Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
Але й там він нічого не знайшов, крім місця, де колись випалювали вугілля, а доки повернувся на берег і Ара під'їхав по нього шлюпкою, на острів уже налетіла перша хвиля шквалу.
Ара любив кермувати шлюпкою з підвісним мотором у дощ та буревій. Він розказав Томасові Хадсону, що ніхто із слідопитів нічого не знайшов. Усі були вже на катері, за винятком Віллі, що взяв собі найдальшу ділянку берега, аж за мангровими хащами.
— А ти щось знайшов? — спитав Ара.
— І я нічого.
—
— На Гільєрмо. Я б на їхньому місці був саме там.
— Я теж. І Віллі так гадає.
— Як він тепер?
— Просто із шкури пнеться. Ти ж його знаєш, Томе.
— Знаю, — сказав Томас Хадсон.
Шлюпка пристала до катера, і Томас Хадсон піднявся на борт. Подивившись, як Ара хвацько повернув шлюпку навколо корми й зник за білою запоною шквалу, він гукнув униз, щоб йому подали рушник, і добре витерся, стоячи на кормі.
— Може, вип'єш, Томе? — спитав його Генрі. — Ти ж змок до кісток.
— Та не відмовлюся.
— Хочеш нерозведеного рому?
— Годиться, — відказав Томас Хадсон. Він спустився вниз, щоб узяти светр та шорти, і побачив, що всі там веселі й бадьорі.
— Ми всі уже сьорбнули рому, — сказав Генрі й налив йому півсклянки. — Гадаю, якщо швидко витертись, а потім випити, то ніхто не застудиться. Правда ж?
— Привіт, Томе, — обізвався Пітерс. — То й ти пристав до нашого гурту питущих за здоров'я?
— Коли це ти прокинувся? — спитав його Томас Хадсон.
— Коли почув булькотіння.
— От я колись уночі зроблю тобі булькотіння й побачу, як ти прокинешся.
— Не турбуйся, Томе. Віллі щоночі це робить.
Томас Хадсон вирішив не пити рому. Потім, побачивши, що всі вони випили й усі весело збуджені, хоч який невеселий був у них день, розважив, що відмовитись означало б показати себе бундючним педантом. До того ж йому хотілося випити.
— Я поділюся з тобою, — мовив він до Пітерса. — 3 усіх, кого я знаю, ти єдиний сучий син, що краще спить з навушниками, ніж без них.
— Нема тут чим ділитися, — сказав Пітерс, усе далі відступаючи від формальної дисципліни. — Ні се ні те, ні тобі ні мені.
— Тоді наливай собі сам, — мовив Томас Хадсон. — Я люблю це бісове зілля не менш, ніж ти.
Всі інші дивилися на них, і Томас Хадсон помітив, як на щоках у Генрі сіпаються жовна.
— Пий, — додав Томас Хадсон. — І сьогодні вночі витисни із своєї хитромудрої машинерії все, що можеш. Задля себе й задля нас.
— Задля нас усіх, — мовив Пітерс. — А хто на цьому судні найбільший трудяга?
— Ара, — відказав Томас Хадсон і, обвівши усіх очима, вперше надпив із склянки. — І перший-ліпший з присутніх тут бісових душ.
— За твоє здоров'я, Томе, — промовив Пітерс.
— За твоє здоров'я, — сказав Томас Хадсон і відчув, як холодно і мляво сходять ці слова в нього з уст. — За короля навушників, — провадив він, намагаючись віднайти щось утрачене перед тим. — За всіляке булькотіння, — додав ще, вийшовши далеко за ту межу, якої мав триматися з самого початку.
— За мого командира, — промовив Пітерс, уже надміру натягуючи струну.
— Це вже як тобі завгодно, — сказав Томас Хадсон. — У нас на це статутів немає. Але я не заперечую. Повтори ще раз.
— За тебе, Томе.
— Дякую, — мовив Томас Хадсон. — Але нехай я буду найпослідущим сучим сином, якщо вип'ю за тебе, поки оте твоє радіо й ти сам не працюватимете як годиться.
Пітерс поглянув на нього, і його обличчя скорилося дисципліні, а його тіло, досить-таки покалічене, прибрало поставу солдата, що віддав три строки справі, в яку вірив, і так само, як і Віллі, залишив її задля чогось іншого. І він звично, без будь-яких прихованих думок, відказав:
— Слухаюсь, сер.
— За твоє здоров'я, — промовив Томас Хадсон. — Тільки підкрути там усі свої трикляті дива.
— Слухаюсь, Томе, — сказав Пітерс без хитрощів і недомовок.
Ну, мабуть, уже досить, подумав Томас Хадсон. Добре й так, як воно є, а тепер можна піти на корму дожидати свого другого важкого хлопчину. Я просто не можу ставитись до Пітерса так, як вони всі. Хоч не гірше за них знаю його вади. Але в ньому щось таки є. Він наче та облуда, що сягнула надто далеко і врешті обернулася правдою. Цілком ясно: він не здатний орудувати рацією, яку ми маємо. Та, може, здатний на щось більше.
Те саме й з Віллі, подумав він. Вони один одного варті, кожен по-своєму. Час би вже йому з Арою повернутися.
Нарешті він побачив шлюпку, яка виринула з дощу та білих бризок піни, що злітали вгору з розколошканих вітром хвиль. Обидва піднімалися на борт геть мокрі. Вони не надягли плащів, а загорнули в них свої автомати.
— Привіт, Томе! — гукнув Віллі. — Нічого, крім мокрого гузна та голодного черева.
— Візьми наших «малюків», — сказав Ара і подав нагору закутані в плащі автомати.
— Так-таки нічого?
— Стократ нічого, — відказав Віллі. Він стояв на кормі, і з нього текла вода.
Томас Хадсон гукнув Хілеві, щоб той приніс два рушники. Ара підтяг шлюпку за фалінь і теж піднявся на борт.
— Нічого, нічого й нічого, — сказав він. — Томе, за дощ нам надурочних не належить?
— Треба одразу ж почистити зброю, — озвався Віллі.
— Спершу обсушимось, — сказав Ара. — Я мокрий як хлющ. То все ніяк не випадало намокнути, а тепер аж гузно сиротами взялося.