Твори в п'яти томах. Том V
Шрифт:
— Так.
— А наше опромінене насіння дає гарбуз діаметром аж сорок сантиметрів за шість тижнів!
— Та й у нас такі бувають, — слабо захищався директор.
— Але — за скільки? За місяці? А тут — за шість тижнів! І я вам кажу, що це відбувається без поєднання мікрохвиль та інфразвуку! А ви не дуже довіряєте нашому опроміненню!
— Гаразд, гаразд, — остаточно здався Данило Якович. Він махнув рукою й пішов до стола, де Богдан і Люка розкладали деталі. Подивився на них, почухав потилицю й сказав, обережно озираючись на Олд-Боя: — Гарячий же він… запальний, і слова сказати не можна…
Богдан
— Але ж він має рацію. Знаєте, Даниле Яковичу, ультракороткі, а особливо мікрохвилі з інфразвуком — страшенно дивне явище. Ось, наприклад…
— Е, ні, пробачте, мені пора вже йти, — злякався директор, поспішно виходячи з лабораторії. — Ви тут будете по черзі мені лекції читати, а в мене, як-не-як, є ще інші справи. Воно, звісно, дуже цікаво, але ви, той… починайте опромінювати зерно!
Всі засміялись. Усміхнувся й Олд-Бой. Проте відразу ж знову посерйознішав. На мить він задумався, а потім рішуче вимкнув генератор і повернувся до товаришів.
— Ану, пліз, прошу сюди на невеличку нараду. Оунлі файв мініт, усього п’ять хвилин. До речі, що це тут у стіні за віконце? Наче в телевізійній студії. Богдане, ти не знаєш?
— Я п-питав у робітника, і він с-сказав мені, що колись через це віконце видавали матеріали. Б-більше нічого не знаю, — відповів Богдан.
Петро трохи замислився. Але одразу схаменувся.
— Ну, це, зрештою, не важливо. Так от, нам треба точно встановити порядок дій. План і програма, вироблені на колегії інституту, свідчать про те, що найважливіше — опромінити зерно. Цю роботу має забезпечити Сашко. Інші досліди провадитимемо в другу чергу.
— Мої кролі й інші тварини — в другу чергу? — здивовано й жалібно мовила Люка.
— І м-мої продукти — в д-другу чергу? — не менш смутно перепитав Богдан.
— Так, у другу, — безжалісно підтвердив Олд-Бой. — Такий план і програма інституту, і ми повинні підкоритися їм. Насамперед — зерно. Цього вимагають виробничі плани радгоспу, вимагають потреби посівної. Як бригадир, нагадую вам про це. Поки що все. Дискусій ніяких не буде. Сашко стає до роботи негайно. Я йду домовитися з директором про деякі деталі справи. Ти, Богдане, мабуть, підеш зі мною. А вам, Люко, я радив би ознайомитися з тутешніми умовами, в яких перебуває худоба. Отже, ходімо, бо, як я вже казав, дискусій не передбачається.
Олд-Бой та Богдан пішли мовчки, розглядаючи все навколо. Втім, чи цікавився Олд-Бой різним радгоспівським устаткуванням, було невідомо; його обличчя не виражало нічого. Зате Богдан зацікавлено оглядав будівлі, сільськогосподарський реманент і машини. Типовий житель міста, рудий Богдан майже не бував на селі, і все для нього було тепер новиною. Крім свіжого й запашного хліба, що його так любив наш харчовик, він любив ще й сметану. Отже, і тепер Богдан з особливим інтересом поглядав на великих красивих корів, що поверталися з пасовиська.
— Д-добрі корівки, добрі, — почав було Богдан. Але, поглянувши на Олд-Боя, відразу замовк. Олд-Бой зосереджено дивився у протилежний бік. Простеживши за його пильним поглядом, Богдан побачив, як повз будинок проходила невисока дівчина в червоній сукні й білій хустині. Дівчина йшла повільно. Вона несла в руках маленьке жовте пухнасте курча, лагідно погладжуючи його, немов заспокоюючи. З-під білої хустинки вибивалося пасмо чорного блискучого волосся.
— Еге, — пробурмотав Богдан, — так ось чого замислився наш шановний Петро. Розумію, розумію. — І він іронічно посміхнувся, тим більше, що Олд-Бой не дивився на нього.
Але ось дівчина повернула до них своє обличчя, і іронічна посмішка зникла з обличчя Богдана. Рот його залишився відкритим, і тільки очі розгублено кліпали. Справді, тут було на що подивитись!
Як описати дівочу вроду? Які барви потрібні для цього, яке перо й яке чорнило?
Скажемо відверто: дівчина була незрівняно гарна. Чорне кучеряве блискуче волосся. Правильної форми обличчя. Прямий тонкий ніс. Червоні, як спілі черешні, губи. І білі, сліпучо-білі зуби, які на мить блиснули, коли дівчина, вгледівши хлопців, усміхалася, наче вітаючи їх, і мигнула довгими, загнутими вгору віями. Все це тривало мить, бо дівчина зайшла за ріг будинку.
Та ні, хіба пощастило нам передати тут хоча б одну частку того, що побачили здивовані, засліплені очі Богдана на радгоспівському дворі?
Він стояв і дивився вслід незнайомці. Стояв би так невідомо скільки часу, якби його не підштовхнув Олд-Бой:
— Може, підемо вже, Богдане?
Важке зітхання було його відповіддю. Ах, навіщо Богдан побачив чорнооку дівчину? Навіщо збентежила вона його почуття, в яких досі панувала тільки кароока Люка? О Люко, Люко, напевне, зараз ви не відчуваєте цього. Ви сумлінно виконуєте розпорядження Петра Микитовича, вивчаєте місцеві умови, ви знайомитесь із станом кролятника і думаєте, мабуть, лише про кролів, яких згодом опромінюватимете, а не про Богдана.
Люка не відчувала цього, не відчував цього й Сашко, що, закачавши рукави, уже опромінював у лабораторії зерно. Так, Сашко старанно працював. Вздовж стіни вишикувалися мішки з зерном. Ці мішки розкривали на великому столі перед генератором з інфразвуковою установкою. Безнастанно зривалися з його дуги фіолетова іскри, безгучні потоки мікрохвиль з інфразвуком пронизували золоте зерно. Важке, воно виблискувало матовим світлом під загадковим промінням генератора. Недовго тривав сеанс опромінювання, всього п’ятнадцять секунд. За п’ятнадцять секунд дужі руки робітників знову зсипали в мішки опромінене зерно, яке ставало помітно теплим: здавалося, наче зерно набухало, збільшувалося в розмірі, прокидалося від сну, і лишалося тільки кинути його в пухку землю.
Скільки разів Сашко брав у руки опромінене зерно, пересипав його з долоні на долоню, і щоразу йому здавалося, що в руках немов вібрує сховане під пружною твердою оболонкою ще не видиме затаєне життя рослини. Зерно було тепле, від нього йшов гострий солодкуватий запах, хотілося негайно ж покласти його в материнські обійми землі, старанно вкрити м’якою вогкою ковдрою пухкого чорнозему, щоб швидше побачити блідо-зелені паростки пшениці.
А може, все це відчував Сашко лише тому, що він нестямно любив матір усього живого — землю і все те, що від неї йшло? Адже ж, мабуть, недаремно обрав він собі важкий і відповідальний шлях агронома.