Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Я працюю, — сказав Арчер. — Але це рух не всенародний.
— Дуже радий знову бачити вас, містере Фредді, — мовив Томас Хадсон. — Ви також підносите мій дух.
— Вам не треба підносити дух, — сказав Арчер. — У вас усе на висоті.
— Ви хочете сказати, було на висоті.
— Було. А потім знову було. А потім знов і знов.
— З чорною мастю — ні.
— Чорна масть вам ні до чого, друже. У вас і так усе гаразд.
— Буде час, запишіть мені це, Фредді. Я залюбки читатиму вранці.
— Ви, як і раніш, маєте на своєму катері свободу дій?
— Ні. Замість свободи, я маю матеріальну відповідальність за оте залізяччя, яким його оснастили, — щось близько
— Знаю. Бачив у сейфі той папір з вашим підписом.
— Це ж чортзна-яке нехлюйство — отак його кинути.
— Ваша правда.
— У вас усі такі нехлюї?
— Ні. І взагалі останнім часом багато що змінилось на краще. Правда, Томмі.
— Ну гаразд, — мовив Томас Хадсон. — На тому й погодимось.
— А до нас зайти не хочете? У нас кілька нових хлопців, вони вам сподобаються. Особливо двоє з них симпатичні.
— Вони щось знають про наші справи?
— Та ні. Звісно, що ні. Знають тільки, що ви ходите в море, і хочуть з вами познайомитись. Вони вам сподобаються. Добрі хлопці.
— Відкладемо знайомство до іншого разу, — сказав Томас Хадсон.
— Гаразд, шефе, — мовив Арчер. — То я прийду до вас, коли наш вертеп зачиниться.
— До «Флорідіти».
— Та я ж і кажу.
— Щось у мене з головою негаразд.
— Звичайнісінька неуважливість, — сказав Арчер. — Хочете, я приведу з собою когось із тих хлопців?
— Ні. Хіба що тільки вам самому цього дуже хочеться. Там може бути хтось із мого гурту.
— Я думав, вам, волоцюгам, на березі вже й бачити один одного неохота.
— Часом нудьга бере хлопців.
— Їх слід би зганяти докупи й замикати.
— Однаково повтікають.
— Ну йдіть, — сказав Арчер. — Там уже відчинено.
Фред Арчер зайшов у двері навпроти шифрувальної кімнати, а Томас Хадсон попростував назад коридором і, не викликаючи ліфта, спустився сходами вниз. Надворі так яскраво світило сонце, що аж очам стало боляче, а з північного заходу все ще дув сильний вітер.
Він сів у машину й звелів шоферові їхати вулицею О'Рейлі до «Флорідіти». Поки машина об'їжджала площу перед будинком посольства й Ayuntamiento [104] він побачив, як високо здіймаються хвилі при виході з гавані і як раз у раз злітає вгору й важко падає буй у протоці. Море там бурхало й вирувало, і прозора зелена вода розбивалась об скелі біля підніжжя фортеці Морро, а білі гребені хвиль виблискували проти сонця.
104
Міська управа (ісп.).
На вигляд воно прекрасне, сказав він собі. Та й не тільки на вигляд — воно справді прекрасне. І я сьогодні неодмінно вип'ю за нього. О боже, подумав він, якби ж то я справді був такий залізний, яким мене вважає Фредді Арчер. А я і є такий, хай йому чорт. Завжди йду безвідмовно й завжди сам того хочу. Якого ж біса ще їм треба? Щоб я на сніданок вживав «Торпекс»? Чи застромляв його собі під пахви, як тютюн? То був би чудовий спосіб надбати жовтяницю, подумав він. А з чого ти раптом почав про це думати? Жижки затрусилися, Хадсоне? Ні, неправда, заперечив він собі. Просто кожному притаманні свої реакції. Багато з них ще й досі не класифіковано. Принаймні я цим не займаюся. Але мені справді хотілося б бути таким залізним, яким вважає мене Фредді, аніж бути просто людиною. Хоч як на мене, то просто людиною бути куди веселіше, нехай навіть і куди болісніш. Чортзна-як болісно, особливо тепер. І все-таки я б волів бути таким, яким мене вважають. Ну гаразд, годі. Про це теж не думай. Коли не думаєш про це, його наче й немає. Де там, у чорта, немає! Але такий уже мій життєвий метод, подумав він.
