Твори в п'яти томах. Том V
Шрифт:
Втім, той, мабуть, вважав за краще зовсім ухилитися від подібних розмов і своїм запитанням змінив тему:
— С-слухай, Петре, а чому це сталося?
— Що саме? — спочатку не зрозумів Олд-Бой.
— Що так вплинуло на кота? Чого він став пухнастий І і ситий…
Олд-Бой задумливо закурив і тільки тоді відповів:
— Чесно тобі сказати, Богдане, я й сам ще не знаю.
— А щойно с-сказав, що це збігається з твоїми припущеннями! — докірливо мовив Богдан. — Чи ті слова були тільки для Люки?
Олд-Бой не прийняв виклику.
— Припущення,
— А для чого?
Олд-Бой таємниче всміхнувся.
— Зажди, побачиш. Скоріше, ніж усі інші, Богданчику! Адже тобі я відкриваю всі свої секрети, ділюся всіма таємницями, бо ти ж — мій асистент!
Т-тобі аби жартувати!
— Який же це жарт? Ти брав найактивнішу участь у створенні нашої установки, і я тобі дуже вдячний за це. Не те, що з Сашком або Люкою: перший — легковажний хлопець, а друга — самозакохана егоїстка.
— Ой, що т-ти кажеш! — обурився Богдан. — Егоїстка!
— Слово честі, це саме так. Я вже розкусив її, — впевнено доводив Олд-Бой. — Самозакохана егоїстка — таке визначення найбільше пасує їй. Зрештою, ти й сам це побачиш! Вона кокетує з усіма просто так, для годиться. А щоб вона відчувала щось сама, ні, такого не буває!
Шкода, дуже шкода, що Олд-Бой (та й Богдан теж!) не мали ніякої змоги довідатися, що саме робила в ту хвилину Люка. Бо ця “самозакохана егоїстка” лежала на ліжку в своїй кімнаті й читала товсту книжку в зеленій оправі. І якби хтось міг прислухатися, він почув би, що Люка тихо шепоче, намагаючись вкласти якомога більше виразності в свої слова:
— Ай лав ю… ай лав ю… май дарлінг, ай лав ю!..
Ні Богдан, ні Сашко ніколи не вивчали англійської мови. Але щоб зрозуміти значення цих слів, не треба було бути Олд-Боєм. “Я кохаю тебе мій любий, я кохаю тебе!”
Очевидно, Олд-Бой помилявся, вважаючи дівчину “самозакоханою егоїсткою”. А Богданові й Сашкові взагалі не варто було б дізнаватися про загадкові риси дівочого серця. Бо після того вони б не змогли спокійно працювати в лабораторії.
Увечері Олд-Бой сказав Богданові і Сашкові:
— Майте на увазі, друзі мої, що завтра сюди приїжджають шановні професори на чолі з академіком Антохіним.
— Невже т-ти наважився? Запросив самого академіка Антохіна? — перепитав вражений Богдан.
— Так, вони приїдуть саме на моє запрошення — ознайомитися з принципами роботи нового генератора. Малесенький експеримент з твоїм котом, Богдане, остаточно переконав мене, що я зробив правильно. Отож нам з тобою, Богдане, треба приготуватися.
Більше не сказав нічого, хоч як зацікавлено поглядав на нього Сашко, якому дуже не хотілося покидати лабораторію, не дізнавшися подробиць. Олд-Бой ховався в клубах пахучого диму від сигарети і незворушно мовчав, значущо поглядаючи на свого незмінного асистента.
5. ПРОФЕСУРА МАЄ ПІДСТАВИ ДИВУВАТИСЯ
Ранок той нічим не відрізнявся від усіх попередніх. Він був такий самий сонячний, погожий і приємний, як і безліч інших. Тільки Олд-Бой з самого ранку був уже трошки стомлений: він не лягав спати майже цілу ніч: працював біля своєї нової установки, безнастанно поліпшуючи її. Та ще — про те знали Богдан і Сашко, а згодом довідалася й Люка, — сьогодні мали прийти до лабораторії, до нового генератора мікрохвиль і інфрасирени поважні, високошановні професори.
Невеличкий на зріст, геть сивий, із завжди скуйовдженим волоссям, що утворювало навколо його голови щось подібне до срібного сяйва, із сивою круглою борідкою, сухенький і жвавий, запальний, але дуже добрий, дотепний і веселий, ходяча енциклопедія з усіх питань електрики й акустики, академік Антохін був людиною, яку поважали всі, хто його знав. Навіть ті, кого він ущент розбивав під час наукових суперечок чи дискусій, навіть і ті згадували про нього з величезною повагою. А що вже казати про студентів і наукових працівників, і молодших і старших?
До академіка Антохіна ставився з помітною пошаною інститутський сторож Андрій Антонович — постать, можливо, не менш відома серед учених і студентів, ніж академік Антохін. Андрій Антонович знав професора ще молодим студентом, що частенько просив Андрія Антоновича позичити на два дні двадцять копійок…
Знали вони один одного дуже давно. Не бувало випадку, щоб академік Антохін, зустрівши Андрія Антоновича, не привітав його, не підійшов до нього потиснути руку, не запитав:
— Ну, як живемо, Андрію Антоновичу? Як воно куриться?
На що Андрій Антонович незмінно відповідав:
— Не зле, Іване Петровичу, куриться, поки не згасло…
Звідки Андрій Антонович дізнався, що сьогодні до лабораторії Олд-Боя прийде академік Антохін, не знав ніхто. Але Андрій Антонович з’явився в лабораторії з шваброю й ганчіркою. Олд-Бой здивовано поглянув на нього:
— Чого це ви сьогодні так заходилися прибирати, Андрію Антоновичу?
Той поважно відповів:
— А що ж, у брудній лабораторії прийматимемо Івана Петровича, чи що?
Олд-Бой тільки знизав плечима.
Андрій Антонович прибирав ретельно, прибирав до того самого моменту, коли в двері лабораторії хтось постукав, — чітко й сухо. Потім двері відчинилися і пролунав голос академіка Антохіна:
— Приймайте гостей, шановні товариші!
Так, це був Іван Петрович Антохін і з ним ще четверо професорів. Академік Антохін сказав, коли вони йшли сюди:
— Приготуйтеся побачити дивні речі, колеги. Хоч Петро Микитович ще дуже молодий учений — особливо, з нашого погляду! — але він упертий. Такий наполегливий, що неодмінно своє доведе!