Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— То що б ти зробив?
— Я став би на якір з підвітряного боку Контрабандо й почекав припливу.
— На ранок вода ще не підніметься так, як нам треба.
— У тім-то й річ. Але ж ти тільки спитав мене, що б я зробив.
— А я все-таки спробую пройти цією сучою протокою.
— Це твій катер, Томе. Але якщо ми й не зловимо їх, то зловлять інші.
— Чого це сьогодні не видно повітряного патруля з КайоФрансесу?
— Вранці літав. Хіба ти не бачив?
— Ні. А чому ти мені не сказав?
— Я думав, ти сам бачив. Отой їхній маленький гідроплан.
—
— Ну, тепер це все байдуже, — сказав Антоніо. — Слухай, Томе, далі немає двох тичок.
— Хілю, ти теж їх не бачиш?
— Не бачу жодної.
— Ну й біс із ними, — сказав Томас Хадсон. — Усе, що я зараз маю робити, це притулитись до того смердючого острівця й не сісти на косу, що тягнеться на північ і на південь від нього. Далі ми оглянемо отой більший острів з манграми, а тоді поліземо в котрусь із двох проток.
— Східний вітер вижене з них усю воду.
— Пропади він пропадом, цей східний вітер, — промовив Томас Хадсон.
Злетівши з його уст, ці слова прозвучали як страшне прокляття, найжахливіше й найдавніше з тих, що пов'язані з християнською вірою. Він знав, що образив словом одного з найкращих друзів усіх, хто виходить у море. Та, вимовивши цю клятьбу, не став перепрошувати. Навпаки — повторив її.
— Даремно ти так, Томе, — сказав Антоніо.
— Я знаю, — відповів Томас Хадсон. Потім проказав подумки, наче покаянну молитву, вже не пригадуючи до ладу того вірша: «Здіймайсь, здіймайсь, західний вітре, хай хмари дощ несуть. Щоб знов мені мою кохану обійнять і в ліжку з нею буть». Оце ж той самий бісів вітер, тільки широти різні, подумав він. Ці два вітри дмуть з різних континентів. Але обидва вони приязні, надійні й корисні. І він ще раз проказав сам до себе: «Щоб знов мені мою кохану обійнять і в ліжку з нею буть».
Тепер вода стала така каламутна, що вже не було за чим і орієнтуватись, окрім берегів обабіч та ще обмілин, коли з них зісмоктувало воду. Джордж стояв на носі з лотом, Ара з довгою жердиною. Вони замірювали глибину й гукали назад на місток.
Томас Хадсон мав таке відчуття, ніби це було вже з ним колись у моторошному сні. Вони пройшли чимало важких проток. Та саме оце, що тепер, було вже колись у його житті. А може, воно й тривало все його життя. Але тепер діялося так навально, що він почував себе і господарем становища, і воднораз його бранцем.
— Ну, як там, Хілю, видно щось? — запитав він.
— Нічого не видно.
— Дати тобі на підмогу Віллі?
— Ні. Віллі не побачить більше, ніж я.
— І все-таки нехай він буде тут.
— Як хочеш, Томе.
Через десять хвилин вони сіли на мілину.
XV
Вони сиділи на замуленій піщаній обмілині, що мала бути позначена тичкою, а тим часом відплив тривав далі. Вітер бурхав усе дужче, і вода стала зовсім каламутна. Попереду був чималенький зелений острів, що начебто й не підносився над водою, ліворуч од нього купчились дрібні острівці. Обабіч видніли узвишшя піщаної коси, що почали поступово оголюватись в міру того, як спадала вода. Томас Хадсон бачив зграї берегових птахів, що кружляли в повітрі й сідали на ті латки, шукаючи поживи.
Антоніо спустив шлюпку за борт і разом з Арою кинув носовий якір та два малі кормові.
— Думаєш, другого носового кидати не треба? — спитав Томас Хадсон.
— Ні, Томе, — відказав Антоніо. — Думаю, що не треба.
— Якщо вітер посилиться, то за припливу нас може погнати проти течії.
— Навряд, Томе. Хоча може бути й таке.
— Давай кинемо з навітряного боку малий, а великий посунемо далі в підвітряний. Тоді будемо спокійніші.
— Гаразд, — погодився Антоніо. — Як на мене, то краще це, аніж знову сісти на грунт в якійсь клятій протоці.
— Еге ж, — мовив Томас Хадсон. — Ми про це говорили.
— І все-таки краще постояти на якорі.
— Я й сам знаю. Але попросив тільки кинути другий малий якір, а великий трохи посунути.
— Слухаюсь, Томе.
— Ара любить вибирати якорі.
— Вибирати якорі ніхто не любить.
— Ара любить.
Антоніо усміхнувся й сказав:
— Ну хіба що Ара. Так чи так, а я згоден з тобою.
— Ми завжди рано чи пізно доходимо згоди.
— Аби тільки не запізно.
Томас Хадсон простежив, як переставили якорі, і подивився вперед, на зелений острів, що неначе потемнів після відпливу, коли оголилося коріння мангрів понад берегом. Вони могли стати в бухті з південного боку цього острова, подумав він. Вітер триватиме до другої-третьої години ночі, отож вони можуть ще завидна, тільки-но почнеться приплив, спробувати вибратися звідси однією з тих двох проток. А далі піти собі отією великою, наче озеро, затокою, де можна спокійнісінько плисти хоч і цілу ніч. Світло вони мають, а прохід там у кінці досить широкий. Отже, все залежатиме од вітру.
Відтоді як вони сіли на мілину, його не залишало почуття своєрідної полегкості. В першу мить він відчув потужний глухий удар, такий, наче то вдарило його самого. Але вдарило не об каміння, це він одразу зрозумів. Відчув руками, що стискали штурвал, та ступнями босих ніг. І перше враження було таке, ніби його поранило. А вже наступної миті з'явилось оте почуття полегкості, знайоме кожному, кого поранено в бою. Йому і далі здавалося, що то просто моторошний сон і що все воно вже було з ним колись. Але було зовсім не так, і тепер, коли катер сів на мілину, він відчував полегкість. Він знав, що ця полегкість лише тимчасова, але був задоволений і тим.
На місток піднявся Ара й сказав:
— Грунт добрий, Томе. Якорі сидять міцно, на великий ми накинули допоміжний лінь. Коли піднімемо його, можна буде швидко знятися. Обидва кормових теж підв'язали за лапи.
— Я бачив. Дякую.
— Не карайся, Томе. Може, ті сучі сини отам-таки, за ближчим островом.
— Я не караюся. Прикро тільки, що марно втрачаємо час.
— Це ж не те, що розбити машину чи потопити судно. Просто сидимо на мілині, чекаємо припливу.