Твори в п'яти томах. Том V
Шрифт:
— Так, так… — мовив Данило Якович. — Нічого собі створіннячко… І звідки ти таке взялося? Ніхто ж тебе не опромінював. Га, хлопці? — раптом повернувся до дослідників.
Сашко опустив очі: адже він знав, у чому річ. Петро виразно поглянув на Богдана, а тоді рішуче звернувся до директора.
— Мабуть, ходімо, Даниле Яковичу, — сказав. — Я хочу вам дещо розповісти.
— Ну що ж, ходімо, — погодився Данило Якович. — Мені саме треба зайти до нашої телефонної станції. Викличу місто, хай нам негайно надішлють отруту.
Він наказав робітникам винести
— Як приємно після порохового смороду дихати свіжим повітрям, — промовив Данило Якович, з насолодою на повні груди вдихаючи чисте повітря. — Ну, слухаю тебе, Петре. Ти, здається, щось хотів сказати?
Петро кашлянув: директор повинен знати все.
— Даниле Яковичу, — почав він. — Трапилася велика неприємність. Ви зрозумієте зараз. Не буває такого, щоб одразу все йшло гаразд, бо в кожній справі трапляються помилки… От і у нас трапилася помилка — од неї тепер усе лихо.
— А саме? — скоса поглянув на нього директор.
— Коли ми опромінювали зерно… Тоді все й сталося. Опромінене зерно лишили до ранку в лабораторії, а вночі туди забралися пацюки й нажерлися того зерна.
— Ну й що з того?
— Бачите, ці велетенські пацюки з’явилися саме після того… — Голос Олд-Боя втратив звичайну впевненість.
— Не розумію, про що ти кажеш? — обличчя Данила Яковича стало похмуре.
— Та бачите, це в принципі те саме: чи опромінити тварину нашими міліметровими хвилями з інфразвуком, чи дати їй добре попоїсти продукти, насичені цим промінням… Різниця незначна… Я довго про це думав: іншого нічого не може бути! — Петрові було дуже важко говорити, він уже двічі запалював сигарету.
— Довго думав, кажеш? — повільно процідив директор. — А чого ж ти, голубе, не додумався до цього раніше? Щоб такого взагалі не трапилося? Чи не надто довго ти міркував над цим, голубе?
Петро опустив очі: докори Данила Яковича були цілком слушні, він і сам це чудово розумів…
— Так, — вів далі директор, — у принципі те саме… Значить, тепер ми бачимо зворотний бік тієї медалі, якою є ваше чортове проміння?
— Ні, ні, — палко втрутився Богдан, — н-не так! Це н-не зворотний бік, це — помилка! Ну, от якби лікар, н-наприклад, помилився й дав хворому не ті ліки, а щось, що впливало б навпаки…
— Так, — повторив Данило Якович. — Ліки навпаки, кажеш? Та хіба ж це не той самий зворотний бік медалі? Ну, гаразд, словами діла не виправиш. Ми маємо добру науку. Шкода, що я не знав цього раніше. Проміння добре для однієї справи і досить погане для іншої, чи не так? Нічого собі заварили ви кашу, хлопці, з тим генератором.
Вони підходили вже до невеличкого будинку, де містилася телефонна станція радгоспу.
— Невесела, невесела каша, — повторив директор. — Ну що ж, тим більше треба просити, щоб нам з міста надіслали отруту. Хто знає, може, від тих пацюків народжуватимуться такі самі потвори… В усякому разі, я зараз не бачу ніяких інших засобів боротьби з ними.
Черговий телефоніст зустрів Данила Яковича на порозі. Він схвильовано доповів:
— Товаришу директоре, якась дивна історія!
— Що таке? — підвів брови Данило Якович.
— Та ось номер вісімнадцять, тобто електролабораторія, весь час мене викликає, а коли я вмикаю — нічого не чути. І техніка немає, щоб туди надіслати. Ось послухайте!
Справді, нічого не було чути. Телефоніст прикрив кришку номера.
— Ніби хтось знімає трубку і негайно кладе її знову, — задумливо промовив Олд-Бой. — Дивно… А чий це номер?
— Я ж казав, — відповів телефоніст, — це електролабораторія, де опромінюють зерно. Де стоїть новий генератор…
Богдан зблід.
— Чого ти? — спитав Петро, збентежено дивлячись на нього.
— Там… у н-нашій лабораторії, мабуть, зараз працює Люка, — схвильовано пояснив Богдан. — Чи не трапилося що з нею?
— Звідки ти знаєш? — збудження рудого Богдана передалося й Петрові.
— В-вона казала, що має прийти працювати… Треба б-бігти туди!..
І, все ще тримаючи рушницю, яку він приніс із крільчатника, Богдан вибіг з телефонної станції. Сашко помчав слідом за ним. А Данило Якович звернувся до Петра, сердито здвигаючи плечима:
— Все життя ви нам, хлопці, перекрутили!.. Ні, ні, це не значить, що я проти вашої роботи, зовсім ні! Але мороки з вашим промінням чимало. Ану, з’єднайте мене, друже, з містом, — наказав він телефоністові.
Петро тим часом уже теж вибіг із станції.
А що ж справді відбувалося в лабораторії?
Богдан не помилявся. В лабораторії працювала Люка. Вона хотіла використати час і попрацювати з маленькими кролятами, яких їй сьогодні принесли. Поставивши клітку на стіл, Люка ще раз помилувалася маленькими істотами і ввімкнула генератор, вибрала потрібну довжину хвилі, залишила компресор у такому ж стані, який вона встановила під час опромінення свого обличчя.
— Нічого, маленькі, вам це не зашкодить, — лагідно говорила вона. — Я ж вам даю зовсім слабенький інфразвук.
І почала опромінення. Кіт, якого Люка привезла з міста, знаменитий кіт, перша опромінена новим генератором тварина, сидів на стільці біля дівчини. Кіт лагідно муркотів і ніжно поглядав на маленьких кролят. Люка помітила це й мовила:
— Е, котику, ти, здається, бачиш у цих тваринках не наукові об’єкти, а смачну вечерю для себе. Так? Не вийде, дорогий мій, не вийде! От наче ти і хатня тварина, а скільки ще в тобі інстинктів хижака!..
Люка опромінила одного кролика, другого, третього, роблячи різні експозиції, щоб перевірити і знайти найпотрібнішу для швидкого зростання тварин, і знову повернулася до кота, що не припиняв своєї пісеньки, свого лагідного муркотання.
— Ти, мабуть, і не знаєш, що твої далекі родичі — страшні тигри, леопарди й інші — і досі полюють по лісах та хащах, добуваючи собі їжу. Отож ти й сам такий же хижак. Тільки лагідний принаймні з людьми. Ти, певно, тепер навіть неспроможний битися за своє власне життя… ех ти, хатній хижак!..