
— Та вони досі вже втекли, — відказала Цнотлива Ліл. — У нього там зовсім нема чого їсти. І- навряд щоб випити було багато. Ну, а ти як — поїдеш туди до них чи, може, краще до мене.
— До тебе, — сказав Томас Хадсон. — Але пізніше, — Розкажи мені ще якусь веселу історію.
— Гаразд. Про що?
— Серафіне, — мовила Ліл. — Дай Томасові ще один подвійний заморожений без цукру. Tengo todav'ia mi highbalito [127] . — Тоді обернулася до Томаса Хадсона. — Про найщасливішу пору в твоєму житті. Тільки щоб не було запахів.
127
У мене ще є хайбол (ісп.).
— Без запахів не можна, — сказав Томас Хадсон. Він дивився, як Генрі Вуд переходить площу й сідає в спортивну машину дуже багатого цукрового плантатора на ім'я Альфред. Генрі був завеликий для такої машини. Та майже для всього він завеликий, подумав Томас Хадсон. Але є й такі речі, де його зріст і вага не вадять. Ні, сказав він собі. Ти ж сьогодні відпочиваєш. То й відпочивай. — Про що ж ти хотіла б почути?
— Про те, про що я тобі сказала.
Він спостерігав, як Серафін переливає коктейль з міксера у високу склянку і як піниста шапка піднімається через вінця й, закрутившись, тече на стойку. Серафін просунув днище склянки в отвір картонного футляра, і Томас Хадсон підняв її, важку, холодну, надпив чималий ковток і, перш ніж проковтнути, затримав його в роті, відчувши крижаний холод на язиці та зубах.
— Ну гаразд, — мовив він. — Найщасливішим днем у моєму житті був перший-ліпший день, коли я хлопчиськом прокидався вранці й мені не треба було йти до школи чи щось робити. Прокидався я завжди голодний і відчував, як пахне роса на траві, і чув, як гуде вітер у високому гіллі дерев, а коли вітру не було, чув тишу лісу та спокій озера й дослухався до перших вранішніх звуків. Часом то було стрекотіння рибалочки, що пролітав над водою, такою спокійною, що в ній відбивався його політ. Часом — цокання білки на котромусь із дерев коло будинку, і, цокаючи, вона часто сіпала хвостом. Нерідко то був погук кулика десь на схилі пагорба. І щоразу як я прокидався голодний, і чув оті перші вранішні звуки, і знав, що мені не треба йти до школи чи щось робити, я був щасливіший, ніж будь-коли в житті.