Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— їх там дві жінки, — сказав Антоніо. — Чоловіки поїхали рибалити. Та жінка, що з дитиною, бачила, як черепашатник повернув у протоку. Це було саме тоді, як почався бриз.
— Отже, години півтори тому, — мовив Томас Хадсон. — А тепер уже відплив.
— Та ще й який, — докинув Антоніо. — Вода спадає дуже швидко, Томе.
— Коли вона зовсім спаде, ми там не пройдемо.
— Ні.
— Що ти пропонуєш?
— Це твій катер.
Томас Хадсон рвучко крутнув
— Вони й самі можуть сісти на грунт, — мовив він. — Під три чорти все.
— Якщо стане зовсім кепсько, кинемо якір, — сказав Антоніо. — А коли й черкнемо десь об одно, то там мергель. Мергель і намул.
— І каміння, — додав Томас Хадсон. — Пришли сюди Хіля, щоб пильнував за тичками. Аро, ти разом з Віллі перевір усю зброю. А ти, Антоніо, будь ласка, залишся тут.
— Паскудна вона, та протока, — мовив Антоніо. — Але пройти можна.
— Коли спадає вода, там не пройти. Але, може, ті мерзотники теж сядуть на грунт, чи раптом вітер ущухне.
— Вітер не вщухне, Томе, — сказав Антоніо. — Як на пасат, він уже набрав сили.
Томас Хадсон поглянув на небо й побачив довгі білі пасма хмар, що сунули за вітром зі сходу. Тоді подивився вперед, на мис найбільшого острова й на мілини, що вже почали вимальовуватись під водою. Він знав, що звідти й почнуться всі його муки. Потім перевів погляд на скупчення малих острівців попереду, що здавалися зеленими плямами на воді.
— Ну як, Хілю, тички ще не видно? — запитав він.
— Ні, Томе.
— Це має бути просто гілляка чи, може, дрючок.
— Поки що нічого не бачу.
— Дивись прямо по носу.
— Бачу, Томе. Довгий дрючок. Прямо по носу.
— Дякую, — сказав Томас Хадсон.
Обмілини з обох боків були білясто-жовті на сонці, а відпливна течія, що йшла протокою з лагуни, відсвічувала зеленим. Вода була чиста, не забруднена береговим мергелем, бо вітер ще не встиг розбурхати море, і хвилі не били в береги. Через те Томасові Хадсону було легше вести катер.
Та раптом він побачив, який вузький за тичкою поворот, і по черепу в нього перебіг колючий біль.
— Дарма, пройдеш, Томе, — сказав Антоніо. — Тримайся правого берега. Поворот я побачу, тільки-но він одкриється.
Майже притиснувшись до берега з правого борту, катер дуже повільно посувався вперед. Томас Хадсон позирнув на лівий берег, побачив, що він навіть ближче, ніж правий, і взяв ще трохи праворуч.
— Намул за корму викидає? — запитав він.
— Хмари.
Вони підійшли до лиховісного повороту, і виявилося, що він не такий уже й страшний, як здавалось Томасові Хадсону. Той прохід, який вони щойно поминули, був гірший. Знявся вітер, і, коли вони повернули й пішли бортом до нього, Томас Хадсон відчув його різкі подуви на своєму голому плечі.
— Тичка прямо по носу, — мовив Хіль. — Звичайна гілляка.
— Я бачу.
— Так і тримай правим бортом до берега, Томе, — сказав Антоніо. — Поки що наше зверху.
Томас Хадсон так притискався до правого берега, наче ставив машину біля тротуару. Але той берег скидався не на тротуар, а на порите снарядами, багнисте поле бою тих часів, коли надуживали зосередженим артилерійським вогнем, — неначе те поле раптом постало з дна океану й простяглося праворуч від нього, мов рельєфна карта.
— Намулу за кормою багато?
— Страшенно багато, Томе. Коли поминемо цей прохід, можна б стати на якір. З цього боку Контрабандо. Чи з підвітряного, — запропонував Антоніо.
Томас Хадсон повернув голову й побачив Кайо-Контрабандо — маленький, зелений і веселий острівець. Тоді сказав:
— Під три чорти. Ану, Хілю, промацай біноклем цей острівець і протоку. Туди, здається, міг би зайти черепашатник. А я бачу далі ще дві тички.
Цією протокою іти було неважко. Але попереду з правого борту він побачив піщану косу, що вже показалася над водою. Чим ближче вони підходили до Контрабандо, тим вужчим ставав прохід.
— Обминай цю тичку з лівого боку, — сказав Антоніо.
— Я так і роблю.
Вони залишили позаду ще одну тичку. То була темна суха гілляка, яку шарпав вітер, і Томас Хадсон подумав, що за такого вітру вони не матимуть під кілем і середньої малої глибини, належної після відпливу.
— Як там з намулом? — запитав він Антоніо.
— Так само багато, Томе.
— А ти щось бачиш, Хілю?
— Тільки тички.
Тим часом вітер уже так розбурхав море, що вода у протоці стала білясто-каламутна, і більш не видно було ні дна, ні обмілин, що показувалися тепер лише тоді, коли катер, проходячи повз них, засмоктував під себе воду.
Кепські справи, думав Томас Хадсон. Але кепські справи і в тих. Їм доводиться часто міняти галси. Для цього треба бути справжніми моряками. А тепер я маю розміркувати, котрою протокою вони могли піти: старою чи новою. Це залежить від їхнього лоцмана. Якщо він молодий, то, мабуть, пішов новою. Тією, яку пробило за урагану. А якщо старий, то, певно, старою, бо там іти звичніше й безпечніше.
— Антоніо, — мовив він. — Котрою протокою ти хочеш піти — старою чи новою?
— Вони обидві погані. Різниці майже немає.