Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Неправда.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Коли шхуна сіла на мілину, вони пішли попід цим берегом. Чи то шукали якоїсь поживи, чи то хотіли розвідати проходи — цього я не знаю.
— Ти думаєш, вони бачили, як ми захопили шхуну?
— Вони могли бачити або все, або нічого. Надто низько були над водою, отож навряд чи бачили.
— Але почути за вітром напевне могли.
— Мабуть, що й чули.
— То що ж тепер?
— Ти їдь на катер, а потім нехай Ара приїде по Генрі й мене. Вони ще можуть повернутися
— А як бути з Пітерсом? Ми могли б одвезти його зараз.
— Одвозьте.
— Томмі, ти зайняв позицію не з того боку, — сказав Віллі. — Я не хочу лізти з порадами, але ми обидва помилилися.
— Знаю. Коли Ара забере Пітерса, я спущуся в задній люк.
— Нехай він сам його повантажить, — сказав Віллі. — Вони можуть побачити силуети. А розгледіти те, що лежить на палубі, можна тільки в бінокль.
Томас Хадсон пояснив це Арі, і той заліз на борт і впорався з Пітерсом дуже легко й незворушно, тільки затягнув йому на потилиці робу, що закривала обличчя. Він зробив усе без надмірної делікатності, але й не грубо, і коли підняв Пітерса з палуби й спустив його головою вперед у шлюпку, то тільки й сказав:
— Дуже він закляклий.
— Недарма ж кажуть: закляк, наче мрець, — мовив Віллі. — Ти хіба не чув?
— Чув, — відповів Ара. — А в нас їх називають fiambres,цебто холодне м'ясо. Як ото закуски в ресторані: холодна риба, холодне м'ясо. Але я думав про Пітерса. Він завжди був такий гнучкий.
— Я пришлю Ару назад. Тобі нічого не треба, Томе?
— Талану, — відказав Томас Хадсон. — Дякую тобі за розвідку, Віллі.
— Ет, звичайнісіньке смердюче дільце.
— Нехай Хіль помастить тобі подряпини.
— К бісовій матері ті подряпини, — сказав Віллі. — Ходитиму як син джунглів.
Томас Хадсон і Генрі озирали із своїх люків нерівну, порізану лінію острівців, що лежали між ними та довгою затокою, якою, наче каналом, можна було вийти на відкриту воду. Тепер вони говорили, не притишуючи голосу, бо знали, що ті, інші, можуть бути аж ніяк не ближче, ніж на цих малих острівцях.
— Ти пильнуй, — сказав Томас Хадсон. — А я піду викину за борт оті їхні боєприпаси й ще раз погляну, що там є внизу.
Унизу він знайшов чимало такого, чого не помітив першого разу. Тоді підняв на палубу ящик з патронами й зіштовхнув його через борт. Мабуть, треба було розкидати їх пачками, подумав він. Та біс із ними. Він приніс до люка «шмайсер» і, виявивши, що автомат зіпсований, поклав його разом із своїм спорядженням.
Віддам Арі, нехай дивиться, подумав він. Принаймні тепер зрозуміло, чому вони не взяли його з собою. То ти гадаєш, що вони залишили того пораненого як розпорядника урочистої зустрічі, а самі вшилися? Чи, може, влаштували його якнайзручніше й подались на розвідку? Ну, і як, по-твоєму: чи багато вони бачили й чи багато знають?
— А може, варто було залишити боєприпаси як речовий доказ? — спитав Генрі.
— Тепер уже речові докази нам ні до чого.
— І все-таки завжди краще їх мати. Ти ж знаєш, які вони там доскіпливі, — візьмуть усе під сумнів, і край. А нагорі то, може, й під сумнів узяти не схочуть. Ти ж пам'ятаєш, Томе, як було з тим останнім підводним човном?
— Та пам'ятаю.
— Він аж куди зайшов у гирло Міссісіпі, а вони все брали його під сумнів.
— Це правда.
— Отож я й кажу, що треба було залишити ті боєприпаси.
— Генрі, — мовив Томас Хадсон. — Ти, будь ласка, не тривожся. Ті люди, яких вони перебили, й досі там, на острові. Ми маємо кулі від німецького автомата, видалені з них і з того мертвого німчури. Ми маємо другого мертвого німчуру й записані в судновому журналі координати того місця, де його поховано. Ми маємо оцей роздовбаний черепашатник з мерцем на носі. Ми маємо два «шмайсери». Один несправний, а другий пошкоджений гранатою.
— А що, як раптом налетить ураган і все це розмете? От вони й скажуть, що все воно дуже сумнівне.
— Ну гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Нехай усе воно буде сумнівне. А Пітерс?
— Його міг застрелити хтось із нас.
— Еге ж. І доведеться нам усе терпіти.
Вони почули шум мотора і наступної миті побачили, як Ара обходить мис. Ця шлюпка так високо задирає ніс, наче каное, подумав Томас Хадсон.
— Збирай своє залізяччя, Генрі, — сказав він. — Повертаємось на катер.
— Коли хочеш, я залюбки залишуся на цій руїні.
— Ні, ти потрібен мені на катері.
Та коли Ара підійшов до борту, він раптом передумав.
— От що, Генрі, ти побудь тут ще трохи, а потім я пришлю по тебе Ару. Якщо вони виткнуться й підійдуть до шхуни, шпурни їм у човен гранату. Переходь сюди, в задній люк, тут тобі буде просторіше. І май голову на в'язах.
— Гаразд, Томе. Дякую, що дозволив мені залишитися.
— Я б залишився сам, а тебе відіслав, але мені треба обговорити дещо з Антоніо.
— Розумію. А може, мені краще обстріляти їх, коли вони підійдуть, а вже потім кинути гранату.
— Як хочеш. Але не вистромляй голови, а гранату кинь з другого люка. І тримайся молодцем. — Він лежав за планширом підвітряного борту й подавав Арі своє спорядження. Потім і сам переліз через борт. — Тобі там, унизу, не дуже мокро? — спитав він Генрі.
— Ні, Томе. Все добре.
— Гляди не впадай у клаустрофобію [184] і добре пильнуй. Якщо вони покажуться, дай їм підійти під самий борт, а тоді вже вступай у гру.
184
Хвороблива боязнь замкненого простору.