Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Та він і слова такого не знає, — відказав Томас Хадсон. — Просто вважає, що це його обов'язок.
— Шкода, що ми з ним не були друзями.
— Коли добре прикрутить, то всі ми друзі.
— Віднині я з ним дружитиму.
— Віднині ми всі маємо безліч добрих намірів, — сказав Томас Хадсон. — Хоч би воно колись уже настало, те віднині.
XVIII
Вони лежали на гарячій від сонця палубі, озираючи берегову лінію острова. Сонце пекло їм спини, але вітер охолоджував шкіру. Спини їхні були майже такі ж темні, як обличчя тих індіанок, яких вони бачили вранці на одному із зовнішніх островів. Здається,
— Генрі, — мовив він. — Як тобі там?
— Чудово, Томе, — дуже тихо відповів той. — Скажи, граната може вибухнути сама, якщо перегріється на сонці?
— Ніколи такого не бачив. Але загалом це може підвищити її вибухову силу.
— Сподіваюсь, Ара взяв з собою води.
— А ти не помітив, вони занесли воду в шлюпку?
— Ні, Томе, не помітив. Я був заклопотаний своїм ділом.
Та ось крізь вітер до них долинуло джеркотіння підвісного мотора. Томас Хадсон обережно повернув голову й побачив, що шлюпка обходить мис. Вона сиділа у воді високо, а на кормі був Ара. Томас Хадсон впізнав його широкі плечі та чорну кучму волосся. Він знову повернувся обличчям до острова й побачив нічну чаплю, що знялася над деревами посередині острова й полетіла геть. Потім звідти випурхнули двоє лісових ібісів, трохи покружляли, а тоді, то часто лопочучи крильми, то вільно линучи в повітрі, подалися за вітром до одного з малих острівців. Генрі стежив очима за птахами, потім сказав:
— Певно, Віллі уже далеченько забрався.
— Еге ж, — мовив Томас Хадсон. — Вони злетіли з того узвишшя, що посередині острова.
— Виходить, там нікого більше немає.
— Так, якщо це Віллі їх сполохав.
— Десь там він і має тепер бути, якщо не дуже важко пробиратися.
— Ара вже близько. Гляди тепер не витикайся.
Ара завів шлюпку за похилений до води підвітряний борт шхуни й накинув кішку на планшир. Потім обережно й чіпко, як ведмідь, заліз на палубу. На шиї в нього, прив'язані до уривка грубої жилки, висіли дві пляшки — одна з водою, друга, від джину, з холодним чаєм. Він поповзом перетнув палубу й ліг поруч Томаса Хадсона.
— Як би його сьорбнути тієї водички? — обізвався Генрі. Ара поклав своє спорядження біля Хадсонового, одв'язав від жилки пляшку з водою і обережно поповз нахиленою палубою понад люками туди, де розташувався Генрі.
— Пий, — мовив він. — А купатися й не пробуй.
Він поплескав Генрі по спині, переповз назад і знову ліг поруч Томаса Хадсона.
— Томе, — сказав він, якомога притишуючи голос. — Ми нічого там не побачили. Я висадив Віллі далеко по той бік, майже навпроти нас, і поїхав на катер. Там я піднявся на борт з протилежного від острова боку. Пояснив усе Антоніо, і він добре зрозумів. Потім я заправив мотор шлюпки, налив запасну каністру й узяв пляшку води та пляшку чаю з льоду.
— Добре, — мовив Томас Хадсон. Він трохи посунувся вниз на похилій палубі й припав до пляшки з холодним чаєм. — Дуже дякую тобі за чай.
— То Антоніо згадав. Ми тоді їхали поспіхом і про дещо забули.
— Ти пересунься до корми, прикриєш той бік.
— Гаразд, Томе, — сказав Ара.
Вони лежали на сонці й вітрі, і кожен не спускав з очей острова. Час від часу там злітав птах чи два, і вони знали, що їх сполохав або Віллі, або ж ті інші.
