Твори в п'яти томах. Том V
Шрифт:
— Радий ще раз відзначити, що в тебе прекрасна зорова пам’ять, — так само сухо промовив Тимощук і звернувся до сестри: — Не опритомнів?
— Тут, либонь, медицина безсила. Агонія! — відповіла сестра. Чоловік на столі глухо захрипів.
— Чому й досі немає лікаря? Негайно лікаря! — наказав Тимощук.
Обличчя потерпілого посиніло. Він конвульсивно сіпнувся раз, удруге. Губи його ворухнулись, ніби він щось хотів сказати. Потім широко відкрив рота, наче йому бракувало повітря, та так і заціпенів… Незнайомець сконав.
Тимощук уважно оглядав шкіру на обличчі,
— Що трапилось? — стурбовано спитав він.
— Ви вже не допоможете, товаришу лікар, — стримано відповів Тимощук. — Він помер. Його вбили. Ось!
Майор показав лікареві за правим вухом небіжчика блакитну з темно-червоною цяткою пляму завбільшки з п’ятак.
— Ви гадаєте, що це причина смерті? — недовірливо промовив лікар. — Більше схоже на укус якоїсь комахи…
— Товаришу лікар, дайте розпорядження, щоб сюди нікого не пускали. А ви, — звернувся майор до сестри, — жодного слова про те, що трапилося. Товаришу Соболь, зателефонуйте… — він назвав номер. — Скажіть, що я прошу негайно прислати сюди людей. Спробуйте також довідатися, кому належить вілліс номер…
— ФЮ-15-89, — з готовністю закінчив Соболь.
— Так. Поки що все. Шкода, випустили водія!
Коли Соболь повернувся, Тимощук зосереджено вивчав папери й документи потерпілого.
— Ну, що? — коротко спитав він.
— Люди зараз прибудуть… — відповів Соболь.
— А вілліс?
— Гм… він належить машинобудівному заводу. Виявляється, машину сьогодні вранці вкрали. Директор мав кудись їхати… Шофер пішов сказати, що вже чекає його, а коли повернувся, машини не було.
— Так, тут діяла досвідчена рука.
— Може, ти мені, нарешті, з’ясуєш… — почав Соболь. Але Тимощук обірвав його:
— Ми все ще тільки маємо з’ясувати. Думати, робити треба. Дивись!
Він подав Соболю фотокартку. На ній була стара, колись, видно, вродлива жінка, вбрана дуже просто. На звороті напис: “Любому Миколі від матусі”. Соболь звернув увагу на те, що нижній край картки був наче вирізаний ножицями. Він повертів у руках фото і віддав Тимощуку:
— Картка як картка. Хіба що тільки хтось вирізав її. Дитина, чи що?..
— Дитина, кажеш? А це що, по-твоєму?
Майор розклав перед Соболем кілька аркушиків, на кожному з яких зверху чітким почерком було написано: “До НКДБ. Громадянина Фірсова Миколи Івановича заява”, і далі в різних варіантах одна і та сама незакінчена фраза: “Дійшовши висновку, що я повинен розповісти все і тим самим бодай якоюсь мірою…”
Соболь підвів голову:
— Цей чоловік, Фірсов, хотів у чомусь зізнатися. В чому саме? І за що його вбили? Хто вбив?
— Цього я поки що не знаю, — задумливо відповів Тимощук. — Слід гадати, що він писав ці свої заяви на службі, але йому або ж щось заважало, або він ніяк не міг насмілитися написати все до кінця. А щодо фотокартки… то, либонь, саме вона допоможе нам розкрити злочин. Адже це не звичайна фотокартка… А от і наші люди прибули!
Він вийшов і повернувся за кілька хвилин, одягнений уже в білий халат. Разом з ним зайшов чоловік, теж у білому халаті, молодий, з енергійним розумним обличчям. Чоловік
— Ти теж надінь халат, Соболь, — мовив Тимощук. — Почергуємо трохи ніби лікарі. Можливо, хтось завітає сюди… А я тим часом ще раз уважно перегляну всі папери потерпілого, — додав він.
Минали довгі, нудні хвилини. Соболь знічев’я роздивлявся кімнату. Два столи. На, одному під білим простирадлом лежав небіжчик. За другим сидів Тимощук. Два вікна виходили у двір. Двоє дверей: одні вели в коридор, другі, засклені вгорі, — до сусідньої кімнати чийогось кабінету. Більше оку не було на чому спинитися. Соболь позіхнув і закурив. Він старанно перебирав у думці всі обставини дивної події. Тимощук натякнув, що сюди може хтось прийти. Хто ж саме?.. Час спливав неймовірно повільно. Тільки Тимощук, здавалося, не помічав нічого, заглиблений у свою роботу.
В двері постукали.
— Увійдіть! — гукнув Тимощук, повертаючись. Соболь помітив, як спалахнули його очі і враз згасли, коли на порозі з’явилась сестра.
— До вас громадянка в справі загиблого під машиною.
— Запросіть!
До кімнати увійшла молода жінка в шубці й капелюшку. Її вродливе нервове обличчя з тонкими рисами було схвильоване. Вона дивилася на Соболя й Тимощука очима, повними сліз. Прегарним жестом жінка приклала до очей маленьку мережану хусточку. Потім, глянувши на стіл, де лежав небіжчик, раптом здригнулась і сплеснула руками.
— Це… він?.. — ледве чутно спитала вона. І, не чекаючи відповіді, кинулася до стола, впала на труп і гірко заплакала. Соболь і Тимощук перезирнулися. Все це було якось надто підкреслено, надто театрально. Здавалося, надміру розраховані рухи вродливої молодої жінки, надміру мелодійні її ридання, щоб бути щирими. Щось тут не так!
Тимощук підійшов до жінки, взяв її за лікоть і підвів.
— Це ваш батько? — спитав він.
— Чому батько? Це мій чоловік, — невдоволено відповіла вона. — Правда, він старший від мене. Ми жили не дуже дружно… Але така смерть, така жахлива смерть!..
— Давно ви одружені з громадянином Фірсовим? — спитав майор.
Молода жінка здивовано глянула на нього:
— З яким Фірсовим? Прізвище мого чоловіка — Кроленко. Сидір Кроленко.
Тимощук нахмурився. Він трохи відкинув простирадло з небіжчика і сухо запитав:
— Виходить, його прізвище Кроленко?
Жінка замахала руками і почала задкувати до дверей, злякано примовляючи:
— Та не знаю я його зовсім! Це якийсь чужий! Боже мій, це зовсім не він. І рот відкритий, страшний!
— Навіщо ж ви прийшли сюди? Кого ви шукаєте? — сердито запитав Тимощук.
— Чоловіка свого. Він учора страшенно розлютився на мене і як пішов, то й досі нема. А мені сказали, що сюди привезли потерпілого, то я й подумала, чи не мій це чоловік, бо він такий необережний… Ми тут поблизу живемо, я й прийшла. Ну то я піду, я так боюся мертвих!..
Вона знову злякано поглянула на труп. Майор Тимощук, стримуючи посмішку, спитав її.
— Ви працюєте десь, громадянко?
— Вчуся в театральному інституті. Ой, яка неприємність! Він тепер снитиметься мені! Який жах!