Твори в п'яти томах. Том V
Шрифт:
Інженера я застав самого. Він сидів за столом, заглибившись у папери. Вираз його обличчя не віщував нічого доброго, і я навіть пошкодував, що зайшов сюди.
— Добрий день, — промовив я якнайпривітніше. Інженер житлоуправління зловісно мовчав.
— Добрий день, — повторив я, дивлячись на його скуйовджене волосся. Інженер неуважно кинув, не підводячи очей:
Ну, що у вас там? Коротше!
— У мене… бачите, дах протікає… То я…
— У всіх щось протікає. Далі?
І він неохоче поглянув на мене неприязними очима, похмуро і… Я навіть не вирішив ще, як саме, бо незадоволений вигляд його обличчя зник, наче
— О, сідайте, будь ласка! Ви курите? Ні? Заздрю, бо сам я кілька разів хотів кинути, та все справи, справи… То, кажете, дах у вас протікає? Ай-яй, яка неприємність! Ну, це ми одразу відремонтуємо, про що мовити!.. Ось, — почав він швидко писати, — ось вам записка до виконроба. Я пишу йому, що це — невідкладне завдання. Отже…
Він передав мені папірець. Я тільки кліпав очима.
— Завжди радий допомогти приємній людині, — вів далі інженер. — Може, скляночку чаю?.. Вам нічого більше не треба? Шкода, шкода… Та не поспішайте, милий друже, так хороше поговорити з вами. Як у вас там працює водогін? Може, ще щось?.. Коли що, так ми…
Розгублений, я зайшов до гастронома, щоб купити чогось на вечерю. Тут було як завжди. Перед прилавком стояла черга покупців, одна продавщиця неспішно різала любительську ковбасу, двоє інших жваво й весело розмовляли про якісь цікаві для них речі, одвернувшись до стійки з вином і коньяком. Я спочатку постояв у черзі, а потім рішуче підійшов до прилавка, де оті дві розмовляли одна з одною.
— Послухайте, дайте мені двісті грамів любительської…
— Я зайнята, — недбало кинула одна з продавщиць.
— Але…
— Не заважайте. Вам же ясно сказали, що ми зайняті, — кинула друга, неохоче повертаючи до мене обличчя зі старанно підмальованими очима. Вона перехопила мій погляд — і раптом засяяла чарівною косметичною усмішкою:
— Будь ласка, будь ласка! Вам нарізати чи шматком? Кажете, любительську? А може, трошки шинки? У нас сьогодні прекрасна ліверна ковбаса. І сосиски надзвичайні! Не треба? Шкода, може, нарізати вам московської ковбаси? Хоч п’ятдесят грамів, я наріжу вам найтоншими шматочками, буде наче сто…
Вона сяяла й щебетала, її пальці з наманікюреними нігтями рухалися із шаленою швидкістю. Широко розкривши очі, я дивився на цю гастрономівську фею. Яке щастя, що я попав до неї!..
— А чого ви, громадянине, без черги? — почув я грубий чоловічий вигук.
— Справді, вліз потихеньку! Мабуть, по знайомству, — додав інший обурений жіночий голос.
Я нервово поправив окуляри. І треба ж було, щоб моя рука необережно торкнулася плівки на склі! Я не встиг і охнути, як плівка відскочила й впала на підлогу. Негайно знайти її!
Але було вже пізно. Гостра шпилька на каблуці обуреної власниці жіночого голосу наступила на неї й розчавила її на найдрібніші уламки. Я не міг знову зробити такої ж плівки, бо не знав, що саме було в тій суміші, яку я випадково хлюпнув у тигель…
…Так я безнадійно втратив мій чудодійний поляризатор, але не втратив надії, що й без нього мене зустрічатимуть приємними усмішками ті, до кого я звертатимуся.
Адже це так легко!
КАМІНЬ З ПЛАНЕТИ ТАУ
Цей непоказний круглий камінь завбільшки з кулак
Андрій взагалі й не збирався показувати мені цей камінь. Я зайшов до нього, щоб поговорити про нову електронну обчислювальну машину, з якою він працював уже досить давно. Я знав, що ця машина універсальна: відповідно до поданої їй програми вона може не тільки робити обчислення, а й творити справжні чудеса — принаймні з погляду такої некваліфікованої людини, як я: перекладати різні тексти на інші мови, грати в шахи й навіть писати вірші.
Ми поговорили з Андрієм про цю машину. Він охоче розповів про її надзвичайні властивості, спробував розтлумачити мені, як вона працює, в популярній лекції про “вузли” й “елементи”. Втім, я швидко заплутався в тих поясненнях і тільки безпорадно кліпав очима. Андрій помітив це, посміхнувся і безнадійно махнув рукою. Ми закурили.
— Слухай, Андрію, — сказав я, — а чи могла б твоя машина зробити таке, що, як кажуть, не мало б прецеденту? Ну, наприклад, розплутати якусь своєрідну загадку. Не математичну, а зовсім іншого плану.
Андрій задумливо поглянув на мене:
— Власне, кожну загадку можна розглядати з математичного боку. А як саме — це залежить від багатьох причин… Ти сказав — своєрідну? — Він знову замислився. Потім рішуче поклав сигарету в попільницю й промовив: — Ну, гаразд. Я розповім тобі те, про що не казав ще нікому.
Зацікавлений, я дивився, як Андрій підвівся, підійшов до сейфа, відімкнув його важким ключем, вийняв звідти якусь річ і поклав на стіл:
— Поглянь. Як ти думаєш, що це таке?
Це був звичайний дикий камінь, тільки роз’їдений, наче вкритий візерунками. Невпевнено я роздивлявся його, потім узяв у руку, поважив — нівроку собі! Я одразу звернув увагу, що поверхня каменя мовби подовбана якимсь гострим знаряддям, наче хтось намагався встановити, з яких порід складається він. Я нічого не сказав. Тільки спитав:
— Дуже важкий… Наче з золота чи свинцю…
Андрій посміхнувся.
— Так, між іншим, гадали й ті, що знайшли цю штуку. Бач, навіть покопирсали її… Ну, коротше кажучи, історія цього каменя така. На Закарпатті будують невелику гідростанцію. На річці Джулянці. І для бетонування греблі використовують валуни, які ця гірська річка викидає на береги. Серед валунів був і цей. Робітники здивувалися: надто він важкий. Хтось навіть покопирсав його: чи не золотий він часом? Але ніякого золота у валуні, звісно, не було. Саме залізо. Звідки він узявся тут такий? Адже на гірських схилах ніколи не було ніяких руд. Валун переходив з рук у руки, доки хтось не висловив здогад: “А може, це метеорит?..” Ну, і надіслали його сюди, до Академії наук. Виявилося, що це й справді наче метеорит. Але… — Андрій зробив невеличку паузу, наче пригадував, як усе було. — Але, вивчаючи цю цікаву знахідку, мій приятель, астроном Кушко, помітив дуже своєрідну і загадкову річ. Уяви собі, метеорит, як виявилося, вкритий тонесенькими рядками незрозумілих значків! Так, так, значків!