Твори в п'яти томах. Том V
Шрифт:
Олд-Бой, кремезний, плечистий чоловік, увійшов до кімнати майже слідом за Сашком. Він дивився на всіх дружніми, сміхотливими очима й говорив, як завжди, чудернацькою мішаною мовою, наче вдаючи з себе чужоземця:
— Вері вел, дуже добре, комрідс. Хау ду ю ду, як ся маєте, май дір френдс, тобто мої любі друзі?
Люка не витримала. Вона набрала повні груди повітря й випалила:
— Петре Микитовичу, тут не до жартів. Генератор зіпсувався!
— Що? — майже ревнув Олд-Бой. З його обличчя зникла весела усмішка. Не кажучи більше жодного слова, він кинувся до лабораторії. За ним побігли
Олд-Бой підбіг до генератора. Так само розливали синьо-зелене сяйво газотрони, і так само мертвою була головна лампа генератора. Довготерпеливий кролик поглядав на прибулих червоними очима. А провідник, що розтоплювався?.. Під тим місцем, де він був, на мармуровому столі лишилася купка застиглої міді.
— Оце? — показав пальцем Олд-Бой.
Люка похилила голову. Богдан і Сашко поглядали то на неї, то на безформну купку міді на столі.
— Так, — буркнув нарешті Олд-Бой. — Так, дорога моя досліднице… Хай йому чорт! Скільки часу ви робили експозицію?
— Хвилину і… вісім секунд.
— А перед тим?
— Ее…
— Можна не казати, — суворо зазначив Олд-Бой, дивлячись на Люку непримиренними очима людини, що ні в якому разі не помилує.
— Ее… щось із півтори хвилини.
— А відпочивати генераторові скільки давали? Тільки без брехні, любий біологу, на чистоту! Ну, пліз, прошу, — не вгавав Олд-Бой.
Люка остаточно втратила рівновагу.
— Він… генератор… той…
— Ви б тоді тойкали, а не тепер, — безжалісно зауважив Олд-Бой.
— Він… тобто генератор… не встиг відпочити, бо я поспішала…
— Ганьба! Ганьба! — проревів Олд-Бой. — Вері бед, дуже погано! І ви смієте називати себе експериментатором, шановна Люко? Ви, яка не розуміє, що з генератором треба поводитися обережніше, ніж з дитиною, бо ж він і сам не вийшов з віку немовляти. Скільки я вас учив? Та ви всі розумієте, що тут сталося? І ти, харчосмаче, — він гнівно подивився на Богдана, — і ти, агрономе, — погляд його перестрибнув на Сашка. — Хіба я мало тлумачив усім вам, що ви повинні допомагати одне одному, якщо мене самого немає?
Всі мовчали, похиливши голови: справді, такі розмови були, і не один раз, що правда, то правда…
— Ви, шановні друзі, таке тут наробили, що я навіть не знаю, коли й як мені пощастить виправити це.
Сашко несміливо підвів голову, як учень перед розлютованим учителем:
— Невже воно так зіпсовано?..
— Дайбл і три чорти! — загримів знову Олд-Боя. — Тут треба лагодити принаймні добу, ось що!
Він підійшов до генератора і вимкнув струм. Газотрони погасли. Запала тиша, хоч це й не була вже та чудова тиша, якою Люка насолоджувалася, коли сама вимикала генератор, щоб поправити ремені на кролі. І птахи, здається, вже не щебетали, і гілля дерев було зовсім не таке, як тоді… Та ще докірливі погляди Богдана і Сашка: хоч Люка і схилила голову, але все одно відчувала їх, — наче кожен з них і сам не міг припуститися такої помилки…
Не підводячи голови, Люка промовила:
— Петре Микитовичу, я ж не знала…
— Е, люба, незнання закону не виправдовує вини, тим більше, що ви все чудово знали, — відрубав Олд-Бой. І, вказуючи широким жестом на інших, додав: — Хіба Сашкові не все одно, передбачали ви чи не
Люка мовчала. Що вона могла відповісти на ці докори?
— Гаразд, забирайте звідси свого кролика, бо я його підсмажу на вечерю під час ремонту, — трохи полагіднішав Олд-Бой, як це завжди бувало з ним, коли співбесідники не перечили йому. А цього разу і справді, хто міг наважитися сперечатися з ним за таких обставин?..
Повільно, явно неохоче Люка розпустила ремені й забрала піддослідного кроля. Поглянувши ще раз на німий генератор, вона зітхнула й вийшла з кімнати.
— Так, вері бед, — провів її поглядом Олд-Бой. Потім наче здивовано подивився на Богдана й Сашка. — А ви що? — незадоволено звернувся він до них.
— Ми нічого, — заспокійливо відповів Сашко.
— Х-хіба ми тобі з-заважаємо? — смиренно додав Богдан.
— Прошу шановних товаришів вийти з лабораторії, — незаперечно наказав Олд-Бой. — Мені треба зосередитися. Зараз починаю лагодити. Всі експерименти відкладаємо до завтра. Зрозуміло, комрідс?
Сашко зробив ще одну спробу:
— А може… ти впораєшся раніше? Бач, у мене лишається багато неопроміненого зерна… і хотілося б…
— Всім хотілося б! — обірвав його безжалісний Олд-Бой. — Від такого “хотіння” й виникла аварія, з якою мені треба чимало морочитись. Отож прошу джентльменів забиратися геть. Гуд бай! На все добре!
Після цього лишалося тільки вийти з лабораторії, що Сашко та Богдан і зробили — далеко не в найкращому настрої.
— І можете не чортихатися, — докинув навздогін Олд-Бой, як сказано, так і буде.
Він поглянув їм услід, підійшов до дверей, за якими зникли товариші, й хитро посміхнувся, почувши, як віддаляються їхні кроки. Тоді Олд-Бой повернувся до генератора, ще раз оглянув його і задоволено причмокнув губами. Він узяв викрутку, акуратно зняв зіпсовану деталь. Потім витягнув шухлядку з різними запчастинами і знайшов у ній таку саму мідну паличку. Обдув її, старанно обтер і поставив у генератор на місце зіпсованої. А тоді закрутив гвинти. Тепер уже він не поспішав.
Сівши зручно на стілець, Олд-Бой витяг з кишені пачку сигарет, вийняв одну і спокійно закурив, випускаючи великі хмари їдкого диму. Насолодившися цим, він хотів уже взятися за рубильник, щоб увімкнути струм, коли почув, що двері лабораторії тихо розчиняються. Олд-Бой сердито озирнувся:
— Кого там чорт несе? Я ж сказав… пробачте, Люко, я не знав, що це ви. Втім, чого ви хочете? Бачите, у мене дуже мало часу. Треба, знаєте, лагодити.
— А що, Петре Микитовичу, машину дуже пошкоджено? — зовсім невинно, лагідно спитала Люка, показуючи пальцем з червоним наманікюреним нігтиком на генератор. Очі її дивилися м’яко, стурбовано — і які ж то були вродливі карі очі! Олд-Бой відчув, що впевненість сердитої, суворої людини, яку він удавав досі, покидає його. Чорти його знають, як це робиться, неспокійно подумав він, але ось не виходить твердо розмовляти з такою дівчиною, як Люка, та ще наодинці!