У «Флорідіті» було вже відчинено: він купив дві ранкові газети, «Crisol»і «Alerta» [105] , пройшов з ними до стойки й сів на високий табурет з самого краю ліворуч. За спиною в нього була стіна, що виходила на вулицю, а з лівого боку стіна за стойкою. Він замовив Педріко подвійний заморожений дайкірі без цукру, і той усміхнувся до нього своєю звичайною усмішкою, що дуже скидалась на оскал покійника, померлого від перелому хребта, проте була щира й недвозначна. Томас Хадсон узявся до газет. Бої точилися в Італії. Він не знав тих місць, де билася П'ята армія, але ті, де була Восьма, пам'ятав і саме думав про них, коли до бару зайшов Ігнасіо Натера Рєвельйо і став біля прилавка поруч нього.
105
«Горнило», «Варта» (ісп.).
Педріко поставив перед Ігнасіо Натерою Рєвельйо пляшку віскі «Вікторія», склянку з великими грудками льоду та пляшку канадської содової, і той квапливо зробив собі хайбол, а тоді обернувся до Томаса Хадсона й поглянув на нього крізь зелені скельця своїх окулярів у роговій оправі, вдаючи, ніби тільки-но помітив його.
Ігнасіо Натера Рєвельйо був високий і худий, вдягнений у білу полотняну сорочку, які носили кубинські селяни, білі штани, чорні шовкові шкарпетки й ретельно начищені коричневі англійські черевики, мав червоне обличчя, жовті вусики-щіточки й короткозорі налиті кров'ю очі за зеленими скельцями окулярів. Волосся в нього було рудувате, зализане назад. З того, як він жадібно вхопився за склянку, хтось міг би подумати, що то перша, яку він сьогодні п'є. Насправді це було не так.
— Ваш посол чинить як останній дурень, — мовив він до Томаса Хадсона.
— Тоді кепські мої справи, — сказав той.
— Ні, ні. Ви не жартуйте. Ось я вам розкажу. Але це поки Що суворо між нами.
— Ви краще пийте. Не хочу я нічого про це чути.
— А треба б. І треба б щось вдіяти.
— Ви не змерзли? — спитав Томас Хадсон, — У цій сорочці й легких штанях.
— Я ніколи не мерзну.
І ніколи не буваєш тверезий, подумав Томас Хадсон. Починаєш у маленькому барі коло дому, а сюди приходиш пити першу, вже добре набравшись. Мабуть, і не помітив, яка сьогодні погода, коли одягався. Так-так, подумав він. Ну, а ти сам? Коли ти сьогодні почав і скільки вже вихилив перед оцією першою? Не тобі кидати каменем у п'яниць. Та не в пияцтві ж річ, заперечив він сам собі. Нехай би він був п'яниця, то пусте. Річ у тім, що він страшенний зануда. А зануд жаліти нема чого й бути добрим до них нема чого. Стривай, сказав він собі. Ти ж вирішив сьогодні розважатися. То викинь усе це з голови й тішся відпочинком.
— Пропоную розіграти, хто платитиме за першу, — сказав він.
— Гаразд, — погодився Ігнасіо. — Починайте ви.
Томас Хадсон кинув кості. Випало три королі за раз, він, звичайно, на тому спинився й виграв.
Це було приємно. І хоч дайкірі від того стати смачнішим не міг, все ж приємно було викинути трьох королів за раз і виграти в Ігнасіо Натери Ревельйо, бо він був сноб і зануда, і виграш у нього немовби надавав Томасові Хадсону якоїсь особливої ваги.