— От, мабуть, дратується Віллі через цих птахів, — мовив Ара. — Він про них і не подумав, коли йшов.
— Еге ж, це однаково, що сигнальні повітряні кулі запускати, — відказав Томас Хадсон. Він був замислився, 1 тепер обернувся, й поглянув через плече.
Усе це дедалі менше йому подобалось. Надто багато птахів злітало над островом. Тож які тепер підстави вважати, що ті, кого вони шукають, справді там? Та й, власне, що їм там було робити? Лежачи отак на палубі, він відчував у грудях холодну порожнечу від думки, що їх обох, і його, і Віллі, ошукано. А може, вони й не мали наміру обвести нас круг пальця. Але оті птахи, подумав він; надто вже їх багато, і нічого доброго це не обіцяє. В повітря знялося ще двійко ібісів, уже недалеко від берега, і Томас Хадсон обернувся до Генрі й сказав:
— Зроби ласку, Генрі, спустись у форлюк і постеж за берегом з того боку.
— Там страшенно бридко.
— Я знаю.
— Гаразд, Томе.
— Гранати й магазини залиш, візьми тільки ni~noі одну гранату в кишеню.
Генрі обережно сповз у люк і почав видивлятися на внутрішні острівці, що заступали собою відкриту протоку. Вираз його обличчя не змінився. Але для цього йому довелося міцно стулити губи.
— Ти пробач мені, Генрі, — мовив Томас Хадсон. — Нічого не вдієш, так потрібно.
— Та я нічого, — відказав Генрі. І раптом його удавана суворість дала тріщину, і він усміхнувся своєю чарівною широкою усмішкою. — Просто я не зовсім так хотів би провести літо.
— Я теж. Але поки що все йде не так легко та просто, як нам хотілося б.
Над мангровими заростями злетів бугай, і Томас Хадсон почув його гучний крик і побачив, як птах сполохано шугнув убік за вітром. І тоді він почав простежувати шлях Віллі крізь хащу за тими зльотами птахів. Коли птахи не злітали, було очевидно, що Віллі повернув назад. Та трохи згодом вони знову фуркали вгору, і Томас Хадсон знав, що тепер Віллі пробирається навітряним краєм острова. За три чверті години він побачив велику білу чаплю, що перелякано знялась у повітря й, важко махаючи крильми, полетіла геть. І тоді промовив до Ари:
— Він уже вийшов на берег. Їдь до мису й забери його.
— Я його бачу, — за хвилю сказав Ара. — Він помахав рукою. Онде лежить біля самого берега.
— Їдь забери його і привези так само нишком.
Узявши свій автомат і засунувши в кишені по гранаті, Ара зісковзнув у шлюпку. Тоді вмостився на кормі й відштовхнувся од борту шхуни.
— Слухай, Томе, кинь-но мені пляшку з чаєм.
Для певності Ара зловив пляшку обома руками, а не однією, як робив звичайно. Він полюбляв ловити однією рукою гранати, причому пожбурені якнайдужче, і так само полюбляв прикушувати зубами ковпачки детонаторів. Але цей чай був для Віллі, а Ара добре розумів, що довелось йому знести, нехай навіть марно, і тим-то так дбайливо примостив пляшку під кормою, сподіваючись, що чай ще холодний.
— Що ти скажеш, Томе? — спитав Генрі.
— Нас пошили в дурні. Поки що.
Невдовзі шлюпка знов підійшла до борту. Віллі лежав на дні, тримаючи обома руками пляшку з чаєм. Хоч він перед тим і вмився у протоці, руки та обличчя його були подряпані й замащені кров'ю, а один рукав сорочки геть одірваний. Покусане москітами обличчя аж запухло, і скрізь, де тіло не було покрите одягом, повискакували гулі від москітних укусів.
— Немає там ніякого біса, Томе, — сказав він. — Вони на цей острів і ногою не ступали. Нікудишні ми з тобою хитруни.