Твори в п'яти томах. Том V
Шрифт:
— Активізація, інтенсифікація, нові свіжі соки. Якийсь віталізм, ось що! Ні, Сашко, гімнастику ти робиш краще, ніж доводиш д-думки.
— Якщо ти нічого не зрозумів, іди до корівника. Там на тебе, певне, чекають свіжі вершки й сметана.
— І зовсім недотепно.
— Скажи дотепніше.
— Та ну т-тебе зовсім!
І Богдан подався з кімнати.
Отже, якщо навіть наукові працівники не могли як слід пояснити дивну подію з лисиною Андрія Антоновича, то хіба маємо ми право глузувати з вільних пояснень власника нового чуба? Звісно, ні. Тим більше, що складна теорія
Таким чином доводиться ще раз визнати той незаперечний факт, що одне діло спостерігати якийсь факт, і зовсім інше — науково його обгрунтувати.
Щоб закінчити розмови про побутове, так би мовити, — прикладне застосування міліметрових радіохвиль з інфразвуком у радгоспі “Перемога”, згадаймо ще про не дуже значний у науковому розумінні, але психологічно своєрідний випадок з нашою чарівною знайомою Люкою. О, безумовно, тут зовсім ні до чого раптове захоплення віроломного Олд-Боя чорноокою красунею Ганною, її чорним кучерявим волоссям і ніжною засмаглістю. Аж ніяк: нам такого й на думку не могло впасти! Просто Люка чомусь вирішила, що засмаглість може їй пасувати, як і іншим вродливим дівчатам. І справді, хіба це було б не красиво: золоте волосся, засмагле обличчя? Адже це тільки підкреслить її ніжний рум’янець…
Так чи інакше, справу було вирішено. Щоб здійснити такий задум, досить було опромінити обличчя ультракороткими хвилями, можливо, додавши трохи інфразвукових коливань. Звісно, не таких коротких, як для опромінення тварин, а найдовших з тих, що давав генератор. І інфразвуку — трошечки. Як це робити, Люка знала. Треба зменшити напругу в колі генератора, а крім того запустити компресор на найменші оберти. От і все.
Люка обережно пересунула аж до самого краю движок реостата, що змінював напругу. Відрегулювала компресор. Перевірила все приладами: виходило так, як треба.
Зважуючи кожен рух, Люка підставила під м’яке проміння обличчя. Ніжне тепло полилося їй на Щоки — так, як буває, коли людина, стоячи в затінку, підставляє обличчя під золоте сонячне проміння. Люка уважно рахувала секунди: опромінення мало тривати не більше як десять секунд. Все. Люка всміхнулась. І раптом:
— Хоч організовуй і-інститут краси з цим н-новим генератором Олд-Боя!
Так, Люка забула зачинити двері, і до лабораторії вбіг Богдан. Він спинився на порозі, вражений картиною, що відкрилася перед ним. Люка… Люка себе опромінює! Що це означає?.. Проте Люка спокійно витягла кишенькове дзеркальце, поглянула на себе і, зневажливо повернувши до Богдана голову, спитала:
— Що трапилося, Богдане? Чого ви так здивувалися?
— П-пробачте, Люко, але…
Обличчя Богдана було безпорадне: він нічого не розумів. Доторкнувшися до власного волосся, він несміливо запитав:
— Але ж вам не треба було… кхм… волосся…
Люка безтурботно засміялася.
— Так, так, Богдане. Волосся в мене справді не потребує опромінення.
— Отож, отож я й кажу, — зрадів Богдан.
— А коли ви вже дуже хочете знати, то справа в тому, що мені цього літа ніколи було загоряти… — Люка дивилася на Богдана пустотливими очима й думала: невже він повірить цьому?.. — Ну, а засмаглість, як тепер доведено, не тільки прикрашає людину, а й дуже корисна для здоров’я. Наприклад, професор… професор Філінбері.
— Як? Тілімбері? — довірливо перепитав Богдан.
— Ага, Тілінбері. Це ж, знаєте, відомий американський фізіолог. Так от, він довів, що пігмент засмаглості дуже потрібен людині. Цей пігмент відіграє роль акумулятора вітамінів. От я й вирішила.
— Розумію, розумію. Тепер ц-цілком розумію! Та воно вам і пасує, Люко.
— Звісно, краще. Кожній людині краще, коли вона трохи засмагне. Ось ви, наприклад, білий, як ваша улюблена сметана. Навіть неприємно дивитися. Ну, бувайте, мені вже пора!
“Білий, як ваша улюблена сметана, навіть неприємно дивитися…” — повторив у думці Богдан.
Люка вже зачиняла за собою двері, коли Богдан кинувся їй навздогін.
— Люко! Люко!
— Що таке?
— Хвилинку! С-скажіть, скільки часу ви опромінювали обличчя, щоб був отакий ч-чудовий колір?
Люка лукаво посміхнулася.
— Недовго. Всього двадцять секунд.
І зникла. А Богдан стояв біля дверей лабораторії й шепотів:
— Двадцять секунд… професор Тілімбері… Філімбері… не чув ніколи такого прізвища. Та якщо вона каже, то…
А Люка, швидко йдучи до виходу, думала:
“Та й прізвище недоладне вигадала! Що то за Тілімбері?.. Тільки такий простак, як Богдан, і міг повірити!”
Втім, Богдан уже забув прізвище невідомого американського професора. Зате інше він пам’ятав добре — “навіть неприємно дивитися…” Ні, з цим миритися не можна!
Богдан підійшов до генератора, задумливо подивився на нього — і ввімкнув. “Зроблю так, як робила Люка, адже вона нічого не змінювала, ні напругу, ні рівня інфразвуку”. Він акуратно витер хусткою обличчя й підставив його під проміння, голосно відраховуючи секунди.
— П-п’ять… дев’ять… дванадцять… Ой, пече! П’ятнадцять уже… фуу, припікає! Вісімнадцять… ой!
Він одскочив від генератора. Шкіра на обличчі почервоніла. Богдан торкнувся рукою до щоки — і скрикнув:
— Ой! Щось не те!.. Але, мабуть, це просто такий сильний ефект… адже Люка витримала!
І він, заплющивши очі, знову героїчно підставив промінню обличчя. Щоб бути красивим, треба страждати!..
Зненацька за вікном лабораторії почувся голосний вигук:
— Богдане! Богдане! Швидше сюди!
Це кричав Олд-Бой. Богдан підбіг до вікна.
— Що т-трапилося?
— Негайно біжи! Пацюки!.. З’явилися велетенські пацюки!
Цього було досить. Богдан забув про біль. Він швидко вимкнув генератор, вистрибнув за двері й побіг.
Петро був дуже схвильований. Він схопив Богдана за руку і, не звертаючи уваги на його обличчя, сказав:
— У радгоспі з’явилися велетенські пацюки. І не такі, що їх ми бачили раніше! Вони налетіли на крільчатник. Ходімо! Я так боявся цього… — Потім нахилився до товариша і пошепки додав: — Я певен, що… що це наша вина!