Твори
Шрифт:
Тільки зрідка рипів далекий журавель — витягали воду. Гофман з червоноармійцями вже заквітчав зал. Завтра мітинг-концерт. Незграбний Гофман:
— Паф! Паф!
А червоноармійці хвилювались:
— Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?
Гофман летючий мітинг:
— Паф! Паф!
Заспокоїлись.
Увесь двір
Це — революція.
Хіба комунари забудуть цей день? Хіба це не велична поезія?
Поринаємо в синіх тривожних ночах, наші мислі відходять — на північ, на південь, на захід,
на схід.
І ширяємо над землею замріяні, далекі.
...Хіба це не поезія?
Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії — світової, синьої.
...Марія читала європейські новинки про радіо-плуг.
Сказала лукаво Гофманові:
— От пишуть про радіо-плуг, і ще знайте: в Америці є вже орудія, що б’ють на п’ятсот верстов. Хіба нам угнатися за ними?
Гофман:
— Нічого... От прочитайте в «Правді» 3про наш винахід у виробництві фарб. Теж світова справа.
...Марія на світанку слухала, як кашляв Вадим за стіною. Це її турбувало, і вона пішла до нього. Сказала:
— Слухай, Вадиме, тобі треба на повітря.
Вадим виглядав чорно. Проте говорив іще жваво:
— Що ти так часто до мене?
— Аякже: я ж тебе кохаю.
— Так?
...Марія порадила проїхатись на пошту.
Згодився.
Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.
...Виїхали в степ після обіду.
На тачанці Марія й Вадим. За ними верхи Зиммель.
Стояв голий чорнозем, і без кінця степ. Праворуч летіли гори.
Марія задумалась. І Вадим задумався. Збоку гарцював у бурці Зиммель. Марія дивилась на гори.
А потім сказала:
— Ах, Вадиме, як я не люблю Зим меля.
— І я не люблю.
Вона:
— Це символ всефедеративного міщанства.
— Так.
Вадим часто кашляв. Марія з болем дивилась на нього.
Бігли
...Під’їхав Зиммель і несподівано заговорив:
— Ех, товариші! Все-таки люблю вільну волю. Я, знаєте, родився на Кавказі — може, тому люблю» Мій батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вільне. От слухайте: лезгін, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вільно звучить усе це? Це мешканці буйної Колхіди 4А Шаміль? 5Яке буйство в цім слові!
Вадим сухо сказав:
— Кажіть далі: чеченці, кабардинці. А про Шаміля можна сказати, що він царський пайок одержував. А взагалі — скучно. Ви трішки відстали від життя.
Зиммель, ображений, від’їхав.
Марія — іронія. Кинула:
— Ну от тобі. Теж жертва романтики. Він же комерсант, п’яниця й картьожник.
Вадим:
— Просто — не та романтика.
Гірський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:
— А що ж оспівувати? Всяку сволоч... тільки тому, іДо вона зветься комуністами? (
— Не знаю, а на це хворієш і ти — на романтику.
— Не думаю!
...А потім знову мислі про роки — такі довгі гони. І нило серце, як хорий зуб.
Вадим був надто чорний.
І дороги бігли — чорні, степові.
Туманів Ельбрус.
Було холодно й прозоро.
На сході летіла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхіду — поставили фортецю.
Проїхали ще дві верстви.
...І було так:
...Вадим раптом кинув віжки й схопився за груди.
Марія тривожно:
— Що тобі?
Потім побачила: Вадим вихаркував шматки крові.
Марія зупинила коні. Под’їхав Зиммель.
Положила Вадимову голову до себе на коліна й запитувала:
— Що з тобою, Вадиме?
Серед степу стояли коні й куделили вухами.
Зиммель зліз із свого жеребця й прив’язав його до тачанки. Схвильовано сказала Зиммелеві:
— Повертайте додому... скоріше.
Тепер побігли дороги на схід.
Чорні, степові.